Подальші військові кампанії проти Цзінь призвели до того, що їхня столиця Кайфен впала у 1232 р., що остаточно зруйнувало державу чжурчженів: багато хто втік на батьківщину в Маньчжурію, але інші приєдналися до монгольської армії. Коли стало зрозуміло, що монголи мають намір залишитися на завойованих китайських землях, держава Сун напала на них; Угедей у відповідь оголосив війну імператору. Це було сміливе рішення. Населення Китаю становило приблизно 100 мільйонів, тоді як населення Монголії ледве сягало 1 мільйона, з яких збройні сили налічували, мабуть, від 100 до 150 тисяч. Щоб ефективно воювати в різних умовах во всій Євразії, монголи мусили покладатися на військо, набране з багатьох інших народів. До того ж під час війни із сунським Китаєм вони мали справу з урбанізованою державою, значна частина території якої була розбита на ділянки зрошуваної орної землі, де кінноті було дуже складно воювати. У даному випадку підкорення сунської держави тривало цілих 45 років, значною мірою тому, що на перший план знову вийшли справи на заході.
Щойно Мунке був проголошений Великим ханом у 1251 р., він зосередив свою увагу на Південній Сун, яка тепер була достатньо сильною, щоб чинити рішучий опір. Стратегія монголів полягала в тому, щоб спочатку оточити землі Сун, для чого вони у 1253 р. пройшли через південно-західний Китай, захопили територію держави Наньчжао (провінція Юньнань), а потім, просуваючись через Аннам, у 1257 р. взяли фортецю Дайла (Ханой) на березі Південно-Китайського моря. Оточивши державу Сун, монголи підготували все для її остаточного знищення, але у вирішальний момент помер Мунке. Його брат Хубілай, що очолював армію у війні проти Китаю, негайно скликав польові збори, які проголосили його новим Великим ханом; це був незаконний вчинок, який розв'язав громадянську війну серед монгольської верхівки й врятував Сун ще на одне десятиліття.
Зрештою, у 1268 році Хубілай зміг повернутися до підкорення Сун. Столиця Ханчжоу була взята у 1276 р., і на момент 1279 р. решта імперії була повністю під контролем монголів. Ще до цього (у 1272 р.) Хубілай проголосив себе імператором об'єднаного Китаю, першим правителем династії Юань. Обираючи династичне ім'я Юань ("причина причин"), він грав на світоглядних переконаннях, глибоко вкорінених у китайській ментальності: цим він також заявляв свої права на Небесний мандат[93], зрозумілий усім китайцям. Хоча його територіальні амбіції не були обмежені завоюванням Китаю, ця перемога позначила максимум розширення Монгольської імперії. Подальші походи до Японії у 1281 р., Чампи (південний В'єтнам і Камбоджа) у 1281 р., Аннаму у 1285 р., М'янми у 1287 р. та Яви у 1292 р. не мали великого успіху: океани й джунглі були для монголів чужим середовищем.
У 1272 році Хубілай переніс свою столицю до Даду ("величне новозбудоване місто"), захистивши територію міста двома масивними огорожами, зведення яких було розпочато ще у 1266 р. Вони до найменших деталей були описані Марко Поло. У межах південної огорожі Даду мешкали китайці. За словами Марко Поло, тут усе було розплановано за чіткою сітчастою системою: будівлі були "гарні, кожне мало своє подвір'я і сад... Уся внутрішня частина міста розбита на квадрати так, що нагадує шахову дошку, і спланована з такою ретельністю і красою, що неможливо передати". Частина міста за північною огорожею називалася Камбала[94] ("місто хана"). Тут усе теж було розплановано за класичною китайською сітчастою системою з масивним палацовим комплексом у південній частині, з озерами, садами та гаями великих дерев, пересаджених із природних лісів. Кажуть, що серед усієї цієї китайської пишноти Хубілай мав ділянку степових трав, що нагадувала йому про батьківщину. Це був промовистий жест. Багато хто з його монгольських родичів був би обурений, побачивши, що Великий хан відмовився від свого кочового коріння заради комфорту осілого життя. Вони б звернули увагу на уроки історії, які свідчать, що північні кочовики в минулому занадто легко спокушалися новаціями китайської культури, і що ті з них, хто оселялися у містах аграрного суспільства, втрачали свою невгамовну енергію. Можливо, критики мали рацію. Хоча довге правління Хубілая було часом відносного миру й заможності, його династія Юань, а разом із нею і монгольське панування в Китаї, не протрималася і ста років – її у 1368 р. скинули китайські повстанці, які вигнали монголів із країни, проклавши тим самим шлях династії Мін.
11.9 Місто Даду (сучасний Пекін) було засноване ханом Хубілаєм як столиця під час правління династії Юань.
У Китаї, який після 300 років розподілу був об'єднаний під владою монгольських правителів, упродовж приблизно півстоліття панував мир, що створило умови для розквіту культури. Письменники отримали набагато більшу свободу висловлювати свою думку, ніж раніше, а художники-пейзажисти досягли нових вершин творчості. Традиції півночі й півдня Китаю возз'єдналися, що створило атмосферу ентузіазму. Символом цього було будівництво нового Великого каналу завдовжки майже 1800 км, який з'єднав Пекін із Ханчжоу на півдні й зробив транспортування надлишків рису з півдня швидким і дешевим. Але треба зазначити, що монгольська система управління була жорсткою і спиралася на сувору класову систему. Найбільш привілейованим класом були монголи; за ними йшли іноземці, здебільшого кваліфіковані фахівці із Центральної та Західної Азії. Нижче за них були колишні піддані імперії Цзінь, а в самому низу – китайці держави Сун. Навряд чи ця система могла прийтися до вподоби підлеглому населенню. Проте протягом 50 років юаньський Китай процвітав, а гості із заходу були вражені витонченістю і пишнотою його культури. Саме під впливом розповідей про двір Хубілая, що привіз Марко Поло, покоління західних підприємців намагалися здійснити подорож спочатку суходолом, а згодом і морем, щоб здобути свою частку скарбів "Катаю".
Коли кінець настав, він був швидким. Боротьба за владу серед монгольської верхівки призвела до фракційної боротьби між місцевими монгольськими полководцями. Проблеми ще більше загострилися через природні лиха та спалах спустошливої чуми. Слідом за цим почалися масові повстання, і династію було повалено. Одним із перших кроків нової китайської династії Мін була реконструкція старих північних прикордонних стін для побудови Великого китайського муру – символічного й ефективного бар'єру, покликаного відтепер надійно утримувати північних кочовиків на їхній степовій батьківщині.
Монголи на Близькому Сході
Походи Чингісхана проти Хорезмської імперії у Центральній Азії призвели до того, що міста Трансоксанії опинилися під монгольським контролем. Після його смерті більша частина цієї території перейшла до його другого сина, Чаґатая, разом із землями каракитаїв, що простягалися на захід до Таримського басейну й на північ через степ до озера Балхаш. Деякий час південним кордоном слугувала Амудар'я.
Після вступу Мунке на престол Великого хана у 1251 р., було розпочато новий етап просування монголів як у Китаї, так і на Близькому Сході. Командувачем близькосхідного напрямку був призначений брат Великого хана Хулагу. Його першим завданням було знищення нізаритської гілки ісмаїлітів, осередок влади яких лежав в Ельбурських горах на південному березі Каспійського моря. Це була радикальна мусульманська секта, яка спеціалізувалася на підступних вбивствах своїх супротивників, як правило, заколюючи їх ножем. Майстрів цього мистецтва називали асасинами; назва, можливо, походить від слова "гашиш". Нізарити були водночас і силою, і загрозою, але у 1256 р., через три роки після того, як Хулагу вийшов у похід із Монголії, він отримав їхню капітуляцію і потім практично їх знищив. Це відкрило шлях для наступу на захід, через Хамадан на Багдад, і у 1258 р. халіфові запропонували підкоритися. Деякий час місто чинило опір, але врешті-решт халіф здався. Багдад був розграбований, щонайменше 200 000 його мешканців було вбито, а халіфа страчено, що поклало край Аббасидському халіфату. Цю подію привітали як християни, так і шиїти. Монгольські володіння тепер сягнули Євфрату, який став, як і для попередніх імперій, зручним західним фронтиром, де можна було закріпитися і з якого можна було перевіряти захід на міцність.
У 1260 р. Хулагу увійшов до Сирії, де захопив Алеппо й Дамаск із метою протистояти мамелюкам, елітним воїнам з числа звільнених білих рабів, які на той час контролювали Єгипет і Палестину, але смерть Великого хана Мунке у 1259 р. спричинила велику невизначеність у питанні спадкоємства, і Хулагу відчув необхідність повернутися до Персії, залишивши в Сирії лише невеликий загін, який невдовзі зазнав поразки від мамелюків біля Тиверіадського озера. Хоча монголи час від часу й далі здійснювали набіги на Сирію, Євфрат став фактичним кордоном їхньої території: природні умови Сирії були цілком чужими для кочовиків степу.
Дуже можливо, що, коли Мунке доручив своєму братові Хулагу завоювати Близький Схід, він дав мовчазну згоду на те, щоб той став правителем нового ханства. Територія на захід від Амудар'ї незабаром стала відома як Ільханат[95] (підлегле ханство), але влада Хулагу центральною владою не оскаржувалася. Він та його нащадки правили Ільханатом – фактично реінкарнацією старої Перської імперії – з 1259 по 1335 рр., коли після смерті останнього хана централізоване правління було зруйноване. На той час монгольська еліта прийняла іслам і через шлюби змішалася з корінним населенням. Кочовики витратили свою енергію.
Прорив до півострівної Європи
Експедиція корпусу з приблизно 20 тисяч монгольських вершників на чолі з полководцем Субедеєм, що досліджувала східні підступи до Європи у 1221–3 рр. після розгрому хорезмійців, дала змогу монголам уперше побачити пишний причорноморський степ, де на той час мешкали половці, кочовий народ, схожий на них самих. Цей родючий західний степ одразу пригорнув до себе увагу. Рухаючись далі на північ, у лісостепу та лісовій зоні за ним, вони дізналися про багаті торгові міста Київ і Булгар, які контролювали важливі річкові шляхи на північ.