Ці відомості Мацькові дав старий і сліпий на обидва ока хрестоносець, який був колись комтуром Бродниці, а потім, звикнувши до місця й замку, залишився тут доживати віку. Коли місцевий капелан прочитав йому листа Ліхтенштейна, він гостинно прийняв Мацька, а тому що жив серед польського населення й добре знав польську мову, з ним легко було розговоритись. Виявилось, що шість тижнів тому він їздив до Мальборга, куди його як досвідченого рицаря викликали на воєнну параду, і тому він знав, що діялось в столиці. Коли Мацько спитав його про молодого польського рицаря, старий комтур сказав, що не пам'ятає імені, але ніби, чув про одного такого, котрий спочатку дивував усіх тим, що був дуже молодий і вже пасований, а потім щасливо бився на турнірі, за звичаєм влаштованому великим магістром для іноземних гостей перед виступом у воєнний похід. Потроху він навіть пригадав, що того рицаря полюбив і взяв під свою опіку мужній і шляхетний брат магістра, Ульріх фон Юнгінген, і дав йому охоронні грамоти, з якими той юнак пізніше виїхав нібито на схід. Ці відомості дуже втішили Мацька, бо він не мав найменшого сумніву, що той молодий рицар і був Збишко. В зв'язку з цим, до Мальборга поки що нічого було їхати, бо хоч великий шпитальник або інші урядовці та орденські рицарі, які там зостались, і могли дати ще докладніші відомості, але де зараз знаходиться Збишко, вони, звичайно, не знали. Зрештою, сам Мацько найкраще знав, де його знайти, бо не трудно було догадатися, що він кружляє десь коло Щитна або, якщо не знайшов там Данусі, то шукає її по віддалених східних замках і комтуріях.
Не гаючи часу, подорожани теж вирушили на схід, до Щитна. Вони їхали швидко, бо густо розташовані міста й містечка були з'єднані битими шляхами, що їх хрестоносці або, краще сказати, купці, котрі проживали в містах, утримували в доброму стані, не гіршому, ніж польські дороги, котрі виникли під господарською і дбайливою рукою-короля Казіміра. До того ж настала прекрасна погода. Ночі були зоряні, дні ясні, а опівдні повівав теплий вітрець, що сповнював груди бадьорістю і здоров'ям. Зазеленіли на полях хліба, рясно за цвіли луки, а соснові ліси запахли духом живиці. За всю дорогу до Лідзбарка, а звідти до Дзялдова й далі до Недзбожа подорожани не бачили на небі жодної хмарки. Аж у Подзбожі вночі пройшла злива з першим Весняним громом, але тривала недовго, і на другий день заблищав такий ясний, рожевий і золотистий ранок, що все навколо, скільки бачило око, іскрилося суцільним бісером брильянтів і перлів, і здавалось, вся країна усміхається до неба й радіє з буйного життя.
Такого ранку подорожани повернули від Недзбожа на Щитно. Мазовецька границя була недалеко, і їм легко було звернути до Спихова. Була навіть хвилина, коли Мацько хотів це зробити, але, обміркувавши все, вирішив доїхати до страшного кубла хрестоносців, в якому так сумно повернулася доля Збишка. Взявши провідника-хлопа, він наказав йому вести валку до Щитна, хоч провідник був і не потрібний, бо з Недзбожа йшов рівний шлях, на якому німецькі милі були позначені білими каменями.
Провідник їхав на кілька десятків кроків попереду, за ним верхи Мацько з Ягенкою, потім, досить далеко від них, чех з гарненькою Сецехівною, а ще далі, з самого заду йшли вози в супроводі озброєних слуг. Був ранній ранок. Рожева барва ще не зійшла з неба на сході, хоч сонце вже палало, перетворюючи краплі роси на деревах і травах на опали.
— Ти не боїшся їхати в Щитно? — спитав Мацько.
Не боюся,— відповіла Ягенка.— Бог мене захистить, бо я сирота.
Там нікому не можна вірити. Правда, найгірший пес був отой Данфельд, котрого Юранд знищив разом з Готфрідом... Так казав чех. Другим після Данфельда був Ротгер, котрий поліг від Збишкової сокири, але залишився ще старий кат, який продав чортові душу... Люди напевне нічого не знають, проте я думаю, що коли Дануська загинула, то від його руки. Була чутка, що з ним також щось трапилось, але княгиня казала мені в Плоцьку, що він викрутився. В Щитні нам і доведеться мати з ним діло. Добре, Що у нас є лист від Ліхтенштейна, бо псявіри-хрестоносці нібито бояться його більше, ніж самого магістра... Кажуть, що він має величезну вагу і значення, а до того ще й дуже мстивий. Не дарує найменшої кривди... Без того листа не їхав би я так спокійно до Щитна.
А як той старий зветься?
Зігфрід де Леве.
— Дасть бог, ми справимось і з ним.
— Дасть бог!
Мацько засміявся й через деякий час заговорив:
— Каже мені княгиня в Плоцьку: "Ви все скаржитесь, скаржитесь, як ягнята на вовків, а з тих,—каже,— вовків три вже неживі, бо їх ягнята подушили". І, правду кажучи, так воно й є...
— А Дануська? А її батько?
Це саме я й казав княгині. Але в душі я радий, бо виходить, що й нас кривдити небезпечно. Ми таки знаємо, як ухопити в руку топорище та гарненько махнути сокирою! А щодо Дануськи і Юранда, то це правда. Я гадаю так само, як і чех, що їх уже нема на світі, але насправді цього ніхто напевне не знає... Того Юранда мені також жаль, бо й за життя він за дівчину багато намучився, і якщо загинув, то тяжкою смертю.
Коли при мені хто-небудь про нього згадає, я так одразу й подумаю про татуся, якого теж на світі нема,— сказала Ягенка.
Кажучи це, вона підняла вгору свої зволожені слізьми, чудові оченята. Мацько похитав головою і відказав:
— Він напевне в бога на пораді й у вічному раюванні, бо кращої за нього людини не було, мабуть, в усьому нашому королівстві...
— Ой, що не було, то не було! — зітхнула Ягенка. Дальшу розмову їм перебив хлоп-провідник, який
раптом спинив свого коня, повернув його назад, галопом підскочив до Мацька й вигукнув якимось дивним, зляканим голосом:
— Ради бога, подивіться, пане рицарю, хто це йде до нас з пагорка?
— Хто? Де? — вигукнув Мацько.
— А он де! Якийсь велетень, чи що...
Мацько з Ягенкою зупинили коней, подивились туди, куди показував провідник, і справді побачили на гребені пагорка, за півстадії або й більше, якусь постать, котра значно перевищувала звичайні людські розміри.
— Він правду каже, що чоловік великий,— буркнув Мацько.
Потім скривився, раптом плюнув набік і сказав:
— Цур йому!
— Чого ви заклинаєте? — спитала Ягенка.
Бо я згадав, як такого самого ранку ми із Збишком побачили на дорозі з Тинця до Кракова отакого самого ніби велетня. Тоді казали, що то Вальгер Вдалий. А потім виявилось, що то був пан з Тачева, проте нічого доброго з того не вийшло. Цур йому!
То не рицар, бо йде пішки,— придивляючись, сказала Ягенка.— Я навіть бачу, що при ньому нема ніякої зброї, тільки палицю держить у лівій руці...
І мацає нею поперед себе, немов уночі,— додав Мацько.
І ледве ступає. Сліпий, чи що?
Сліпий, їй-богу, сліпий!
Вони рушили кіньми й через деякий час спинилися перед стариком, який надзвичайно повільно сходив з пагорка, шукаючи перед собою костуром дороги.
Це був справді чоловік величезного зросту, хоч зблизька й перестав здаватися їм велетнем. Вони також впевнились, що він був сліпий. Замість очей у нього були дві червоні западини. У нього не було також кисті правої руки, на місці якої теліпався вузол з брудного ганчір'я. Біле волосся спадало йому аж на плечі, а борода сягала до пояса.
— У бідолахи нема ні поводатаря, ні собаки, і він сам помацки шукає дороги,— озвалася Ягенка.— Боже мій, ми ж не можемо залишити його без допомоги. Не знаю, чи зрозуміє він мене, але я заговорю до нього по-нашому.
Сказавши це, вона хутко зіскочила з коня і, підійшовши до старика, почала шукати грошей в шкіряному гаманці, який висів у неї на поясі.
А той, почувши перед собою кінський тупіт і розмову, витягнув поперед себе костура й підняв угору голову, як то роблять сліпі.
— Слава Ісусу Христу! — сказала дівчина.— Дідусю, ви розумієте по-християнськи?
Почувши її молодий, ніжний голос, старик здригнувся, по обличчю його пробіг якийсь дивний проблиск хвилювання і зворушення, він закрив повіками свої порожні западини й раптом, кинувши костур, впав перед нею навколішки й підняв руки вгору.
— Встаньте, я й так допоможу вам. Що з вами? — здивовано спитала Ягенка.
Але він нічого не відповів, — тільки дві сльози покотились по його щоках, аз уст вирвався схожий на стогін звук:
А-а! а!
Господи милосердний! Він німий, чи що?
А-а! а!
При ньому він підняв руку; спочатку зробив нею знак хреста, потім став водити лівою долонею по губах.
Не зрозумівши Його, Ягенка глянула на Мацька, який сказав:
Здається, він показує, що йому одрізали язика.
Вам одрізали язика? — спитала дівчина.
— А! а! а! а! — кілька разів повторив старик, киваючи головою.
Після цього він показав пальцями на очі, далі простягнув праву руку без кисті, а лівою ніби рубонув по ній.
Тепер його зрозуміли обоє.
— Хто вам це зробив? — спитала Ягенка.
Старик знову кілька разів зробив у повітрі знак хреста.
— Хрестоносці! — крикнув Мацько.
На підтвердження старик опустив голову на груди. Настало мовчання. Тільки Мацько і Ягенка занепокоєно перезирались, бачачи перед собою доказ нещадної жорстокості й браку міри в покаранні, що ними відзначались орденські рицарі.
— Страшні порядки! — сказав, нарешті, Мацько. Тяжко його покарали, але бог його знає, чи справедливо. Про це ми не допитаємось. Хоч би знати, куди його відвезти, бо це, видно, чоловік з цієї місцевості, Він розуміє по-нашому, бо тут простий народ такий самий, як і в Мазовії.
— Ви розумієте, що ми говоримо? — спитала Ягенка,
Старик кивнув головою. — А ви тутешній?
Ні,— відповів він на мигах.
То, може, ,з Мазовії?
Так.
Підданий князя Януша? — Так.
— Що ж ви робили у хрестоносців? Старик не зміг відповісти, але обличчя його вмить набрало такого болісного виразу, що жалісливе серце
Ягенки пройнялося ще глибшим співчуттям; навіть
Мацько, якого далеко не все могло зворушити, сказав:
— Напевне, скривдили ного, псявіри, і, може, й без невинно.
Я гонка поклала в долоню бідолахи кілька монет.
— Слухайте,— сказала вона,—ми не залишимо вас напризволяще. Поїдемо з нами в Мазовію, і там у кожному селі питатимемо, чи воно не ваше. Може, якось допитаємось. Але зараз встаньте, бо ми ж не святі.
Проте старик не встав. Навпаки, він схилився й обняв її ноги, немов віддаючи себе на її опіку і дякуючи їй, але в той же час на його обличчі відбилося здивування й навіть розчарування, — може, тому, що він чув дівочий голос, а долонею торкнувся до ялових чобіт, які звичайно взували в подорож рицарі і зброєносці.
Ягенка сказала:
— Так воно й буде.