Передніше ви могли думати, що це просто минуще припущення, але зараз ви бачите, що це чистісінька дійсність, і вам доведеться скоритися, щоб не порушувати вашого слова.
– І я дотримаюся його, – сказав Морсер, – та боюся, любий графе, що ви будете страшенно розчаровані, адже ви звикли до мальовничих краєвидів, до незвичайних пригод, до фантастичних обріїв. У нас немає нічого і близько подібного до того, до чого вас привчило ваше багате на події життя. Монмартр – наш Чимборасо, пагорб Валер'ян – наші Гімалаї, Гренельська рівнина – це наша Велика пустеля, та й на ній копають артезіанську криницю для караванів. У нас є злодюги, і навіть багато, хоч і не так багато, як кажуть, та ці злодюги бояться навіть найменшого нишпорки набагато дужче, ніж найшляхетнішого вельможі, Франція – настільки прозаїчна країна, а Париж – настільки цивілізоване місто, що у всіх наших вісімдесятьох п'ятьох департаментах (звісно ж, я вилучаю Корсику із французьких провінцій) ви не знайдете навіть невеличкої гори, де не було б телеграфа і менш чи більш темної печери, куди поліційний комісар не провів би газу. Тож я можу надати вам лише одну послугу, любий графе, і тут я цілком у вашому розпорядженні – запровадити вас усюди, чи особисто, чи через друзів. Утім, вам для цього ніхто не потрібен: із вашим іменем, із вашим багатством (Монте-Крісто вклонився з легенькою іронічною усмішкою) людина не потребує того, щоб її рекомендували, і її скрізь добре приймуть. По суті, я можу бути вам корисний лише в одному. Якщо вам може згодитися моє знайомство з паризьким життям, сякий-такий досвід у питаннях комфорту і знання крамниць, то я цілком у вашому розпорядженні, щоб допомогти вам пристойно влаштуватися. Не зважуся запропонувати вам розділити зі мною це помешкання, як ви зі мною розділили своє (хоч я і не проповідую егоїзм, та все ж таки я запеклий егоїст): тут, окрім мене самого, не помістилася б і тінь, хіба що жіноча.
– Ця обмовка наводить мене на думку про одруження, – сказав граф. – Справді, у Римі ви мені натякали на певні шлюбні плани, то чи повинен я привітати вас із прийдешнім щастям?
– Це ще тільки плани.
– І вкрай невизначені, – докинув Дебре.
– Нітрохи, – сказав Морсер, – мій батько дуже бажає цього, і я сподіваюся незабаром познайомити вас як не з моєю дружиною, то з нареченою – панною Ежені Данґляр.
– Ежені Данґляр! – повторив граф Монте-Крісто. – Дозвольте, її батько – барон Данґляр?
– Авжеж, – відказав Морсер, – але барон новітньої формації.
– Та хіба не все одно, – заперечив граф Монте-Крісто, – якщо він надав такі послуги державі, що заслужив таку відзнаку.
– Величезні, – сказав Бошан. – Хоч він і був у душі ліберал, та в 1829 році надав Карлові Х позику на шість мільйонів. За це король учинив його бароном і кавалером Почесного легіону, тож свою нагороду він носить не в кишені камізельки, як можна було б подумати, а у петлиці фрака, як і належить.
– Ох, Бошане, Бошане, – зареготав Морсер, – збережіть це для "Корсара" і для "Шаріварі", та при мені пощадіть мого майбутнього тестя.
Потім він обернувся до Монте-Крісто.
– Ви оце так промовили його наймення, наче ви знайомі з бароном.
– Ох, не знайомий я з ним, – недбало сказав граф Монте-Крісто, – та, либонь, незабаром познайомлюся, тому що мені в його банку відкрито кредит банкірськими домами "Річард і Блаунт" у Лондоні, "Арштайн і Ескелес" у Відні й "Томсон і Френч" у Римі.
Промовивши ті два останні наймення, граф скоса зиркнув на Морреля.
Якщо чужинець хотів справити враження на Максимільяна Морреля, то він не помилився. Максимільян здригнувся, наче від електричного розряду.
– "Томсон і Френч"? – запитав він. – Ви знаєте цей банкірський дім, графе?
– Це мої банкіри у столиці християнського світу, – спокійно відказав граф Монте-Крісто. – Я можу бути вам чимось корисний у них?
– Можливо, пане графе, ви могли б допомогти нам у пошуках, що виявилися досі марними. Цей банкірський дім колись надав нашій фірмі величезну послугу, та чомусь завжди це заперечував.
– Я у вашому розпорядженні, – уклонившись, відказав граф Монте-Крісто.
– Проте, – озвався Морсер, – забалакавши про пана Данґляра, ми надто ухилилися вбік. Ішлося про те, щоб пошукати графові Монте-Крісто пристойне приміщення. Подумаймо, де можна поселитися новому гостеві великого Парижа?
– У Сен-Жерменському передмісті пан граф може знайти непогану кам'яницю із садком, – сказав Шато-Рено.
– Ви тільки й знаєте, що своє нестерпне Сен-Жерменське передмістя, Шато-Рено, – сказав Дебре. – Не слухайте його, пане графе, влаштуйтеся на Шосе-Д'Антен: це достеменний Париж.
– Бульвар Опери, – устряв Бошан, – другий поверх, дім із балконом. Пан граф загадає покласти там свої подушки зі сріблястої парчі й, із цибухом у зубах або ж ковтаючи свої пігулки, буде милуватися столицею, що проходить перед ним.
– А хіба вам нічого не спадає на думку, що ви нічого не пропонуєте? – запитав Шато-Рено.
– Та ні, навпаки, – усміхаючись, відказав молодик, – у мене є одна думка, але я чекав, чи не привабить графа якась із ваших блискучих пропозицій. А тепер я візьму на себе сміливість запропонувати йому невеличке помешкання в гарненькій помпадурській кам'яниці, яку вже з рік винаймає на вулиці Меле моя сестра.
– У вас є сестра? – запитав граф.
– Так, графе, і прегарна сестра.
– Заміжня?
– Уже дев'ятий рік.
– І щаслива? – знову запитав граф.
– Така щаслива, як тільки взагалі можливо, – відказав Моррель, – тому що вийшла заміж за чоловіка, якого кохала, за того, хто не покинув нас у нашій біді, – за Емманюеля Ербо.
Монте-Крісто ледве помітно всміхнувся.
– Я мешкаю в неї, коли перебуваю у відпустці, – провадив Максимільян, – і радий служити вам, графе, разом із моїм зятем, як вам щось буде потрібно.
– Одну хвилину! – урвав Альбер, перш аніж граф Монте-Крісто встиг відповісти. – Подумайте, що ви робите, Моррелю. Ви хочете ув'язнити мандрівника, Синдбада-Мореплавця, у родинному гнізді. Чоловіка, який приїхав поглянути на Париж, ви хочете обернути патріархом.
– Нітрохи, – усміхнувся Моррель, – моїй сестрі двадцять п'ять років, зятеві тридцять, вони молоді, веселі і щасливі. До того ж, граф житиме окремо й зустрічатиметься з ними, коли сам того захоче.
– Дякую вам, дякую, – сказав граф Монте-Крісто, – я буду радий познайомитися з вашою сестрою і зятем, та не можу я пристати на жодне із ваших запрошень просто тому, що приміщення для мене вже готове.
– Леле! – вигукнув Морсер. – Невже ви будете мешкати в готелі? Вам буде там дуже незатишно!
– Хіба мені кепсько жилося в Римі? – запитав граф Монте-Крісто.
– Ще б пак, у Римі ви потратили на обставу ваших покоїв п'ятдесят тисяч піастрів; але ж не хочете ви щоразу тринькати такі гроші!
– Мене це не зупинило, – відказав граф Монте-Крісто, – та я хочу мати в Парижі свій дім. Я послав уперед мого камердинера, і він, либонь, уже придбав дім і звелів його обладнати.
– То у вас є камердинер, що знає Париж? – вигукнув Бошан.
– Він, як і я, уперше у Франції, він мурин, та ще й німий, – відказав граф Монте-Крісто.
– То це Алі? – вигукнув Альбер, поки всі дивувалися.
– Авжеж, Алі, мій німий нубієць, його ви, здається бачили в Римі.
– А певно, – відказав Морсер, – я його чудово пам'ятаю. Але як же це ви доручили нубійцеві придбати дім у Парижі, а німому – обладнати його? Бідолаха, мабуть, геть усе переплутає.
– Дарма ви так гадаєте, навпаки, я певен, що він усе улаштував за моїм смаком, а в мене, як ви знаєте, смак досить незвичайний. Він уже з тиждень як приїхав і, певне, оббігав усеньке місто, виявляючи нюх добрячого пса, що полює сам; він знає мої примхи, мої смаки, мої потреби, то, либонь, уже все влаштував як слід. Він знав, що я приїду сьогодні о десятій ранку, і чекав мене від дев'ятої коло застави Фонтенбло. Ось передав мені цидулку, це моя нова адреса, прочитайте-бо.
І граф Монте-Крісто передав Альберові папірця.
– Єлисейські Поля, тридцять, – прочитав Морсер.
– Оце оригінально! – вигукнув Бошан.
– І чистісінько по-князівському! – докинув Шато-Рено.
– Як, ви ще не знаєте свого дому? – запитав Дебре.
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто, – я вже казав, що не хотів запізнюватися на визначену пору. Я вбрався у ридвані й вийшов з нього вже біля віконтових дверей.
Молодики перезирнулися: вони не могли второпати, чи не розігрує граф Монте-Крісто комедію, та всі слова цього чоловіка, попри їхню незвичайність, дихали такою простотою, що не можна було вбачати у них брехні, та й навіщо було йому брехати?
– Отож, – сказав Бошан, – доведеться нам задовольнятися тими маленькими послугами, які ми можемо надати графові. Як журналіст, я відкрию йому доступ у всі паризькі театри.
– Дякую вам, – усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, – уже загадав моєму управителеві абонувати ложу в кожному театрі.
– А ваш управитель теж нубієць і німий? – запитав Дебре.
– Ні, він просто ваш співвітчизник, якщо тільки корсиканець може вважатися комусь співвітчизником; ви його знаєте, пане де Морсере.
– Либонь, це достойний синьйор Бертуччо, який так вправно винаймає вікна?
– Та він-таки, і ви бачили його, коли виявили мені честь поснідати в мене. Це непоганий чолов'яга, що побував і вояком, і перемитником, одним словом, усім потроху. Не поручився б, що в нього не було колись негараздів із поліцією через якусь дрібницю, на кшталт удару ножем.
– І цього чесного громадянина світу ви взяли собі управителем, графе? – запитав Дебре. – Скільки він краде у вас?
– Та не більше, ніж інші, я певен цього; проте він мені годиться, не визнає неможливого, то я й тримаю його.
– У такий спосіб, – сказав Шато-Рено, – лад у вас у всьому: ви маєте дім на Єлисейських Полях, прислугу, управителя, і вам бракує тільки коханки.
Альбер усміхнувся: він згадав прегарну чи то албанку, чи то грекиню, яку бачив у графовій ложі в театрі Балле і в театрі Арджентіна.
– У мене є навіть ліпше – у мене є невільниця, – відказав граф Монте-Крісто. – Ви наймаєте своїх коханок в Опері, у Водевілі, у Вар'єте, а я купив свою в Константинополі. Мені це обійшлося дорожче, зате мені більше нема чим перейматися.
– Та забуваєте, – регочучи, зауважив Дебре, – що ми вільні франки і що ваша невільниця, ступнувши на французьку землю, стала вільна.
– А хто їй це скаже? – запитав граф Монте-Крісто.
– Та перший, кого вона зустріне.
– Вона балакає тільки новогрецькою.
– Тоді це інша справа!
– Та ми, сподіваюся, побачимо її? – запитав Бошан.