Ловлю тебе на слові. Отже, ми беремо участь у змові?
— Ми не беремо участі у змові, а служимо королю й королеві.
— Які конспірують, — а для нас це точнісінько те саме.
— Коконна, я тобі казав уже, — відповів Ла Моль, — що найменше в світі силую тебе йти за мною в цій справі, в якій я беру участь лише через особисте почуття, якого ти не поділяєш і не можеш поділити.
— Е, чорт візьми! Хто ж каже, що ти мене силуєш? Та й взагалі я не знаю людини, що могла б присилувати Коконна робити те, чого він не хоче; але чи думаєш ти, що я дам тобі піти без себе, надто ж коли бачу, що ти йдеш до чорта на роги?
— Аннібал! Аннібал! — сказав Ла Моль. — Здається, там внизу я бачу її білого коня. О, дивна річ, навіть від самої думки, що вона наближається, серце моє починає битись.
— Авжеж, річ кумедна! — сказав Коконна, позіхаючи. — А в мене серце аж ні трохи не б'ється.
— Це не вона, — сказав Ла Моль. — Що таке трапилось? Здається, це мало бути опівдні.
— Трапилось те, що немає ще півдня, та й годі, — сказав Коконна, — та що ми маємо ще час поспати.
І, зробивши такий висновок, Коконна розлігся на своєму плащі з виглядом людини, що збирається підкріпити слова ділом, але скоро вухо його торкнулося до землі, він завмер з піднятим вгору пальцем, даючи Ла Молю знак мовчати.
— Що таке? — спитав той.
— Тихо! На цей раз я дещо чую і вже не помиляюсь.
— Дивно, я дуже прислухаюсь, а не чую нічого.
— Не чуєш нічого?
— Ні.
— Ну, — сказав Коконна, підводячись і кладучи руку Ла Молю на плече, — дивись на лань.
— Де?
— Онде.
І Коконна показав пальцем на тварину.
— Ну?
— Ну, ти зараз побачиш.
Ла Моль подивився на тварину. Схиливши голову, ніби збираючись щипати траву, вона стояла нерухома і прислухалась. Незабаром вона підняла обважену пишними рогами голову і наставила вуха в той бік, звідки, певне, доносився шум; потім враз, без видимого приводу, помчала прудко, як блискавка.
— О! — сказав Ла Моль. — Твоя, мабуть, лань тікає.
— Отже, коли вона тікає, — сказав Коконна, — то це значить, що вона чує те, чого ти не чуєш.
Справді, глухий, ледве чутний шум невиразно гудів у траві; непризвичаєному вуху він здався б вітром, для вершників це був далекий кінський галоп.
В момент Ла Моль був на ногах.
— Вони тут, — сказав він, — швидше!
Коконна теж підвівся, але спокійніше; здавалось, жвавість п'ємонтця перейшла в серце Ла Моля і, навпаки, безтурботність Ла Моля огорнула його друга. І тому один поводився як ентузіаст, а другий — як людина байдужа.
Незабаром рівний ритмічний звук дійшов до слуху друзів; кінське ржання примусило коней, що стояли напоготові за десять кроків від них, нашорошити вуха, і по алеї білою тінню промчала жінка, повернулась в їх бік, зробила якийсь дивний знак і зникла.
— Королева! — скрикнули вони разом.
— Що то за знак? — сказав Коконна.
— Вона зробила так, — сказав Ла Моль, — це значить: зараз...
— Вона зробила так, — сказав Коконна, — це значить: їдьте геть...
— Знак відповідає словам: "Ждіть мене".
— Знак відповідає словам: "Рятуйтеся".
— Ну, — сказав Ла Моль, — зробімо кожен, як йому здається правильним. Їдь, я залишусь.
Коконна знизав плечима і знову ліг.
В ту ж хвилину, в напрямі, протилежному тому, яким їхала королева, зле по тій самій алеї, промчав, попустивши повіддя, гурт вершників, яких друзі признали за палких, майже запеклих протестантів. Коні їх стрибали, мов сарана в траві, про яку у Іова[122] сказано: вона з'явилась і зникла.
— Чума візьми! Справа стає серйозною, — сказав Коконна, підводячись. — Їдьмо до павільйону Франциска I.
— Навпаки, не треба туди їхати! — сказав Ла Моль. — Якщо нас викрили, то увага короля буде звернена саме на цей павільйон, бо там було призначено місце загального збору.
— На цей раз твоя правда, — пробурчав Коконна.
Не встиг Коконна вимовити цих слів, як поміж деревами блискавкою промчав вершник і, перескакуючи рови, кущі, перепони, опинився перед двома дворянами.
В кожній руці він держав по пістолету і в своєму скаженому бігові керував конем самими лише коліньми.
— Пан де Муї! — скрикнув занепокоєно Коконна, стаючи тепер жвавішим за Ла Моля. — Пан де Муї тікає! Отже, рятуються?
— Гей! Швидше! Швидше! — кричав гугенот. — Тікайте, все пропало! Я зробив крюк, щоб сказати вам це. В дорогу!
Він промовив ці слова, не спиняючи коня, і був уже далеко, коли закінчив їх і, значить, коли Ла Моль та Коконна цілком зрозуміли їх значення.
— А королева? — крикнув Ла Моль.
Але голос молодого чоловіка загубився в просторах; де Муї був уже на дуже далекій відстані, щоб почути його, а надто щоб відповісти йому.
Коконна зразу зорієнтувався в справі. Тим часом як Ла Моль стояв не рухаючись і слідкував очима за де Муї, який зникав серед віття, що відкривалось перед ним і знову закривалося ззаду, він побіг до коней, привів їх, скочив на свого, повід другого кинув Ла Молю в руки і наготовився ударити коня шпорами.
— Їдьмо, їдьмо! — сказав він. — Я скажу те саме, що де Муї: в дорогу! А де Муї — чоловік, що говорить доладу. В дорогу, в дорогу, Ла Моль!
— Хвилину, — сказав Ла Моль, — ми з'явились сюди з якоюсь метою.
— Тільки не для того, щоб нас повісили, — відповів Коконна. — Раджу тобі не гаяти часу. Я догадуюсь: ти зараз почнеш свою риторику, почнеш перевертати на всі боки слово тікати, говорити про Горація[123], що кинув свій щит, про Епамінонда[124], якого принесли на власному його щиті, — а я скажу одно лише: там, де тікає пан де Муї де Сен-Фаль, усі можуть тікати.
— Пан де Муї де Сен-Фаль, — сказав Ла Молене зобов'язувався вивезти королеву Маргариту, пан де Муї де Сен-Фаль не кохає королеви Маргарити.
— Чорт візьми! І він робить прекрасно, якщо це кохання мало б призвести його до таких дурощів, які, бачу, замишляєш ти. Бодай би п'ятсот тисяч чортів пекельних забрали кохання, що може коштувати голови двом бравим дворянам! Ріг бичачий, як каже король Карл, — ми беремо участь у конспірації, любий, а коли конспірація йде невдало, доводиться рятуватись. В сідло, в сідло, Ла Моль!
— Рятуйся, любий, я не перешкоджаю тобі, навіть сам прохаю тебе. Твоє життя коштовніше від мого. То ж борони своє життя.
— Мені треба казати: "Коконна, даймо повісити нас обох разом", а не: "Коконна, рятуйся сам один".
— Але, мій друже, — відповів Ла-Моль, — вірьовка сплетена для мужиків, а не для дворян, як ми.
— Починаю думати, — сказав Коконна, зітхнувши, — що я не погано зробив, остерігшись завчасу.
— Як?
— Подружившись з катом.
— Ти в похмурому настрої, любий Коконна.
— Але що ж ми будемо робити? — скрикнув той нетерпляче.
— Поїдемо шукати.
— Де?
— Не знаю... Поїдемо шукати короля.
— Де саме?
— Не знаю... але ми знайдемо його, і вдвох зробимо те, чого не змогли або не посміли зробити п'ятдесят чоловік.
— Ти хочеш вплинути на моє самолюбство, Гіацинт; це поганий знак..
— Ну, що ж! На коня і їдьмо.
— От це добре!
Ла Моль повернувся, щоб узятись за луку сідла, але в ту мить, коли він підіймав ногу до стремена, почувся владний голос.
— Стій! Здавайся! — гукнув голос.
В ту ж хвилину зза дуба появилась людська постать, за нею друга, третя. Це були солдати легкої кінноти, що, перетворившись на піхотинців, повзали на череві та обшукували ліс.
— А що я тобі казав? — промурмотів Коконна.
Ла Моль відповів глухим ричанням.
Легкі кіннотники були ще за тридцять кроків від наших друзів.
— Побачимо! — казав своє п'ємонтець, звертаючись до лейтенанта легких кіннотників повним голосом, а до Ла Моля зовсім тихенько. — В чому справа, панове?
Лейтенант звелів навести на двох друзів рушниці.
Коконна сказав тихенько:
— В сідло, Ла Моль, ще є час: на коня, я казав тобі вже сто разів, і мчімо!
Потім, звертаючись до легких кіннотників:
— Що за чорт, панове, не стріляйте, ви можете вбити друзів.
Знов до Ла Моля:
— Між деревами стріляти незручно; вони вистрелять і не поцілять.
— Неможливо, — сказав Ла Моль, — ми не можемо забрати коня Маргарити і двох мулів; кінь і мули можуть компрометувати її, я ж своїми поясненнями відведу від неї підозри. Їдь, друже, їдь!
— Панове, — сказав Коконна, витягаючи шпагу й підіймаючи її вгору, — панове, ми здаємося.
Легкі кіннотники спустили мушкетони вниз.
— Але нащо треба нам здаватись?
— Спитаєте про це в короля Наварського.
— Яке вчинили ми злочинство?
— Пан д'Алансон вам скаже.
Коконна і Ла Моль ззирнулись: ім'я їхнього ворога в таку хвилину не могло їх заспокоїти.
Проте ні той, ні той не чинили опору. Коконна сказали злізти з коня, і він зробив це без сперечань. Обох їх оточили солдати і повели до павільйону Франциска I.
— Ти хотів бачити павільйон Франциска I? — сказав Коконна Ла Молю, побачивши між деревами стіни чудової готичної будови. — Ну, ти його, здається, побачиш.
Ла Моль не відповів нічого і тільки простяг руку Коконна.
Коло цього чудового павільйону, збудованого за Людовіка XII і названого павільйоном Франциска I, бо король цей завжди призначав тут збір під час полювання, стояла ніби халупка, яка була призначена для псарів і яка була тепер вкрита мушкетами, алебардами та лискучими шпагами, як кротовина білястою стернею.
До цієї халупки й припровадили бранців.
Тепер пояснімо несподівану, надто для двох друзів, обставину, розповівши, що скоїлось.
Протестантські дворяни, як було умовлено, зібралися в павільйоні Франциска I, ключ від якого де Муї здобув заздалегідь.
Вважаючи себе за господарів у лісі, вони порозставляли подекуди варту, але легкі кіннотники, перемінивши білі шарфи на червоні, — обережність, яку вони завдячували вигадливості пана де Нансея, — захопили ці варти несподіваним нападом без усякого бою.
Легкі кіннотники повели далі облаву, оточуючи павільйон; але де Муї, який, як ми уже сказали, дожидав короля в кінці алеї Віолет, побачив, що червоні шарфи підкрадаються вовчим кроком, і ці червоні шарфи здались йому підозрілими. Він кинувся вбік, щоб його не побачили, і помітив, що широке коло стягалося так, щоб пройти увесь ліс і оточити збірний пункт.
В той же час він побачив у глибині головної алеї білі султани та блискучі аркебузи королівської гвардії.
Нарешті він пізнав самого короля, а на протилежному кінці алеї помітив короля Наварського.
Тоді він махнув у повітрі капелюхом навхрест — це був умовний знак, що все пропало.
На знак цей король Наварський повернув назад і зник.
Де Муї, увіткнувши коліщата своїх шпор коневі в живіт, кинувся тікати і, тікаючи, кинув, як ми вже сказали, слова попередження Ла Молю й Коконна.
А король, помітивши, що Генріх і Маргарита зникли, приїхав у супроводі пана д'Алансона, щоб побачити, як вони обоє вийдуть з халупи, куди він звелів замкнути всіх, кого знайдено буде не тільки в павільйоні, а й скрізь у лісі.
Д'Алансон, певний, що сподіванки його справдились, гарцював біля короля, поганий настрій якого ще гіршав від гострого болю.