– її голос затремтів. – Бог свідок: я знаю д'Аржантона краще, ніж будь-хто; знаю усі вади його вдачі, я багато вистраждала з його вини. Як людину я його не захищаю. Але його поезія – то зовсім інше. Не лише я вважаю, що у Франції ще не було поета, котрий би так умів зворушувати серця... Так, так, мій любий! Саме зворушувати серця!.. На це був здатний ще Мюссе, але йому не вистачало піднесеності, ідеалу... З цього погляду "Кредо кохання" незрівнянне. Та все ж, на мою думку, вступ до "Розриву" ще зворушливіший. Молода жінка рано-вранці в бальній сукні йде з дому, зникає у тумані, навіть не попрощавшись, не обернувши голови...
Джек не міг стримати обурення:
– Але ж ця жінка – ти! І тобі відомо, як ти пішла, за яких обставин!
Її аж затрусило:
– Дорогий мій, даремно ти мене принижуєш, даремно допікаєш, нагадуючи про ті "обставини". Зараз ідеться тільки про поезію, а я, гадаю, розуміюсь на ній краще, ніж ти. Навіть якби пан д'Аржантон образив мене в сто разів дужче, я й тоді, не вагаючись, твердила б, що він – один з літературних світочів сучасності. І дехто з тих, хто не шанує його тепер, колись із гордістю казатиме: "Я його знав... Я сидів у нього за столам..."
І вона велично вийшла до кравчині Левендре, своєї вічної повірниці.
Джек сів за книжки – навчання було єдиною розрадою в біді, бо наближало його до Сесіль, – і незабаром почув за стіною голосне читання, захоплені вигуки і, судячи з гучного сякання, жіночий плач.
"Тримаймося... На обрії ворог..." –подумав бідолашний юнак.
І він не помилився.
Аморі д'Аржантон нудьгував без Шарлотти не менше, ніж вона без нього. Необхідні одне одному жертва і кат кожне на свій лад відчували порожнечу власного існування без свого антипода. З першого ж дня розлуки віршомаз став у позу людини, враженої в саме серце, і надав своєму крупному блідому обличчю драматичного і навіть байронічного виразу. Тепер його зустрічали в пивницях і нічних ресторанах із цілою свитою підлабузників та блюдолизів, з якими він розмовляв завжди про неї, тільки про неї. йому кортіло, щоб і чоловіки, й жінки, що сиділи навколо, кивали одне одному: "Це д'Аржантон, великий поет... Його покинула коханка... Він шукає забуття".
Він і справді шукав забуття, вечеряв у місті, не ночував дома, та дуже скоро відчув утому від такого безладного і марнотратного існування. Дідько б його взяв, це, звісно, шикарно – стукнути кулаком по столу в нічному ресторані і крикнути: "Офіціанте! Порцію нерозведеного абсенту!.." – аби примусити провінціалів шепотіти з робленим жахам: "Він губить своє здоров'я... І все через жінку..."
Та коли здоров'я уже не те, коли, крикнувши: "Порцію нерозведеного абсенту!",– ти мусиш шепнути тому самому офіціанту: "Чимбільше води!",– то такий героїзм досить-таки сумнівний. За кілька днів д'Аржантон зіпсував собі шлунок, горезвісні "напади" стали турбувати його далеко частіше, і саме тоді Шарлоттина відсутність найбільше далася взнаки. Яка ще жінка витримала б його безупинне скигління, змогла б у точно визначені години прийому порошків та відварів зілля подавати йому все те з не меншою шанобливістю, ніж п. Фагон подавав ліки великому королю? Він знову уявив себе дуже хворим і став украй вередливим. Боявся залишатися сам у квартирі і залишав ночувати в своїй кімнаті Гірша чи ще кого-небудь, і ті спали поблизу на дивані. Найгнітючішими для нього були вечори: навколо панувало безладдя, усе вкрила товстим шаром пилюка, яку вміють долати навіть такі жінки, як навіжена Іда. Камін не грів, лампа чаділа, під дверима свистіли протяги, і розпещений себелюб д'Аржантон, позбувшись звичних зручностей, до чого він був найчутливішим, щиро жалкував за своєю подругою. Він так старанно грав роль мученика, що, зрештою, відчув себе по-справжньому нещасливим. І тоді, аби розвіятися, спробував подорожувати. Проте, принаймні, судячи з його плаксивих листів, подорож йому не вдалася.
"Бідолашний д'Аржантон написав мені дуже сумного листа..." – із вдаваною стурбованістю, крізь яку прозирала зловтіха, казали один одному його приятелі-невдахи. Усім їм він писав "сумні листи". І оті його епістолярні послання заміняли йому "нищівні слова". Хоч би де він був, його мучила одна думка: "Ця жінка обходиться без мене, щаслива без мене, бо з нею живе її син. Він їй усе заміняє". І та думка доводила його до розпачу.
– Напиши про це поему, – підказав йому Моронваль, побачивши, що д'Аржантон повернувся такий самий засмучений, як і поїхав. – Тобі стане легше.
Д'Аржантон негайно сів до роботи і, не зраджуючи своєму правилу: писати, не правлячи, досить швидко заримував вступ до поеми "Розрив". Біда тільки в тому, що писання віршів не заспокоювало, а збуджувало його. За своєю звичкою все перебільшувати він змалював ідеальний образ Шарлотти, далеко вродливішої і піднесенішої, – справжній тобі ангел! – ніж вона була в житті, і підніс її так високо, як тільки дозволяло йому його вимучене натхнення. Відтоді розлука стала для нього нестерпною. Як тільки в журналі було опубліковано пролог до поеми, він доручив Гіршеві та Лабассендру віднести один примірник свіжого номера на вулицю Пануайо. Закинувши цю принаду й остаточно переконавшись, що не може жити без своєї Лолотти, д'Аржантон вирішив завдати вирішального удару. Накрутивши чуба, нафарбувавши вуса та напомадившись, віршомаз найняв фіакра, що мав чекати на нього біля дверей Шарлоттиного будинку, і з'явився на вулицю Пануайо о другій годині пополудні, коли вдома бувають лише жінки, а з усіх заводських труб передмістя у небо піднімаються клуби чорного диму. Моронваль, котрий супроводив його, виліз, щоб переговорити з консьєржем, і відразу вернувся:
– Можеш іти... На сьомому поверсі, в кінці ко'идо'а... Вона там, вдома.
Д'Аржантон піднявся сходами. Він був блідіший, ніж завжди, серце йому калатало в грудях. О, яка ж незбагненна людська природа, якщо такі людці мають серце, та ще й здатне калатати в грудях! Щоправда, його схвилювала не так любов, як усе, пов'язане з нею: романтичний бік цієї поїздки, екіпаж, що стоїть на розі вулиці, як при викраденні, а головне, – вдоволена ненависть, почуття зловтіхи, що переповнювало його, коли він уявляв, як розгубиться Джек, повернувшись із заводу і побачивши, що пташка вилетіла із гнізда. Д'Аржантонів план був такий: він несподівано з'явиться перед Шарлоттою, упаде їй до ніг, скористається з її розгублення, хвилювання, викликаного його несподіваним приходом, пригорне її й скаже: "Ходімо, їдьмо звідси!" Потім посадить Шарлотту в фіакр і – з богом! Якщо вона не змінилася за три місяці, то, звичайно, не встоїть перед спокусою. Ось чому д'Аржантон не попередив свою Лолотту й тихо ступав коридором, де з кожної тріщини виглядали злидні, а з усіх дверей стриміли ключі, немов промовляючи: "Красти тут нічого. Можеш зайти пересвідчитись".
Навіть не постукавши, він швидко прослизнув у кімнату і таємниче промуркотів:
– Це я!..
Та як завжди, коли він намагався прибрати величної пози, його спостигло жорстоке розчарування. Замість Шарлотти перед ним постав Джек, котрий з нагоди родинного свята своїх хазяїв того дня не ходив на роботу, а натомість з головою поринув у навчання, тимчасом як Іда за звичкою по обіді спала у своєму алькові, намагаючись таким чином хоч на кілька годин забути вві сні про свою тугу, відпочити від виснажливого неробства. Зіткнувшись, чоловіки оторопіло дивилися один на одного. Цього разу віршомаз не мав переваг. Передусім він був у чужому домі, та й не так-то просто зверхньо розмовляти з вищим за тебе вродливим юнаком із гордим розумним обличчям, у якому прозирали деякі риси матері, а це ще дужче ятрило душу Ідиному коханцеві.
– Що вам тут треба? – запитав Джек, заступаючи д'Аржантону дорогу.
Той спочатку почервонів, потім поблід і ледве спромігся пробурмотіти:
– Я думав... Мені сказали, що ваша мати вдома.
– Вона справді вдома. Але вона живе зі мною, і ви її не побачите.
Обидві фрази були сказані тихою скоромовкою, у якій звучала однакова зненависть. Потім Джек погрозливо ступив назустріч материному коханцеві, той позадкував, і вони опинилися в коридорі. Отетерілий, приголомшений д'Аржантон, аби оговтатися і віднайти свою самовпевненість, як завжди, спробував стати у величну й поблажливу позу.
– Джеку, між нами давно виникло непорозуміння. Але тепер, коли ви стали дорослою й серйозною людиною, коли ви пізнали життя, цьому непорозумінню конче потрібно покласти край. Я подаю вам руку, дорогий хлопчику, чесну руку, потиск якої ніколи й нікого не зраджував.
Джек тільки знизав плечима:
– Навіщо нам ламати комедію, пане? Ви мене ненавидите; мені ви огидні...
– І відколи ж ми стали такими непримиренними ворогами?
– Гадаю, відтоді, як познайомились, пане. З самого малку, відколи я себе пам'ятаю, у моєму серці кипіла ненависть і огида до вас. Та й як нам не бути ворогами? Як інакше я можу вас назвати? Хто ви для мене? Де ви взялися на моєму шляху? І якщо за все життя я іноді думав про вас без гніву, то чи міг я згадувати саме ваше ім'я, не червоніючи з сорому?
– Це правда, Джеку, я визнаю, що в наших стосунках було багато фальші, неприпустимої фальші. Але ж ви не станете звинувачувати мене в тому, чому виною фатальний випадок, доля... У кожному разі, мій любий друже, життя – не роман... Не можна вимагати від нього...
Проте Джек урвав пустопорожні розмірковування д'Аржантона, на які той завжди був мастак.
– Ви маєте рацію, пане: життя – не роман; навпаки, це дуже серйозна річ, і саме так і належить до нього ставитись. Найкращий тому доказ – незаперечний факт, що в мене на обліку кожна хвилина, і для мене надто велика розкіш – марнувати час на базікання. Десять років моя мати була вашою підстилкою, вашою служницею, вашою річчю. Про те, що я вистраждав за оті десять років, мені не дозволяла говорити моя дитяча гордість, але облишмо це. Тепер мати зі мною. Вона повернулася до мене, і я утримуватиму її коло себе всіма доступними мені засобами. Я ніколи не віддам її вам... Та й навіщо вона вам здалася?.. Що вам від неї треба?.. У неї вже сивина в косах, на обличчі – зморшки. Надто багато їй доводилося плакати через вас... Вона вже не з тих гарненьких жіночок, не з тих коханок, що могли б тішити ваше марнославство.