Дагестана!..
У грудях з кулею!..
Ваше превосходительство! — раптом вихопився в неї нелюдський зойк, і вона залилась слізьми, — захистіть сиріт! Знаючи хліб-сіль небіжчика Семена Захаровича!.. Можна навіть сказати аристократичного!.. Г'а! — здригнулася вона, раптом опам'ятавшись і з якимсь жахом усіх оглядаючи, але зараз же пізнала Соню. — Соню, Соню! — мовила вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її перед собою, — Соню, люба, і ти тут?
Її знову підвели.
— Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірва-а-лась! — крикнула вона несамовито й злісно і впала головою на подушку.
Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився, ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла.
Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. Обоє були ще в уборах: хлопчик в чалмі, дівчинка в ярмулці зі страусовим пером.
І яким чином той "похвальний лист" опинився раптом на ліжку, коло Катерини Іванівни? Він лежав тут же, біля подушки; Раскольников бачив його.
Він одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.
— Померла! — сказав Лебезятников.
— Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова, — підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.
— Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п'ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.
— З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.
— Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не "воша" була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну... "чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати? " І коли не допоможу я, тож "Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде..."
Він промовив це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.
— Зві-відки... ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.
— Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх, давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.
— Ви?
— Я, — підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху, — і можу вас честю запевнити, найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, передрік це вам, — ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. Побачите, що зі мною ще можна жити...
ЧАСТИНА ШОСТА
I
Для Раскольникова настав дивний час: наче туман упав зненацька перед ним і відділив його від усіх у безвихідній і тяжкій самотності. Викликаючи в пам'яті цей час згодом, уже через довгі роки по тому, він догадувався, що свідомість його іноді начебто затьмарювалась і що так тривало, з деякими проміжками, аж до остаточної катастрофи. Він був цілком переконаний, що багато в чому тоді помилявся, наприклад, у строках і часі деяких подій. Принаймні, згадуючи потім і силкуючись усвідомити все пригадуване, він багато чого дізнався про самого себе, вже покладаючись на відомості, які дістав від сторонніх осіб. Одну подію він плутав, наприклад, з іншою; цю іншу вважав наслідком події, яка існувала тільки в його уяві. Часом брала його хворобливо-нестерпна тривога, яка перероджувалася навіть у панічний страх. Але він пам'ятав теж, що бували хвилини, години і навіть, можливо, дні цілковитої апатії, яка оволодівала ним, мовби на протилежність попередньому страху, — апатії, схожої на хворобливо-байдужий стан у деяких вмираючих. Узагалі ж у ці останні дні він і сам наче силкувався втекти від ясного і повного розуміння свого становища; деякі факти, що потребували негайного з'ясування, надто гнітили його; але який радий би він був звільнитись і уникнути деяких турбот, забуття яких загрожувало, проте, в його становищі цілковитою і неминучою загибеллю.
Особливо тривожив його Свидригайлов: можна навіть сказати, що той ніяк не йшов з його думки. Відтоді як Свидригайлов так надто ясно промовив такі надто грізні для Раскольникова слова, в квартирі у Соні, в день смерті Катерини Іванівни, начебто порушився звичайний плин його думок. Але, незважаючи на те, що цей новий факт страшенно непокоїв його, Раскольников якось не поспішав з'ясовувати справу. Іноді, раптом опам'ятовуючись де-небудь у далекій і відлюдній частині міста, в якомусь поганенькому трактирі, де він сидів за столом у роздумі, ледве пам'ятаючи, як він сюди потрапив, він згадував зненацька про Свидригайлова: тоді у нього раптом дуже виразно і тривожно спливала думка, що треба б якнайшвидше порозумітися з цією людиною, а можливо, і покінчити остаточно. Якось, зайшовши кудись за заставу, він навіть уявив собі, що чекає тут Свидригайлова і що тут призначено у них побачення. Іншим разом він прокинувся вдосвіта десь на землі, в кущах, і майже не розумів, як забрів сюди. А втім, за ці два-три дні після смерті Катерини Іванівни він уже разів зо два зустрічався зі Свидригайловим, майже кожного разу в Сониній квартирі, куди він заходив якось безцільно, майже завжди на короткий час. Вони обмінювалися короткими фразами, але й разу не заговорили про основне, начебто між ними так, сама собою, виникла умова, щоб мовчати про це до певного часу. Тіло Катерини Іванівни ще лежало в труні. Свидригайлов розпоряджався підготовкою до похорону і був заклопотаний. Соня теж була дуже зайнята. Під час останньої зустрічі Свидригайлов розповів Раскольникову, що справу з дітьми Катерини Іванівни він якось покінчив, і покінчив щасливо; що в нього, завдяки певним зв'язкам, знайшлись такі особи, з допомогою яких можна було влаштувати всіх трьох сиріт, тепер-таки, в дуже непогані як для них заклади; що покладені на їх ім'я гроші теж багато допомогли, бо сиріт з капіталом улаштувати значно легше, ніж сиріт бідних. Сказав він щось і про Соню, пообіцяв якось цими днями зайти до Раскольникова і згадав, що "бажав би порадитись"; що "дуже вже треба б побесідувати, бо є такі справи..." Розмова ця відбувалась у сінях, коло сходів. Свидригайлов пильно дивився в очі Раскольникову і раптом, помовчавши і притишивши голос, спитав:
— Та чого ви, Родіоне Романовичу, такий мов не свій? Справді! Слухаєте і дивитесь, а наче й не розумієте. Ви підбадьортесь. От давайте поговоримо: шкода тільки, що клопоту багато і чужого, і свого... Ех, Родіоне Романовичу, — додав він зненацька, — усім людям потрібне повітря, повітря, повітря... Передусім!
Він раптом уступився з дороги, щоб пропустити священика і дячка, які піднімались сходами. Вони йшли правити панахиду. За розпорядженням Свидригайлова панахиди правили два рази на день, акуратно. Свидригайлов пішов собі. Раскольников постояв, подумав і ввійшов слідом за священиком у квартиру Соні.
Він став у дверях. Починалася служба тихо, добропристойно, журливо. В думці про смерть і у відчутті присутності смерті завжди для нього було щось тяжке і містично жахливе, з самого дитинства; та й давно вже він не чув панахиди. Але було ще тут і щось інше, дуже страшне і тривожне. Він дивився на дітей; усі вони стояли біля труни навколішках, Поленька плакала. Позад них, тихо і начебто боязко плачучи, молилась
Соня. "А вона ж за ці дні й разу на мене не глянула і слова до мене не промовила", — подумав раптом Раскольников. Сонце яскраво освітлювало кімнату; кадильний дим підіймався клубами; священик читав: "Упокой, Господи". Раскольников вистояв усю відправу. Благословляючи і прощаючись, священик якось дивно оглядався. Після відправи Раскольников підійшов до Соні. Вона зненацька взяла його за обидві руки і схилила на його плече голову. Цей короткий жест навіть вразив Раскольникова і здивував; навіть чудно було: як це? ані найменшої відрази, ані найменшої огиди до нього, ані найменшого дрожу в її руці! Це вже була якась безмірна зневага до самої себе. Так принаймні він це зрозумів. Соня нічого не говорила. Раскольников потиснув їй руку і вийшов. Йому зробилося дуже тяжко. Коли б можна було піти кудись у цей час і лишитись зовсім самотнім, хоч би й на все життя, він вважав би себе щасливим. Та річ у тому, що останнім часом він, хоч і завжди майже був самотній, ніяк не міг відчути, що він один. Траплялося йому забиватись за місто, виходити на верстовий шлях, навіть якось забрів він у далекий гай; але що відлюднішим було місце, то дужче він відчував начебто близьку і тривожну присутність когось, від чого не те щоб страшно, а якось уже дуже прикро робилося, так що він хутчій повертався до міста, змішувався з юрбою, заходив у трактири, в пивниці, йшов на Товкучий, на Сінну. Тут було вже начебто легше і навіть самотніше. В якійсь харчевні надвечір співали: він просидів цілу годину, слухаючи, і пам'ятав, що йому навіть було дуже приємно. Але під кінець його раптом охопив знову неспокій, мовби докори сумління раптом почали його мучити. "От сиджу, пісні слухаю, а хіба ж годиться мені це!" — начебто подумав він. А проте він тут же догадався, що й не це єдино його тривожить; було щось, що вимагало негайного розв'язання, але чого ні осмислити, ні словами переказати було неможливо. Все змотувалося в якийсь клубок. "Ні, вже краще б якась боротьба! Краще б знову Порфирій... або Свидригайлов. Швидше б знову який-небудь виклик, чий-небудь напад...