Для такого космополіта, як я оце, питання кухні не існує. Хоч де я був би, я їм усе, тільки їм його потроху, а якраз сьогодні, коли ви нарікаєте на мою стриманість, я страшенно голодний, тому що з учорашнього ранку нічогісінько не їв.
– Як, з учорашнього ранку? – вигукнули всі. – Невже ви й ріски в роті не мали цілісіньку добу?
– Авжеж, – відказав Монте-Крісто, – мені довелося звернути з дороги, щоб зібрати певні відомості в околицях Німа, це трохи затримало мене, і я не хотів ніде зупинятися.
– І ви перекусили в ридвані? – запитав Морсер.
– Та ні, я спав; я завжди засинаю, коли мені нудно і не хочеться розважатися або коли я голодний і нема бажання їсти.
– То ви, значить, можете змусити себе заснути? – запитав Моррель.
– Майже так і є.
– І у вас є для цього якийсь засіб?
– Найпевніший.
– Ось що згодилося б нам, африканцям, – сказав Моррель, – адже в нас не завжди буває, що попоїсти, а вже попити, то й геть рідко.
– Ще б пак, – сказав Монте-Крісто, – але, на жаль, мій засіб, що пречудовий для такого чоловіка, як я оце, котрий живе зовсім особливим життям, було б небезпечно застосувати у війську, бо воно не прокинулося б потрібної хвилини.
– А можна дізнатися, що це за засіб такий? – поспитався Дебре.
– Авжеж, – відказав Монте-Крісто. – Я не тримаю його в таємниці: це суміш пречудового опіуму, що по нього я сам їздив до Китаю, щоб бути певним у його якості, та найліпшого гашишу, який збирають поміж Тигром і Євфратом; їх змішують рівними частинами і роблять із них пігулки, які ви й ковтаєте, коли вам треба. Діяти вони починають за десять хвилин. Запитайте в барона Франца Д'Епіне, він, здається, куштував їх якось.
– Ага, – відказав Альбер, – він казав мені і зберіг про них найприємніші згадки.
– Значить, – сказав Бошан, що, як і належить журналістові, був страшенно недовірливий, – той трунок завжди з вами?
– Завжди, – відказав Монте-Крісто.
– А не буде нескромним з мого боку попросити вас показати мені ці дорогі пігулки? – провадив Бошан, сподіваючись застати чужинця неготовим.
– Будь ласка.
І граф дістав із кишені гарненьке пудельце, виточене з цілого смарагда, із золотою накривочкою, що відгвинчувалася, а всередині була зеленкувата кулька завбільшки з горошину. У тієї кульки був гострий, в'їдливий дух. У смарагдовому пудельці було чотири чи п'ять кульок, та можна було там помістити й десять.
Пудельце помандрувало за столом, та гості брали його один в одного радше для того, щоб поглянути на пречудовий смарагд, аніж подивитися на пігулки чи понюхати їх.
– І цей трунок готує ваш кухар? – запитав Бошан.
– О ні, – відказав Монте-Крісто, – я не довіряю найвищих моїх насолод чужим рукам. Я непоганий хімік і сам роблю ці пігулки.
– Чудовий смарагд! – сказав Шато-Рено. – Такого великого я не бачив, хоч у моєї матінки є незлецькі родинні коштовності.
– У мене було їх три, – відказав граф Монте-Крісто. – Одного я подарував падишахові, який оздобив ним свою шаблю, другого – його святості панотцеві римському, який загадав уставити його у свою тіару, біля майже рівноцінного, та все ж таки не такого гарного смарагда, якого подарував його попередникові Пію VII імператор Наполеон, а третього я лишив собі і звелів видовбати. Це наполовину знецінило його, але так було зручніше для того вжитку, що його я хотів із нього вчинити.
Усі приголомшено дивилися на графа Монте-Крісто. Промовляв він так просто, що зрозуміло було: або його слова щира правда, або ж маячня навіженця, проте смарагд, якого він тримав у руках, змушував дотримуватися все ж таки першого припущення.
– І що ж дали вам ці два володарі за ваш многоцінний дарунок? – запитав Дебре.
– Падишах подарував свободу жінці, – відказав граф, – пресвятий панотець – життя чоловікові. Отак один раз у житті мені довелося бути таким самим могутнім, наче я народився для трону.
– І той, кого ви порятували, був Пеппіно, правда ж? – вигукнув Морсер. – Це ж до нього ви застосували ваше право на помилування?
– Може, і так воно було, – усміхаючись, відказав граф Монте-Крісто.
– Пане графе, ви уявити собі не можете, як мені приємно слухати вас, – сказав Альбер. – Я вже рекомендував вас моїм друзям як незвичайну людину, чарівника з "Тисячі й одної ночі", середньовічного чаклуна, та парижани настільки схильні до парадоксів, що беруть за плід уяви найбільш беззаперечні істини, коли ті істини не вкладаються в рамки їхнього повсякденного існування. Ось, наприклад, Бошан щодня друкує, а Дебре читає, що на Бульварі зупинили й пограбували запізнілого члена Жокей-клубу, що на вулиці Сен-Дені, або в Сен-Жерменському передмісті вбили чотирьох людей, що зловили десять, п'ятнадцять, двадцять злодюжок у кав'ярні на бульварі Тампль або в Термах Юліана, а водночас вони заперечують існування розбійників у Мареммах, у римській Кампаньї або в Понтійських болотах. Прошу вас, графе, скажіть їм самі, що мене взяли в полон ці розбійники й що, якби не ваше великодушне втручання, то я, напевне, зараз чекав би в катакомбах Сан-Себастьяно воскресіння мертвих, замість того, щоб пригощати їх у моїй убогій хатині на вулиці Ельдер.
– Облиште, – відказав граф Монте-Крісто, – ви обіцяли мені ніколи не згадувати про цю дрібничку.
– Не обіцяв я, – вигукнув Морсер. – Ви плутаєте мене з кимось іншим, кому надали таку саму послугу. Навпаки, прошу вас, побалакаймо про цю подію. Може, ви не тільки повторите щось із того, що мені вже відоме, а й розповісте чимало того, про що я не знаю.
– Але ж, як на мене, – усміхнувшись, сказав граф, – ви відігравали в цій історії досить важливу роль, то не гірше від мене знаєте все, що сталося.
– А якщо я розповім те, що знаю, то ви обіцяєте мені розповісти все, чого я не знаю? – запитав Морсер.
– Це буде справедливо, – відказав граф Монте-Крісто.
– Так ось, панове, – провадив Морсер, – розповім, хоч усе воно не дуже гарне для мого самолюбства. Я гадав собі упродовж трьох днів, що до мене залицяється якась маска, котру я брав за аристократку, що походить прямісінько від Туллії чи Поппеї, тоді як мені крутила голову якась контадинка чи й просто сільська дівка. Ще й надто, я виявився геть уже простаком і взяв за селянку молодого розбишаку, стрункого й безбородого хлопчину, якому було років із п'ятнадцять. Коли я настільки зважився, що вирішив закарбувати на його невинному плечі палкий цілунок, він притулив мені до грудей пістоля і за допомогою семи чи восьми товаришів попровадив чи радше потягнув мене в катакомби Сан-Себастьяно. Там я побачив їхнього ватажка, надзвичайно вченого чолов'ягу. Він якраз уважно читав Цезареві "Записки" і зволив урвати читання, щоб заявити мені, що як наступного дня, до шостої ранку, я не заплачу до його скарбниці чотирьох тисяч піастрів, то у чверть на сьому мене вже не буде на світі. У Франца є мій лист із припискою маестро Луїджі Вампи. Якщо ви сумніваєтесь у цьому, я напишу Францові, щоб він дав засвідчити підписи. Ось і все, що мені відомо, проте я не знаю, у який спосіб, графе, вам поталанило заслужити таку глибоку повагу римських розбійників, які мало кого поважають у своєму ремеслі. Мушу зізнатися, ми із Францом були у захваті.
– Усе це дуже просто. Я знаю славетного Луїджі Вампу вже понад десять років. Якось, коли він був ще пастушком, я дав йому золотого дуката за те, що він показав мені шлях, а він, щоб не бути в боргу переді мною, подарував мені у відповідь кинджал із різьбленою колодкою, яку сам виготовив; той кинджал ви, певне, бачили у моїй зброярні. Потім він чи то забув про цей обмін подарунками, що був запорукою дружби поміж нами, чи то не впізнав мене і спробував узяти мене в полон, та вийшло навпаки: я узяв його із десятьма розбійниками. Я, звісно, міг віддати його до рук правосуддя, що завжди діє швиденько, а для нього особливо постаралося б, та я не вчинив цього, а відпустив їх на волю всіх.
– За умови, щоб вони більше не грішили, – зареготав журналіст. – І я із задоволенням бачу, що вони чесно дотрималися слова.
– Ні, – заперечив граф Монте-Крісто, – лише за умови, що вони ніколи не чіпатимуть ні мене, ні моїх друзів. Може, мої слова видадуться вам дивними, панове соціалісти, прогресисти та гуманісти, але я ніколи не піклуюся про ближніх, ніколи не намагаюся захищати суспільство, яке не захищає мене і взагалі береться за мене лише тоді, коли може мені нашкодити. Якщо я відмовляю суспільству і ближньому в повазі і лише зберігаю нейтралітет, вони все-таки залишаються в неоплатному боргу переді мною.
– Слава Богу! – вигукнув Шато-Рено. – Нарешті я чую хороброго чоловіка, який чесно і неприховано проповідує егоїзм. Пречудово, браво, графе!
– Принаймні відверто, – сказав Моррель, – та я певен, що граф не кається, зрадивши одного разу свої принципи, що їх він так рішуче оце висловив.
– Як же це я зрадив їх? – запитав граф Монте-Крісто, що вряди-годи так уважно поглядав на Морреля, що безстрашний молодий вояк уже кілька разів опускав очі під світлим і ясним графовим поглядом.
– Та ж мені здається, – сказав Моррель, – що, рятуючи пана де Морсера, який був геть вам незнайомий, ви служили і ближньому, і суспільству.
– Якого він є щонайкращою оздобою, – урочисто заявив Бошан, одним духом вихиливши келих шампанського.
– Ви самі собі суперечите, графе, – вигукнув Альбер, – ви, найлогічніша людина, яку я знаю, і зараз я доведу вам, що ви нітрохи не егоїст, а навпаки, філантроп. Ви називаєте себе сином Сходу, кажете, що ви левантинець, малаєць, індус, китаєць, дикун, на ймення ви – Синдбад-Мореплавець, граф Монте-Крісто, аж насилу ви потрапили до Парижа, у вас дається взнаки основна чеснота чи основний ґандж, що притаманний нам, ексцентричним парижанам – ви приписуєте собі не притаманні вам пороки і приховуєте свої чесноти.
– Любий віконте, – заперечив граф Монте-Крісто, – у моїх словах і вчинках я не бачу нічого, що було б гідне такої похвали. Ви були не чужий для мене: я знав вас, я поступився вам двома покоями, пригощав вас сніданком, надав вам одну з моїх коляс, ми разом милуватися масками на Корсо й разом дивилися з вікна на П'яцца-дель-Пополо на страту, що так збурила вас, що ви мало не зомліли. І ось, питаю я вас усіх, чи міг я покинути мого гостя в руках цих страшенних розбишак, як ви їх оце прозиваєте? Крім того, як вам відомо, коли я рятував вас, у мене була потаємна думка, що ви теж надасте мені послугу, і коли я приїду до Франції, запровадите мене до паризьких світських кіл.