[629]
— А хто ж ти єси? — запитав віце-король. А молодик:
— Жінка-християнка.
— Жінка та ще християнка, в такім строї і в такій пригоді? Річ цяя предивна, а все ж невірогідна.
— Відкладіть, сеньйори,— сказав юнак,— страту мою, ви нічого не втратите, забарившись трохи з помстою, поки я не оповім вам своєї історії.
Чиє тверде серце не злагідніло б на сім слові, принаймні настільки, щоб згодитися вислухати сумного й побіденного молодика? Адмірал дав йому повну волю говорити, але попередив, щоб він не сподівався добитися помилування за свою таку очевидну провину. Діставши дозвіл, юнак почав так:
— Сама я з того бездольного і нерозважливого роду, роду, нині вергнутого в пучину лиха: мої отець-ненька мориски. Коли на мій народ упало безголов'я, дядько з тіткою повезли мене до Берберії, попри те, що я казала їм, що я християнка, а я й справді християнка: не ніби-християнка, а таки щира й горлива. Даремно я твердила про істину тим, хто наглядав за нашим гірким вигнанням, навіть мої кревні і ті відмовлялися вірити. Вони гадали, що я зумисне брешу й химерую, аби на батьківщині залишитися, і тим повезли мене живосилом, а не добровільно. Моя мати — християнка, батько, людина обачлива, теж християнин. Істинну віру я всмоктала з молоком матері, виховано мене в добрих засадах, і ніщо в мені, ні в звичаях, ні в мові, не виказувало, як мені здається, мавританського. У міру того як я укріплювалася в своїх цнотах (а се таки цноти), я гарнішала,— а втім, я так і не знаю, чи справді я гарна, і хоть моє життя минало в самоті й затворі, все ж не настільки цуралася людей, щоб мене не побачив один шляхетний молодик на ймення дон Гаспар Грегоріо, найстарший син і прямий спадкоємець нашого сусіди. Про те, як ми зійшлися, про що гомоніли, як він згубив через мене спокій, та і я свій згубила — про все це задовго розповідати, надто тепер, коли я в страхові чекаю, що добре зсукана петля здавить мені горло, і я навпростець переходжу до того, що дон Грегоріо захотів поділити зі мною моє вигнання. Добре знаючи арабщину, він змішався з морисками, вигнаними з інших місць, і в дорозі заприятелював з моїми дядьком і тіткою, а поїхала я з ними тим, що мій батько, людина тямуща й передбачлива, при першій вістці про указ, що на вигнання нас прирікав, одразу ж з'їхав з села, щоб підшукати нам притулок в якійсь іншій країні. Він приховав і закопав у такім місці, яке знане тільки мені, багато перел і самоцвітів, а також суму-суменну грошей у крусадах і золотих дублонах. Отець звелів мені ніяким світом до цього скарбу не торкатися, навіть якщо нас виганятимуть, перш ніж він повернеться. Я так і зробила і, як я вже казала, вкупі з моїми дядьком і тіткою, а також іншими моїми рідними й близькими, поїхала до Берберії; і там ми оселилися в Алжірі, тобто в сущому пеклі. Алжірський дей почув про мою вроду, та й поголоска про моє багатство дійшла до його ушей, і це якоюсь мірою вийшло мені на краще. Дей закликав мене до себе і спитав, з яких місць Гишпанії я родом і скільки грошей і які коштовності я привезла з. со— [630] бою. Я назвала йому наше село і сказала, що клейноди і гроші там і закопані, але їх завиграшки можна звідти дістати, якщо тільки я сама вирушу по них. Усе те я сказала йому в надії, що захланність засліпить його ще дужче, ніж моя врода. Поки він зі мною розмовляв, йому доповіли, що зі мною прибув юнак, ставнішого й гожішого од якого годі собі уявити. Я одразу ж здогадалася, що йдеться про дона Гаспара Грегорія, бо вродою йому нема рівні. На думку про те, яка небезпека загрожує донові Грегорію, я затрепетала: адже у цих бусурменів гарний хлопець або ж молодик цінується дорожче за будь-яку жінку, хоть би й гарну, як намальовану. Дей звелів притьмом його привести, щоб подивитися на нього, а мене спитав, чи то правда, що про того юнака розповідають. Тоді я, немов під надихом згори, сказала, що все це так, але що я вважаю за конче застерегти дея: мій попутник не чоловік, а жінка, така сама, як я, й обернулася до дея з проханням дозволити мені перебрати її в жіноцький стрій, щоб краса її лишала всією своєю пишнотою і щоб вона не соромилася постати перед його очі. Дей одпустив мене з миром, пообіцявшись іншим разом побалакати про те, як мені з'їздити до Гишпанії й закопані скарби добути. Я переговорила з доном Грегорієм і, вказавши йому, на яку небезпеку він наражається як мужчина, нарядила його мавританкою і того ж таки вечора привела до дея; а той, побачивши її, умлів од захвату й постановив залишити дівчину в себе для передарування потім султанові. Щоб уберегти її од напасті, яка могла загрожувати в гаремі, і боячись за самого себе, він звелів оселити її в домі якихось знакомитих мавританок, аби там наглядали за нею й опікувалися нею; і дона Грегорія не гаючись туди одвели. Про наші тодішні переживання (а я не стану таїти, що кохаю його) я даю судити тим, хто довідне знає, що то розлука з коханим. Дей одразу розпорядився, щоб мене одвезли до Гишпанії цією бригантиною і щоб мене супроводжували два родовиті турки, ті самі, що убили ваших моряків. А ще разом зі мною вирушив отсей потурнак-гишпанець (тут дівчина показала на полоненого, до якого адмірал обізвався найперше), про нього мені достеменно відомо, що він таємний християнин і що він збирається залишитися в Гишпанії, до Берберії ж вернутися не хоче. Решта залоги — маври і турки — то все прості гребці. Ті двоє турків, хтиві й безчільні, всупереч наказу — висадити мене й цього потурнака в християнському перевдязі (яким ми обмислились) у будь-якому місці Гишпанії, запрагнули передусім обнишпорити узбережжя і, як пощастить, захопити якийсь луп; висадити зразу нас на берег вони боялись, боялись, як би в разі чого ми не виказали властям, що бригантина близько від берега, якщо ж уздовж берега снують сторожові галери, то вони їх переймуть. Учора ввечері ми наблизилися до вашої пристані, але не помітили чотирьох галер; вони нас викрили, а що сталося далі, ви самі здорові знаєте. Отож дон Грегоріо в жіночому перевдязі живе серед жінок, щосекунди важачи своєю головою, а я стою тут зі зв'язаними руками, піджидаючи, або, точніше, лякаючись тієї миті, коли мені доведеться розлучитися з життям, хоть воно мені й немиле. Такий, сеньйори, кінець моєї жалісної історії, бо я вже вам казала, я не привинна до того, в чому гріхує мій народ. [631]
Тут вона замовкла, і на очах її забриніли горючі сльози, викликавши рясні сльози і в присутніх. Віце-король, розчулений і сповнений жалю, мовчки приступив до неї і власноручно зірвав пута, які в'язали прегарні рученьки мавританки.
Поки мавританка-християнка оповідала свою незвичайну повість, з неї не спускав ока один літній прочанин, який ступив на галеру вкупі з віце-королем; і як тільки мавританка завершила свою розповідь, він кинувся до її стіп і, охопивши їх, гукнув переривчастим од зітхань і ридань голосом:
— Ох, Ано Щасна, безщасна доню моя! Я твій отець Рікоте, я вернувся по тебе, бо не можу жити без тебе: в тобі вся душа моя.
На ті слова Санчо вирячив очі й звів голову (досі він тримав її похнюплену, міркуючи про невдале своє погуляння), і, придивившись до прочанина, впізнав у ньому того самого Рікоте, якого зуспів у день свого зречення губернаторства, а потім переконався, що мавританка справді його донька, донька ж, вільна од пут, обіймала батька, і сльози її мішалися з його слізьми; нарешті Рікоте обернувся до адмірала та віце-короля з такою річчю:
— Ото, сеньйори, моя дочка, чиє ймення так розбігається з її долею. Звати її Ана Щасна, прізвище носить вона Рікоте, і вродою своєю вона пишається так, як я моїм багатством. Я покинув вітчизну, щоб у панст-вах чужосторонніх знайти притулок і схрон для моєї родини, і, од-зискавши його в Німеччині, повернувся назад в цьому перевдязі прочанина, разом з кількома німцями, забрати доньку і великі скарби, які я тут приховав. Дочки я не знайшов, а знайшов скарби, які нині при мені, і ось завдяки химерній долі я, як ви бачите, відзискав і свій скарб найкоштовніший, укохану мою донечку. І якщо благуватість нашої провини, а також і сльози мої і моєї доньки ще можуть пробитися крізь суворий ваш суд до милосердя вашого, то вщедріть ним нас, бо зроду ми не кували лиха проти вас і не були причетні до задумів наших краян, вигнаних цілком слушно.
Тут упав у річ Санчо:
— Я добре знаю Рікоте і потверджую, що Ана Щасна справді його дочка, а ті його поїздки туди-сюди і куди він гне — для мене темний ліс.
Усіх присутніх здивував цей незвичайний випадок, а адмірал сказав:
— Сльози ваші не попустять мені дотриматися моєї присяги: живіть, прегарна Ано Щасна, доти, доки вам небо судило, і хай зазнають кари зухвалі й безчільні лиходійники.
І він наказав повісити як стій на реї обох турків, які забили його моряків; проте віце-король зажадав горлом їх не карати, оскільки вони повелися як безумці, а не як зухи. Адмірал вволив бажання віце-короля залюбки, адже мститися легко лише під гарячу руч. Потім почали міркувати, як вибавити дона Гаспара Грегорія з халепи, в яку він ускочив; Рікоте заявив, що на його порятунок він офірує понад дві тисячі дукатів у перлах і клейнодах. Розглянуто було багато способів і ярмісів, одначе найудаліший, як згодилися всі, ярміс запропонував потурнак гишпанець: він знав, де, як і коли можна й треба висісти, [632] знав також і дім, де був дон Гаспар, і зголосився піти до Алжіра на якомусь невеличкому, хоть би й дванадцятивесельнім суденці з греб-цями-християнами. Адмірал і віце-король звомпили, чи можна покластися на потурнака й довірити йому християн, які сядуть на весла, але за нього ручилася Ана Щасна, а Рікоте обіщався викупити християн у тому разі, якщо їх захоплять у ясир.
По тому як задум цей ухвалено, віце-король вернувся на берег, а дон Антоніо Морено запросив до себе мавританку та її батька. Ще перед своїм відплиттям віце-король просив дона Антонія пришанувати їх і вщедрити, він же, мовляв, щоб їм догодити, ладен офірувати все, що має в домі — так його врода Ани Щасної зачарувала й зворушила.
РОЗДІЛ LXIV,
де викладається пригода, що окотилася на Дон Кіхотові більш, ніж усі перебуті ним досі
Історія звістує, що дружина дона Антонія Морена непомалу Ані Щасній зраділа.