Це аж біля митницьких казарм. Сподіваюсь, ви його провідаєте, Джеку?.. Ви ж знаєте: він завжди вболівав за свого "хлопчика"... Може, хоч вам пощастить розговорити його. Бо до нас він і словом ніколи не озивається... Тільки дітьми трохи тішиться... Отакі-то справи... Ходімо ближче до них, батько кілька разів уже оглядався. Він здогадується, про кого мова, і не любить цього.
Іда жваво розмовляла про щось із Манженом, але, побачивши Джека, наче язика проковтнула. Про що ж таке цікаве вона розповідала? Дядько докинув лише одну фразу, і все стало ясно.
– Атож, атож, він такий балакун! А як він уминав гречаники!..
Джек зрозумів, що йдеться про д'Аржантона. Іду запитали, як ведеться її чоловікові, і вона, рада поговорити про нього, відразу розбалакалася на цікаву для неї тему. Вона палко розповідала про його видатний поетичний дар, літературну боротьбу, його помітне місце у французькій літературі, про сюжети драм і романів, що роїлися в його голові, а її нові знайомі, нічогісінько не розуміючи, лише з чемності мовчки слухали.
Прощаючись, вони домовилися зустрітися знову. Джек був на сьомому небі, він сподівався, що матері буде приємніше спілкуватися із Зінаїдою та її чоловіком, ніж зі старою Левек чи неробами Левендре. До того ж Манжен займав вище суспільне становище, ніж сім'я Белізерів. Отож юнак іноді став ходити разом з Ідою до Зінаїди і там, у тісній, типовій для передмістя квартирці побачив на каміні тих самих, що й у Ендре, морських коників, ті сам! мушлі й морські губки. На стінах – малюнки на євангельські теми із колишньої Зінаїдиної кімнати, а під глухою стіною – величезну шафу із залізною окантовкою. Одне слово, вся обстановка бретонського житла перекочувала в зону міських укріплень і надавала квартирі на околиці міста сільського вигляду. Джеку подобалося це житло: тут усе дихало чистотою й провінційною добропорядністю. Та незабаром він помітив, що мити нудьгує в товаристві працьовитої і надто бездоганної, на її думку, Зінаїди. Помітив, що в цьому домі, так само, як і скрізь, куди водив матір, її не полишали туга й відраза, що їх вона висловлювала трьома їдкими словами: "Тут смердить роботягами!"
Будинок на вулиці Пануайо, його коридор, кімната, яку вона займала разом із сином, хліб, який їла, – усе, здавалося їй, мало свій присмак, було просякнуте особливим духом, що стоїть у перенаселених біднотою кварталах великих міст, де чути запах фабричного диму, людського поту. "Тут смердить роботягами!" Варто було їй відчинити вікно – і той дух піднімався з двору, варто було вийти з будинку – і на вулиці на неї віяло важкими випарами; люди, з якими їй доводилося зустрічатися, її рідний син після повернення із заводу в замащеній блузі – усе поширювало дух бідності, через який її опановувала така туга й огида, що вона ладна була накласти на себе руки.
VIII. Котрий із двох?
Якось увечері Джек, повернувшись додому, застав матір дуже збудженою – очі в неї блищали, лице горіло, де й поділись її млявість, байдужість, що не на жарт почали непокоїти його!
– Мені написав д'Аржантон! – з порога йому заявила мати. –Так, дорогий мій, цей добродій відважився надіслати мені листа!.. Чотири місяці не писав жодного слова, ні разу не поцікавився, що зі мною, а тепер побачив, що я не біжу до нього, і не витримав... Він, бачте, після короткої подорожі повертається до Парижа, і якщо я маю в ньому потребу, то він до моїх послуг.
– Сподіваюсь, ти не маєш у ньому потреби? – не спускаючи очей з матері, схвильовано запитав Джек.
– Чи я маю в ньому потребу?! Хіба ти не бачиш? Я чудово обходжуся без нього... Це він, сам як перст, не може без мене жити... Він же ні на що не спроможний, і тільки й уміє, що перо в руці тримати. Але ж і комедіант!..
– Ти йому відповіси?
– Я, відповім?.. Нахабі, що посмів підняти на мене руку?.. О-о-о! Ти мене, не знаєш... Дякувати богу, я ще маю трохи гордості!.. Я навіть не дочитала його листа. Пошматувала на клаптики й викинула геть. Красненько дякую! Не на таку напав! Так не поводяться з жінкою, котра виросла в замку, звикла до розкошів... Та байдуже! Тільки цікаво було б побачити, як він без мене живе. Ну й гармидер там, мабуть... Хіба що... О ні! Це неможливо! Де ще знайдеться така дурепа, як я?.. Ясно одне: він нудьгував, інакше не поїхав би аж на два місяці до... до... Як же називається та місцевість?..
Вона спокійно витягла з кишені "пошматованого й викинутого" листа і знайшла потрібну їй назву.
– О так! Він їздив на води, у Руая... Безглуздя, та й годі! Для нього ж води протипоказані... А, хай робить, що хоче! Це мене вже не стосується.
Джек почервонів від сорому за материну брехню, але промовчав. Цілий вечір він відчував, як Іда метається по кімнаті, чисто по-жіночому намагаючись гарячковою діяльністю відвернути свою увагу від якихось невідступних думок. Як і в перші дні перебування у нього, вона жваво прибирала в кімнаті, підмітала підлогу і, заклопотано походжаючи з кутка у куток та похитуючи головою, щось докірливо бурмотіла. Час від часу вона підступала до сина і, спираючись на спинку стільця, на якому сидів схилений над книжками Джек, пригортала його, гладила по голові.
– Який ти в мене молодчина, мій любий! Як сумлінно завжди працюєш!
Навпаки, сьогодні він працював абияк. Йому не давало спокою те, що творилося у материній душі.
"Чи мене вона зараз цілує?" – думав він мимоволі.
Його підозри виявилися недаремними. Одна дрібничка, і стало ясно: минуле знову заполонило серце цієї злощасної жінки, – Іда цілий вечір наспівувала улюблений романс д'Аржантона "Вальс листя", що його той часто бринькав на піаніно, не запалюючи світла, у сутінках.
Кружляй, кружляй ошаленіло,
Кружляй, опале жовте листя!
Сентиментальний, тягучий приспів, останні ноти якого вона розтягувала ще більше, ніж належало, переслідував її як наслання. Іда то змовкала, то знову мугикала який-небудь рядок, котрим немов позначалися її думки. Не лише слова, а й мелодія навівали Джекові болісні, гіркі й ганебні спогади. О, якби він смів, яку жорстоку правду кинув би він у обличчя цій навіженій жінці! Як йому хотілося обурено шпурнути в кошик для сміття усі ті зів'ялі букети, усе те сухе і опале листя, що й досі ще кружляє у її дурній голові! Але то була його мати. А він любив її, прагнув силою своєї поваги до неї навчити її поважати саму себе і тому нічого їй не казав. Проте це перше попередження про небезпеку сповнило його душу муками ревнощів, знайомими людям, які відчувають зраду. Він дійшов до того, що, вирушаючи з дому, пильно придивлявся до її обличчя, а повертаючись, намагався з посмішки, якою вона зустрічала його, вгадати її думки. Він боявся, що мати опиниться цілком у полоні марень, яким так часто піддається нічим не зайнята жінка. А він же не мав жодної можливості тримати її під своїм наглядом. Адже вона – його мати! Жодній душі він не зізнався б, що не довіряє матері. Тим часом Іда після д'Аржантонового листа стала приділяти більше уваги господарству: прибирала в кімнаті, готувала синові вечерю і навіть витягла на світ божий книгу для записів витрат, де було безліч пропусків і білих, плям. Але підозри не полишали Джека. Він знав, що пильність обманутих чоловіків жінки часто присипляють ніжною турботливістю, увагою, і з отих знаків потаємних докорів сумління можна точно визначити день, коли на них звалилася біда.
Якось, коли він повертався з роботи, йому здалося, ніби Гірш та Лабассендр, ідучи об руку, повернули за ріг вулиці Пануайо. Що їм тут треба, так далеко від редакції їхнього журналу й набережної Августинців?
– До нас ніхто не приходив? – запитав він у консьєржа і з ухильної відповіді зрозумів, що його обманюють, що проти нього уже зріє нова змова.
Наступної неділі, коли Джек повернувся з Етьйоля, Іда була так поглинута читанням, що навіть не почула, як він зайшов до кімнати. Звиклий до її манії ковтати будь-які романи, він не надав би цьому значення, якби мати похапцем не сховала якусь брошуру, що лежала в неї на колінах.
– Ох і налякав же ти мене!.. – вигукнула вона, перебільшуючи свій переляк, аби відвернути синову увагу.
– Що ти читала?
– Та нічого... Всякі нісенітниці... Як почувають себе наші друзі: лікар, Сесіль? Ти передав від мене поцілунки любій дівчинці?
Але що більше вона говорила, то більше проступали крізь тонку прозору шкіру на її обличчі червоні плями – в Ідиній вдачі було щось дитинне: брехала вона не задумуючись, але вкрай невміло. Невідривний синів погляд бентежив, не давав їй спокою, аж дратував, і вона, не витримавши, підвелася.
– Ти хочеш знати, що я читала?.. На, дивися.
Джек упізнав атласну обкладинку журналу, яку вперше побачив у кочегарні "Кідна", тільки тепер той був багато, певно, вдвоє, тонший і надрукований на низькосортному тонкому жовтуватому папері. Було очевидним, що журнал належить до видань, які не скуповуються. Що ж до його змісту, то все лишилося без змін: та сама недоладна пишномовність, гучні й пустопорожні заголовки, безглузді дослідження на соціальні теми, маячня з претензією на науковість, нездарне віршування. Джек навіть не відкрив би тієї збірки нісенітниць, якби під назвою журналу його увагу не привернув великий, заголовок на початку змісту:
Р О З Р И В
Лірична поема віконта Аіморі д'Аржантона
Починалося це так:
Куди? Не мовивши і слова на прощання!
Куди? Не обернувши голови!
Куди? Навіть не глянувши на кинуту домівку
Куди?..
Далі тяглося близько двохсот довгих щільних рядків, що зачорнили сторінки, як нудна проза. І то був лише вступ. А щоб читач не сумнівався, про кого йдеться, у кожному куплеті повторювалося ім'я Шарлотти.
Джек знизав плечима і кинув журнал на підлогу.
– І отой негідник набрався совісті надіслати тобі свою базгранину?
– Як бачиш... Цей номер хтось залишив декілька днів тому внизу, в консьєржа, – невпевнено сказала Іда. – Тільки не знаю хто.
Вони помовчали. Іда вмирала від бажання підняти журнал, але не відважувалась. Зрештою вона недбало нахилилась і підібрала його з підлоги. Помітивши її жест, Джек запитав:
– Сподіваюсь, ти не зберігатимеш тут це абищо? Вірші нікудишні.
Мати випросталась:
– Я так не вважаю!
– Облиш, матусю! Скільки б він не лопотів крилами, аби здаватися схвильованим, скільки б не белькотів і не кудикав, нас не зворушує тут жодне слово.
– Не будьмо упередженими, Джеку.