Хай він не порадився зі мною до того як усе було вирішено й влаштовано і надто вже холодно сповістив мене про свої плани. Все це я ще можу стерпіти, але омани я не стерплю, і з Лукрецією Токс остаточно покінчено. Та воно й краще, що так сталося, — побожно сказала місіс Чік, — набагато краще. Після цього я не скоро спромоглася б помиритися з нею, та й хто його знає, чи тепер, коли Поль вступає у великий світ, між людей іменитих, не було б мені соромно за неї, чи не компрометувала б вона мене. На все воля божа, і все робиться на краще. Я тяжко сьогодні помучилась, але загалом не шкодую.
У такому християнському гуморі бувши, місіс Чік обсушила очі, поправила сукню й прибрала вигляду людини, спокійної у великім горі. Відчуваючи, безсумнівно, свою нікчемність, містер Чік при першій же нагоді висів з екіпажа і, засунувши руки в кишені, випростав плечі й пішов собі, посвистуючи.
А бідна зацурана міс Токс, що коли й була підлабузою, то принаймні відданою і чесною підлабузою, що завжди з приятельською вірністю ставилась до своєї очорнительки і цілком щиро благоговіла перед величчю містера Домбі, — бідна зацурана міс Токс поливала квіти сльозами і тремтіла так, ніби на Принцесин майдан упала зима.
Розділ тридцятий
ПЕРЕД ВЕСІЛЛЯМ
Хоч будинок уже не був зачарований, — туди з гуком, стуком і тупотом вдерся робочий світ, дратуючи Діогена, який зрання до вечора гавкав, переконаний, вочевидь, що його ворог узяв-таки гору над ним і тепер переможно плюндрує його володіння, — в житті Флоренс ніяких інших особливих змін не відбулося. Увечері, коли робітники відходили, в будинку знову ставало похмуро й безлюдно, і, дослухаючись до їхніх голосів, що відлунювали в холі та на сходах, Флоренс уявляла собі привітні оселі, до яких вони вертали, дітей, що чекали на них, і тішилася, що вони вертають додому веселі та задоволені.
Вона з радістю стрічала вечірню тишу, як старого друга, але тепер тиша та мала інше обличчя і здавалась ласкавішою. Вона несла їй нову надію. Вродлива леді, що заспокоїла й приголубила її в тій самій кімнаті, де серце її зазнало таких мук, була для неї передвісником добра. Лагідні тіні, що блукали у вечірньому присмерку і були такі милі її серцю, віщували світанок нового, безхмарного життя, в якому батькову прихильність мало-помалу буде здобуто і повернеться все чи майже все, втрачене нею того чорного дня, коли материна любов разом з останнім її подихом згасла у неї на щоці. На рум'яних дітей з, будинку навпроти вона дивилася тепер з іншим, радісним почуттям, сподіваючись, що незабаром познайомиться й говоритиме з ними, і більше не боятиметься показатися їм на очі, як боялася досі, аби, не засмутила їх ця чорна самотня постать біля вікна.
Думаючи про свою другу матір з любов'ю та довір'ям, що переповнювали її чисту душу, Флоренс дедалі більше любила і першу, рідну. Вона не боялася, що пускає до серця суперницю, бо знала — ця нова квітка росте від того ж таки глибокого, довго плеканого кореня. Кожне ласкаве слово, що спадало з уст вродливої леді, бриніло їй, як відлуння давно завмерлого, нечутного голосу.
Одного дня, сидячи в своїй кімнаті й думаючи про леді й про обіцяну нею зустріч, Флоренс підвела очі від книги, де йшлося про подібну історію, і побачила в дверях її.
— Мамо! — радісно вигукнула Флоренс, кидаючись їй назустріч. — Прийшла!
— Ще не мама, — серйозним тоном сказала леді, усміхаючись і обіймаючи Флоренс за шию.
— Але скоро будете! — підхопила Флоренс.
— Так, тепер уже скоро, Флоренс, дуже скоро.
Едіт нахилила голову, щоб притиснутися щокою до розквітлого личка дівчини, і на хвилину вони застигли й заніміли. У цьому порусі було стільки ніжності, що Флоренс розчулилася ще більше, ніж під час їхнього першого побачення.
Вона взяла дівчину за руку, підвела до стільця й сіла поруч. Флоренс дивилася їй в обличчя, милуючись її вродою, і не віднімала руки.
— Ти весь час була сама відтоді, як ми бачились?
— Сама, — поквапилась посміхнутися Флоренс.
Вона трохи зніяковіла й потупила очі, бо нова мама дуже серйозно, пильно й допитливо дивилася їй в обличчя.
— Я… я звикла бути сама, — сказала Флоренс. — Та я й не помічаю цього, бо Ді цілі дні буває зі мною. — Флоренс слід було б сказати: цілі тижні, цілі місяці.
— Ді — твоя покоївка, серденько?
— Мій собака, мамо, — засміялася Флоренс. — Моя покоївка — Сюзанна.
— А це — твої кімнати? — озираючись навкруги, спитала Едіт. — Мені їх не показали тоді. Треба відремонтувати їх, Флоренс. Вони мають бути найгарніші в будинку.
— Якщо можна, мамо, — сказала Флоренс, — я хотіла б перебратися в іншу, нагорі, мені там краще.
— А тут тобі не досить високо, дитинко? — посміхаючись, спитала Едіт.
— Та інша — кімната мого брата, — пояснила Флоренс, — і я її дуже люблю. Я хотіла була сказати про це татові, коли повернулася додому й побачила тут робітників та ремонт, але…
Флоренс відвела очі, щоб не зніяковіти знову від того допитливого, пильного погляду.
— …Але боялася, що йому може бути боляче. А ви сказали, що незабаром повернетесь і будете тут господинею, я й вирішила, що наберусь смілості й попрошу про це вас.
Едіт уважно дивилась на неї своїми блискучими очима, але тут же опустила їх, як тільки дівчинка підвела свої. А Флоренс подумала, що врода цієї жінки зовсім не така, як вона собі уявляла. Тоді вона видалась їй неприступною та гордовитою, а вона, "виявляється, така лагідна та ласкава, що, навіть коли б була одного віку та однакової вдачі з Флоренс, то й тоді не змогла би прихилити її до себе більше.
Подеколи, правда, на неї набігав якийсь дивний, стриманий холодок, і тоді Флоренс, яка бачила, але не розуміла причини цих змін, здавалося, що Едіт почуває себе принижено й ніяково в її присутності. Коли Едіт сказала, що вона ще не мама їй, і коли Флоренс назвала її господинею будинку, зміна ця аж надто далася взнаки. Так само й зараз, коли вона потупила очі під поглядом Флоренс, немов хотіла втекти, заховатися від неї, а зовсім не любити та голубити, як того вимагала їхня близькість.
Вона пообіцяла Флоренс, що їй віддадуть ту кімнату, й сказала, що сама зробить відповідні розпорядження. Потім почала розпитувати про бідолашного Поля й між іншим повідомила, що приїхала забрати Флоренс до себе.
— Ми з моєю матір'ю переїхали до Лондона, — сказала Едіт, — і ти житимеш з нами, до мого шлюбу. Я хочу, щоб ми краще познайомились і звикли одна до одної, Флоренс.
— Ви дуже добрі до мене, мамо, — відповіла Флоренс. — Я вам така вдячна!
— І хочу заздалегідь сказати тобі — бо, може, кращої нагоди й не буде, — Едіт озирнулась, наче пересвідчуючись, чи й справді вони самі, й стишила голос, — хочу сказати, що коли ми після шлюбу виїдемо на кілька тижнів, мені буде спокійніше на душі, якщо ти повернешся сюди. Байдуже, хто й куди тебе запрошуватиме, повертайся додому. Краще бути самій, ніж… тобто я хочу сказати, — додала вона, спохопившись, — що вдома, я знаю, тобі, люба Флоренс, буде найкраще.
— Я того ж таки дня повернуся додому, мамо.
— Неодмінно. Покладаюсь на твою обіцянку. Ну, а тепер іди збиратись, люба дівчинко. Я чекатиму на тебе внизу.
Повільно й задумано ходила Едіт по будинку, господинею якого мала незабаром стати, і майже не звертала уваги на всю ту вишукану розкіш, яка почала виповнювати його. Та сама невгамовна зарозумілість серця, та сама погордлива зверхність, що прозирала в очах і в лінії губ, та сама буйна краса, приборкувана лише відчуттям власної незначущості й незначущості всього, що її оточувало, — все те, що колись, у тінистому гайку, прорвалося було назовні, бунтуючи, бушуючи, тепер простувало по цих великопанських салонах та залах. Штучні троянди на стінах та килимах, здавалось, впиналися своїми колючками їй у груди; в кожній золотій прикрасі, що сліпила очі, вона бачила частку ненависних грошей, за які її куплено; височенні широкі свічада, де вона відбивалася на повен зріст, показували їй жінку, не позбавлену благородства, але занадто нестійку в цьому благородстві, надто зіпсовану й пропащу, рятунку для неї вже не було. Все це їй здавалося таким очевидним для кожного, хто лише гляне на неї, що вона не знаходила — та й не могла знайти — іншого способу самоутвердження, крім пихи. І, озброєна цією пихою, що вдень і вночі краяла її власне серце, вона виборювала собі долю, сміливо йшла їй назустріч і кидала їй виклик.
Невже це була та сама жінка, на яку Флоренс — невинне дівча, сильне тільки своєю простодушною щирістю впливала так, що та в її присутності ставала зовсім інша, буря в її душі стихала і навіть гордість її упокорювалась? Невже ж та сама жінка сиділа поруч неї в кареті, тримаючи руки дівчини в своїх і, прохаючи про любов та довір'я, притискувала до грудей її гарненьку голівку, ладна накласти життям, аби вберегти її од усякого лиха?
О, Едіт, добре було б, якби ти й справді наклала життям у цю хвилину! Набагато краще, мабуть, загинути отак, Едіт, ніж діждати своєї смерті.
Вельмишановна місіс Ск'ютон, яка готова була думати про що завгодно, тільки не про смерть, бо, як і більшість порядних людей різних часів, завжди відвертала від неї обличчя й навіть слухати не хотіла про цю ницу вискочку, що зрівнює всіх, — отже, вельмишановна місіс Ск'ютон найняла будинок на Брук-етріт, біля Гросвенор-скверу, що належав одному її поважному родичеві (з коліна кузена Фінікса), який не жив у місті і який щонайлюб'язніше погодився випозичити свій будинок для весільної церемонії, сподіваючись таким чином позбавити себе надалі від будь-яких дарунків чи позичок місіс Ск'юточ та її доньці. За таких обставин задля доброго імені родини слід було показатися якнайпристойніш, тож місіс Ск'ютон удалася до підприємця, що мешкав у парафії Мері-Ле-Боу і постачав дворянству та поміщикам щонайрізноманітніші речі, починаючи від сервізів і кінчаючи армією лакеїв, та з його допомогою вмить стягла у будинок срібноволосого дворецького, оплаченого додатково за його показний вигляд старого слуги родини, двох височенних молодиків у лівреях і добірний, штат кухонної челяді, після чого серед прислуги з'явився поголос, ніби паж Візерс, звільнений раптом од своїх численних хатніх обов'язків та від штовхання крісла на колесах (несполучного із столичним побутом), раз у раз протирав собі очі та щипав ноги, щоб переконатися, чи не заспав він, бува, під повіткою лімінгтонського молочника і чи не сниться йому чарівний сон.