А станеться се ще до того, як погонець за полохливою німфою в своїм нестримнім природнім гоні двокротно одвідає всі зорянії знаки. А ти, о найшляхетніший й напокірніший з усіх джур, що мали будь-коли меча при боці, бороду на обличчі і нюх у нізд іях, не вдавайся в тугу, що в тебе перед очима викрадають таким робом цвіт мандрованого рицарства, бо скоро, як буде на те воля Створителя світу, ти сягонеш так далеко і так високо вгору, що сам себе не впізнаєш: обітниці доброго твого пана промовлялися не всує. В імені мудрої чарівниці Брехтіани запевняю тебе, що заслуженина твоя вся буде виплачена, як сам скоро на ділі побачиш. Слідкуй же слідком за сим доблесним завороженим рицарем, іди за ним усюди, аж поки не станете обидва на слушному місці. Я сказав усе, що міг: зоставайся з Богом, а я вернусь сюди — сам знаю куди.
Наприкінці свого пророцтва цилюрник підійняв раптово голос, а потім понизив його і зарокотав так ніжнотонно, що хто був у жарт втаємничений, і той був ладен повірити віщунові.
Дон Кіхот утішився непомалу з того пророкування, бо він одразу збагнув його силу: випадало йому, значить, узяти чесний, законний шлюб із коханою своєю Дульсінеєю Тобоською, а з її благословенного лона мали з'явитися на світ левчуки, тобто діти його, на віковічную славу рідній Ламанчі. Свято повіривши в те віщування, він підніс голос, і, глибоко зітхнувши, промовив:
— О ти, віщуне, хто б ти не був, що таке велике напророчив мені благо! Молю тебе і благаю, попроси в моїм імені мудрого чарівника, що опікується моєю долею, аби не дозволив мені загинути у сій в'язниці, поки не справдяться проголошені од тебе нечувано радісні обітуван-ня. Аби тільки все те збулося, невольничі муки стануть мені за славу, кайдани, що мене сковують — за відраду, тверда підлога темниці моєї — за м'яке і блаженне шлюбне ложе. Що ж до потіхи, якої вділив єси джурі моєму Санчові Пансі, то я, знаючи правдивість його і чесність, вірю і уповаю, що він не покине мене ні в добрій, ні в лихій долі; а як не послужить нам фортуна і я не зможу, буває, подарувати йому обіцяного острова чи іншою високою нагородою його відзначити, то принаймні заслуженина його не пропаде: в тестаменті, складенім уже мною, ознаймив я виразно, що йому належить дати, хоть може й не по многих і многоцінних його переді мною заслугах, так по щирій моїй спримозі.
Санчо Панса чемненько вклонився панові свому і поцілував йому [302] обидві руці — мав би в одну цьомнути, та не міг,-бо міцно були зв'язані докупи.
Тоді ті поторочі знову підняли клітку на плечі й поставили її на волову підводу.
РОЗДІЛ XLVII
Про те, яким дивним способом зачаровано Дон Кіхота з Ламанчі, а також про інші знамениті події
Опинившись таким чином у клітці на возі, Дон Кіхот промовив:
— Многі і многоважні історії про мандрованих рицарів довелось мені перечитати, та зроду ще не читав, не чув і не бачив, аби заворожених рицарів везено чи несено таким дивним робом і повільним ходом, якого можна сподіватися од сих лінивих і длявих животин: зазвичай переношувано їх повітряним шляхом з неймовірною швидкістю, на хмарі якій-небудь чорній або сизій, на огненній колісниці або на гіпо-грифі чи ще на якому такому дивогляді,— а мене везуть ось волами на возі, аж ніяково сидіти, їй-Богу... Та річ можлива, що новітнє рицарство й новітнє чарування іншими мають ходити шляхами, ніж старожитні, і так само, як я став новим рицарем на світі, першим, що відродив призабуте ремесло доблесних шукачів пригод, винайшлися також нові способи чарування і нові засоби пересування для зачарованих. Що ти про се думаєш, синку Санчо?
— Нічого я про се не думаю,— одказав Санчо,— бо я не такий очи-таний у мандрованому письмі, як ваша милость; одно тільки скажу, хоть і побожитися не гріх: всі оці марюки, що тут снуються, аж ніяк не благочестиві.
— Чи бач, благочестивих захотів! — вигукнув Дон Кіхот.— Де їм благочестивими бути, коли то все демони наголо, що взяли на себе різні чудернацькі постаті, аби вчинити мені таку нахабу, таку несвітську халепу... Як не віриш, то помацай їх, полапай, сам побачиш, що нема на них тіла, що то все пара, дим, мана і злуда.
— Ге, пане, я вже їх лапав,— зауважив Санчо Панса,— так отой гемон, що всім верховодить, цупкий на тілі, що куди тобі! І ще є в ньому щось таке, чого, я чув, у гемонів не буває, бо гемони, кажуть, смердять сіркою та ще всякою поганню, а од сього на півмилі амброю пахтить.
Так Санчо казав про дона Фернанда — той вельможний пан і справді, може, напарфумований був.
— Не дивуй тому, друже Санчо,— заперечив Дон Кіхот.— Чиню тобі відомо, що всі дияволи — великі штукарі: коли й носять при собі які духи, то самі не пахнуть, бо вони ж духи; а як і йде коли од них запах, то не добровонний, а смердючий і зловонний, бо всюди за ними пекло тягнеться, і мукам їхнім нема ніякої пільги, а що бла-гоухання дає радість і відраду, то воно їм недоступне і непритаманне. Коли ж тобі здається, ніби той бік, що ти кажеш, пахне амброю, то [303] або тобі в носі заклало, або він навмисне ману таку пустив, щоб ти не мав його за демона. '
Отаку мову провадили собі пан і слуга; Карденіо та дон Фернандо, боячися, щоб Санчо не розкрив усього їхнього плану, бо вже десь близько біля правди крутився, вирішили, що треба рушати не гаючись. Гукнули нишком корчмаря і казали йому Росинанта окульбачити і Санчового осла осідлати; той швиденько це діло спроворив. Тим часом парох поєднав стражників, аби супроводили Дон Кіхота до самого села за таку й таку поденну плату. Карденіо почепив Росинантові до сідла на один каблук щита, а на другий мідницю і на мигах наказав Санчові сісти на осла та взяти коня за повода, а двох стражників з мушкетами поставив обабіч воза. Перед тим як віз мав рушати, господиня, дочка її та Маріторна вийшли попрощатися з Дон Кіхотом і оплакати нібито його лиху годину.
— Не плачте, ласкаві мої пані,— потішив їх Дон Кіхот,— усі ції злигодні нерозлучні з нашим рицарським ремеслом і покликанням. Якби такі нещастя на мене не спадали, не мав би я себе за славетного мандрованого рицаря, бо рицарям без слави і без імені таких пригод ніколи не трапляється, тим-то ніхто в світі їх не знає і не пам'ятає, а з доблесними таке раз у раз буває, бо різні можновладці й інші рицарі заздрять доблесті їхній та одвазі і намагаються каверзами всякими згладити їх зі світу. Та чеснота сама в собі таку має силу, що на зло всьому чорнокнижництву, починаючи од самого винахідника магії Зороастра, вийде переможно з будь-якої небезпеки і осяє землю, як сонце осяває небо. Простіть мені, прекрасні дами, коли я, може, образив вас ненароком (бо свідомо і навмисне я ніколи нікого не ображав), помолітесь Богові, аби визволив мене з темниці, куди вкинув мене якийся злодумний чарівник. Як же я з неї коли на волю вийду, з пам'яті моєї довіку не зникне спогад про ті ласки, яких зазнав я в цьому замкові, і я вважатиму за свою повинність винагородити вас за них, оддячити вам, одслужити.
Поки Дон Кіхот розмовляв отак із замковими дамами, парох і ци-люрник прощалися з доном Фернандом та його товаришами, з капітаном та його братом, а також з усіма паннами, що були дуже задоволені своєю долею, особливо Доротея й Люсінда. Вони обнялись сердечно і домовились обмінюватись навзаєм вістями. Дон Фернандо сказав паро-хові, куди писати, щоб повідомити, що станеться з Дон Кіхотом, бо ті новини будуть йому цікаві й приємні, і з свого боку обіцяв написати парохові про все, що могло його цікавити, тобто про своє весілля, про охрещення Зораїди, про долю дона Луїса та про повернення Люсін-ди додому. Парох прирік, що виконає те доручення якнайретельніше; тоді вони ще раз обнялись на прощання, запевняючи одне одного в дружніх почуттях.
Тут підійшов до пароха господар заїзду і дав йому якісь папери, що знайшов їх за підшивкою тої самої скриньки, де зберігалась "Повість про безрозсудно-цікавого"; власник, каже, по неї не приходив та вже, мабуть, і не прийде, а мені воно ні до чого, бо читати не вмію, то забирайте, коли хочете, все. Парох подякував йому і, розгорнувши рукопис, прочитав зразу заголовок: "Повість про Рінконета й Кортаділья"; [304] згадавши, яка добра була попередня повість, подумав він, що й ця буде незгірша, бо написав її, можливо, той же самий автор. Узяв того рукописа і сховав, сподіваючись прочитати десь пізніше, коли випаде нагода.
Потім парох і приятель його цилюрник посідали верхи, заслонили обидва собі обличчя, щоб Дон Кіхот, буває, не впізнав, і рушили за возом. їхали ж ось яким порядком: попереду віз, дядько волами правує, по обидва боки, як сказано, стражники з мушкетами, далі Санчо на ослі сунеться, ведучи Росинанта за повід, позад усіх парох із цилюрником, верхи на мулах добрих, з замаскованими обличчями, виступають гідно й поважно, не кваплячись — швидше б їх і не пустили воли-тихоплави. Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв'язані, сам тихий і покірний — сказав би, не жива людина, а статуя з каменю тесана. Отак і сунулись мовчки, не поспішаючи; проїхали миль зо дві, в долину спустились; уже хотів підвідчик тут на попас і відпочинок стати, але цилюрник, порадившись із парохом, велів далі їхати: за висмиком, казав, гїридоб-ніше для попасу місце, луговина широка і трав'яниста. Послухали цилюрника і далі в дорогу рушили.
Коли ж це озирнеться парох, аж у тропі за ними вершників шестеро чи семеро їде, всі добре вдягнені й незгірше споряджені, скоро, бачиться, наздоженуть їх, бо не покволом, як вони, тяжконогі, сунуться, а на мулах жвавих, як ото в каноників бувають, клуса біжать — хочуть, мабуть, на обід до корчми постигнути, що менше вже, як за милю, звідти була. Швидкі догнали загайливих і люб'язненько з ними привітались, а один із подорожніх (справді був то каноник толедський із своїм почтом), побачивши той шикований поїзд — воза, на якому стояла клітка з Дон Кіхотом, стражників, Санча з Росинантом і пароха з цилюрником — не стримався і запитав, кого вони і чого так везуть, хоч, помітивши стражницькі відзнаки, здогадувався, що то якийсь окаянний розбишака або інший злочинець, підсудний Святій Герман-даді. Стражник, до якого, власне, і було звернене питання, одказав:
— Нехай, пане, сам цей молодець вам з'ясує, чому його так везуть, бо ми того несвідомі.
Почувши ту розмову, Дон Кіхот сказав:
— Сподіваюся, що вашмості панове розуміються на справах мандрованого рицарства? Коли так, то я розповім вашмостям про своє нещастя, а коли ні, то не варто й клопоту собі завдавати.
Побачивши парох і цилюрник, що подорожні зайшли в речі з Дон Кіхотом Ламанчським, під'їхали ближче, аби таку відповідь дати, щоб хитрощі їхні наяв не вийшли.
Каноник тим часом одказав Дон Кіхотові:
— Правду кажучи, пане брате, рицарські романи знайомі мені значно краще, аніж Вільяльпандові підручники; як тільки за цим діло стало, то можете сміливо говорити нам усе, що хочете.
— Ну й слава рогові,— сказав тоді Дон Кіхот.— Знайте ж, мостивий пане, що мене зачаровано й посаджено в клітку через підступні заздрощі злохитрих чаклунів, бо лукаві переслідують чесноту з більшою силою, ніж праведні люблять її.