Та невдовзі вам доведеться обрізати пуповину свого тілесного походження. Ми більше не залежні від плоті та крові. Ми належимо до "невидимого народу".
Трохи згодом Альберто й Софія повернулися до кафетерію "Чіндерелла" та червоного спортивного автомобіля. Біля самих дверцят якась турботлива матуся допомагала своєму синочкові пісяти.
Вони їхали навпростець, через каміння та пеньки, і дуже швидко добралися до місця, в Ліллесанн.
Рейс БК 876 з Копенгагену приземлився у Х'євіку вчасно, о 21.35. Доки літак у Копенгагені вирулював на злітну смугу, майор розірвав останнього конверта. На картці було написано:
Майорові Кнаґу у момент подання квитка на летовищі Каструп, свято літнього сонцевороту 1990 року. Любий тату! Ти, можливо, думав, що я з'явлюся у Копенгагені, шіе мій контроль над твоїми діями значно вишуканіший. Я бачу тебе всюди, тату. Я саме відвідала одну стару циганську родину, яка багато-багато років тому продала прабабусі чарівне дзеркало у мідній рамі. А ще переді мною лежить кришталева куля. Зараз я бачу, як ти сидиш у літаку. Не забудь пристебнути пас, не опускай спинку сидіння, доки не згасне табло з написом "Пристебнути паси!" Як тільки літак підніметься в повітря, можеш відкинути спинку назад і трохи подрімати. Тобі слід бути свіжим та бадьорим, коли повернешся додому. Погода в Ліллесанні чудова, хоча й трохи прохолодніша, ніж у Лівані. Бажаю тобі приємного польоту.
Щирі вітання від твоєї доньш-відьмочки, Королеви Дзеркала та найвищої берегині іронії
Альберт Кнаґ ще не знав, гніватися йому, чи ні. Та раптом він вибухнув сміхом. Він реготав так голосно, аж інші пасажири почали озиратися. Потім літак піднявся у повітря.
Що ж, довелося йому черпати кашу, яку сам же й заварив. Та хіба тут немає істотної різниці? Кашу він заварив для Софії й Альберто, а вони — тільки витвір його фантазії.
Тож він зробив, як веліла Гільда. Відхилився на спинку крісла і задрімав. Повністю прийшов до тями аж тоді, коли пройшов паспортний контроль і опинився у вестибюлі. Там його зустріла демонстрація, яка складалася з 8-10 дівчаток Гільдиного віку На плакатах виднілися написи: "ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ, ТАТУ!", "ГІЛЬДА ЧЕКАЄ В САДУ", "ХАЙ ЖИВЕ ІРОНІЯ!".
Найгірше було те, що він не міг одразу ж сісти в таксі, мусив чекати на речі. А тим часом шкільні товариші Гільдії крокували навколо нього, і йому не раз довелося леречиту-вати написи транспарантів. Лише коли одна з дівчаток піднесла йому букет троянд, він розтанув. Порився у торбі і простягнув кожному з демонстрантів по марципанові. Для Гільди залишилося тільки два. Коли майор отримав речі, до нього підійшов юнак і пояснив, що за розпорядженням Королеви Дзеркала він має доставити майора в Б'єркелі. Інші демонстранти розсіялися в натовпі.
Вони виїхали на автостраду El8. Усюди, на мостах та в'їздах до тунелів, висіли плакати й транспаранти з написами: "Ласкаво просимо додому!", "Індик чекає!", "Бачу тебе, тату!"
Альберт Кнаґ полегшено зітхнув, коли нарешті вийшов перед воротами Б'єркелі. Він подякував шоферові стокроно-вою банкнотою та трьома баночками пива "Карлсберґ Еле-фант".
Дружина Маріт чекала перед будинком. Після довгих обіймів, він запитав:
— Де вона?
— Сидить на причалі, Альберте.
Альберто й Софія припаркували червоний спортивний автомобіль на ринковій площі у Ліллесанні перед готелем "Норвегія". Було п'ятнадцять на одинадцяту. Десь у шхерах виднілося величезне вогнище.
— Як ми знайдемо Б'єркелі? — спитала Софія.
— Треба шукати. Пам'ятаєш картину у Хатині Майора?
— Нам слід поспішати. Я хочу бути там до приходу майора. Вони поїхали вузькими доріжками, а потім — по каміняччі
та купинах. Важливою прив'язкою було те, що Б'єркелі лежить над морем.
Раптом Софія вигукнула:
— ОсьІ Знайшли!
— Мабуть, ти маєш рацію, але не треба так голосно кричати.
— Та що там, нас і так ніхто не чує.
— Люба Софіє, ти мене розчаровуєш. За весь наш довгий філософський курс ти так і не навчилася уникати поспішних висновків.
— Але ж...
— Хіба забула, що тут водяться гноми, тролі, лісові мавки та добрі феї?
— Ой, вибач!
Вони проїхали через ворота по посиланій жорствою доріжці до будинку. Альберто спинився на моріжку біля садової гойданки. Неподалік стояв стіл, накритий для трьох осіб.
— Я бачу її, — прошепотіла Софія. — Вона сидить на причалі, точнісінько, як у моєму сні.
— Ти помітила, що цей сад дуже схожий на твій, на Кле-вервейєн?
— Справді. Така ж гойданка і все інше. Можна мені піти до неї?
— Звичайно. Я залишуся в машині...
Софія побігла до причалу. Вона мало не перечепилася за Гільду, але потім чемно сіла поруч.
Гільда перебирала пальцями канат, яким було прив'язано човен. У лівій руці тримала клаптик паперу. Вона чекала, раз у раз поглядаючи на годинник.
Софія визнала, що Гільда вродлива, мала біляві кучері і яскраво-зелені очі, а одягнена була в жовту літню сукенку. Гільда чимось скидалася на Юрунн.
Софія спробувала заговорити з нею, хоча й знала, що це не має сенсу.
— Гільдо! Це я, Софія! Жодної реакції.
Софія стала на коліна і закричала дівчинці у саме вухо:
— Чуєш мене, Гільдо? Чи ти сліпа й глуха?
Невже вона ширше розплющила очі? Може, це знак, що вона щось почула, хоч і дуже слабо?
Гільда різко повернула голову праворуч і подивилася просто в очі Софії, але не затримала погляду, дивилася ніби крізь неї.
— Не так голосно, Софіє!
Це кричав Альберто, сидячи у червоній машині.
— Не маю жодного бажання заполонити цілий сад русалками.
Софія принишкла. Так приємно було сидіти поруч Гільди. Раптом вона почула басовитий чоловічий голос: "Гільдочко!Це був майор — в уніформі та голубому береті. Стояв угорі саду.
Гільда зірвалася на ноги і побігла йому назустріч. Вони зустрілися між гойдалкою та червоним спортивним автомобілем. Майор підхопив доньку на руки і закружляв у повітрі.
Гільда сиділа на причалі, чекаючи тата. Пробувала собі уявляти кожну чверть години з часу посадки літака на лето-вищі Каструп: де тато може бути, що відчуває і як усе сприймає. Вона записала собі усі години на папірці і носилася з ним увесь день.
Може, тато розгнівався? Та не гадає ж він собі, що може написати для неї таку містичну книжку, а потім усе буде продовжуватися так, ніби нічого не трапилося?
Вона знову поглянула на годинник. Чверть на одинадцяту. Міг уже з'явитися щомиті.
Та що це? Невже вона відчула легкий подих, як у сні про Софію? Гільда різко повернула голову Щось таки було, в тому вона абсолютно переконана. Але що?
Може, виною тому просто літній вечір?
їй на мить блисла думка, що боїться стати ясновидицею.
— Гільдочко!
Тепер їй довелося повернути голову в інший бік. Це тато! Він стояв угорі саду
Гільда зірвалася на ноги і побігла до нього. Вони зустрілися біля гойданки, тато підхопив її на руки і закружляв у повітрі-
Гільда розплакалася, майор також не стримав сліз.
— Ти стала дорослою, Гільдо.
— А ти справжнім письменником.
Гільда витерла сльози рукавом жовтої сукенки.
— Можемо вважати себе квитами.
— Гаразд, ми квити.
Вони сіли за стіл. Насамперед Гільда зажадала детального опису подій на летовищі у Копенгагені та по дорозі додому Один вибух сміху змінювався іншим.
— Ти знайшов записку у кафетерії?
— Я не встиг навіть сісти й перекусити що-небудь, бешкетнице. І тепер голодний, як вовк.
— Бідолашний тато!
— А індик, це тільки вигадка?
— Нічого подібного! Я усе приготувала. Мама зараз принесе.
Потім настала черга обговорення історії Софії та Альберто з усіма деталями. Незабаром на столі з'явився індик, салат, рожеве вино та плетінка, яку спекла Гільда.
Тато саме говорив щось про Платона, як Гільда перервала його мову:
— Тесе...
— Що таке?
— Ти не чув? Щось наче писнуло? —Ні.
— Я впевнена, щось таки було. Ет, може, це тільки миша. Мама принесла вино.
— Курс філософії ще не завершено, — сказав тато.
— Про що ти?
— Сьогодні вночі розповім тобі про космос. Перед самою вечерею тато звернувся до мами:
— Гільда уже завелика, аби сідати мені на коліна. Але ти —
ні!
Він обхопив Маріт руками і посадовив собі на коліна. Довелося Гільдиній мамі сидіти так довго, аж доки їй було дозволено щось з'їсти.
— Подумати тільки, тобі скоро виповниться сороківка...
Коли Гільда побігла назустріч татові, очі Софії наповнились слізьми* їй ніколи не досягти Гільди!
Софія відчула, як страшенно заздрить Гільді за те, що вона з плоті і крові. Щойно Гільда й майор сіли за стіл, Альберто засигналив. Софія підвела очі. Чи ж Гільда не зробила так само? Софія підбігла до Альберто і сіла в машину.
— Поспостерігаємо трохи, згода? Дівчинка кивнула.
— Ти плакала? Вона знову кивнула.
— У чому річ?
— Щаслива! Може бути справжньою людиною... Тепер вона виростатиме і стане дорослою жінкою. Напевно, матиме справжніх дітей...
— І онуків, Софіє. Але медаль має дві сторони. Цього я намагався тебе навчити ще на початку нашого філософського курсу.
— Про що ти говориш?
— Як і ти, я вважаю її щасливою. Однак той, хто витягнув життя, мусить витягнути і смерть. Бо в кінці життя завжди стоїть смерть.
— Хіба не краще жити й умерти, ніж ніколи не жити по-справжньому?
— Нам не дано жити таким життям, як Гільда чи майор".. Зате ми ніколи не помремо. Пам'ятаєш слова тієї старої жінки у лісі? Ми належимо до "невидимого народу". Ще вона сказала, що їй майже дві сотні літ. А біля святкового вогнища я бачив персонажів, яким уже понад три тисячі років...
— Мабуть, найбільше я заздрю Пльді за... її родинне життя.
— У тебе також є родина. А ще кіт, папугайчики і черепаха...
— Ми ж покинули цю реальність.
— У жодному разі! То тільки майор її покинув. Поставив крапку, дитя моє. І він школи нас більше не знайде.
— Гадаєш, ми можемо повернутися?
— Коли завгодно. А ще ми можемо зустріти нових друзів у лісі, позаду кафетерію "Чіндарелла" у Фіане.
Нарешті родина Меллер Кнаґ сіла до вечері. На якусь мить Софія злякалася, що вечірка може обернутися тим самим, що й філософська забава у саду на Клевервейєн. Принаймні, у той момент, коли майор мав намір перехилити Маріт через стіл. Та скінчилося тим, що він посадив її собі на коліна.
Автомобіль стояв на деякій віддалі від столу, за яким вечеряла родина. Лише час від часу до них долинали уривки розмови. Софія й Альберто сиділи, задивившись в сад.