Грімо зірвався на рівні ноги.
Атос знаком наказав йому взяти кошик і йти вперед.
Грімо підкорився.
Єдине, чого Грімо досяг цією хвилинною пантомімою, було те, що з ар'єргарду загону він перейшов до авангарду.
Наблизившись до бастіону, четверо друзів обернулися.
Понад триста солдатів юрмилися біля воріт табору, а трохи віддалік стояли пан де Бюзиньї, драгун, швейцарець та четвертий учасник закладу.
Атос скинув капелюха, надів його на вістря шпаги й помахав ним у повітрі.
Глядачі відповіли на його привітання багатоголосим "ура", що долинуло аж до стін бастіону.
Після цього четверо друзів зникли всередині бастіону, де на них уже чекав Грімо.
XVII. Рада мушкетерів
Як і сподівався Атос, на бастіоні не було нікого. Лежали тільки тіла вбитих французів та ла-рошельців.
— Панове, — сказав Атос, узявши на себе командування експедицією, — поки Грімо накриватиме на стіл, зберімо всі рушниці та набої. Водночас ми зможемо й поговорити про те, задля чого сюди прийшли. Ці добродії нас не почують, — додав він, показуючи на вбитих.
— Ми могли б скинути їх у рівчак, — зауважив Портос, — оглянувши, звичайно, спершу їхні кишені.
— Авжеж, — мовив Атос, — це справа Грімо.
— То нехай Грімо обшукає їх та перекине через стіни, — сказав Д'Артаньян.
— Ні в якому разі, — відповів Атос, — вони можуть нам придатися.
— Ці небіжчики можуть нам придатися? — здивувався Портос — Та ти з'їхав з глузду, любий друже!
— "Не судіть нерозважливо!" — застерігають нас Євангеліє та пан кардинал, — сказав Атос — Скільки мушкетів, панове?
— Дванадцять, — відповів Араміс
— Скільки можна зробити пострілів?
— Десь із сотню.
— Це більш, ніж нам потрібно. Зарядімо мушкети.
Друзі взялися до справи. Коли вони скінчили заряджати, Грімо знаками доповів, що сніданок готовий.
Атос зробив схвальний жест і показав на сторожову вежу, де, як зрозумів Грімо, він мав нести варту. А щоб Грімо було не так нудно там стояти, Атос дозволив йому взяти з собою хлібець, пару котлет і пляшку вина.
— А тепер — до столу, — запросив Атос.
Усі посідали на землю, схрестивши ноги, наче турки або кравці.
— Отже, Атосе, — сказав Д'Артаньян, — тобі вже нічого боятися, що нас підслухають. Сподіваюсь, ти нарешті розповіси нам про свою таємницю.
— Гадаю, панове, вам не бракуватиме ні втіхи, ні слави, — мовив Атос — Я влаштував для вас чудову прогулянку; перед вами смачний сніданок, а он там — ви самі можете це побачити крізь бійниці — п'ятсот душ глядачів, які вважають нас безумцями або героями, так чи інакше — дурнями, які дуже схожі один на одного.
— Ну, а таємниця? — спитав Д'Артаньян.
— Таємниця полягає в тому, — відповів Атос, — що вчора ввечері я бачив міледі.
Д'Артаньян саме підносив до рота склянку, але коли почув слово "міледі", рука його затремтіла так, що він мусив поставити склянку на землю, аби не розлити вино.
— Ти бачив свою друж…
— Тсс! — перебив його Атос — Ви забуваєте, мій любий, що ці добродії не знають, як ви, моїх сімейних справ. Так, я бачив міледі.
— Де саме? — спитав Д'Артаньян.
— Приблизно за два льє звідси, в корчмі "Червоний Голубник".
— О, тоді я загинув! — мовив Д'Артаньян.
— Ну, я б цього не сказав, — заперечив Атос — Зараз міледі вже має залишити береги Франції.
Д'Артаньян полегшено зітхнув.
— Зрештою, хто вона така, ця міледі? — спитав Портос
— Чарівна жінка, — відповів Атос, пригублюючи пінисте вино. — Сто чортів! — вигукнув він. — Цей паскудник-корчмар підсунув нам анжуйське вино замість шампанського, гадаючи, що нас можна обдурити!.. Авжеж, — повів Атос далі, — чарівна жінка, яка була дуже прихильна до нашого друга Д'Артаньяна. Та він чимось її образив, і от вона вирішила помститися йому: місяць тому підіслала до нього вбивць, тиждень тому спробувала його отруїти, а вчора ввечері випросила в кардинала його голову.
— Як! Випросила в кардинала мою голову? — вигукнув Д'Артаньян, збліднувши.
— Свята правда, — ствердив Портос — Я чув це на власні вуха.
— Я також, — додав Араміс.
— Коли це так, — пригнічено мовив Д'Артаньян, — то марно боротися далі. Краще вже я пущу собі кулю в лоб і відразу покінчу з усім.
— Цю дурницю ти завжди встигнеш зробити, — зауважив Атос — Та не забувай: вона — непоправна.
— Але мені не минути загибелі, маючи таких могутніх ворогів, — відповів Д'Артаньян. — По-перше, незнайомець із Менга; далі — де Вард, якого я тричі поранив шпагою; потім — міледі, таємницю якої я випадково розкрив; і, нарешті, кардинал, якому я став на перешкоді в його помсті.
— І що з того? — мовив Атос. — Кінець кінцем їх лише четверо, і нас також четверо, отже — один проти одного. Тисяча чортів! Якщо вірити знакам, що їх подає Грімо, ми зараз матимемо справу з набагато більшою кількістю ворогів. Що там сталося, Грімо? — гукнув Атос — Зважаючи на серйозність становища, я дозволяю вам говорити, мій друже, але прошу бути небагатослівним. Що ви побачили?
— Загін.
— Скільки чоловік?
— Двадцять.
— Хто вони?
— Шістнадцять саперів і чотири солдати.
— За скільки кроків?
— Кроків за п'ятсот.
— То ми ще встигнемо доїсти курку й випити по склянці вина за твоє здоров'я, Д'Артаньяне!
— За твоє здоров'я! — підхопили Портос і Араміс.
— Гаразд, за моє здоров'я! Хоч я й не певен, що ваші побажання принесуть мені велику користь.
— Стривай! — сказав Атос — Аллах великий, як кажуть послідовники Магомета[204], і майбутнє в його руках.
Вихиливши склянку й поставивши її біля себе, Атос неквапливо підвівся, взяв перший-ліпший мушкет і підійшов до бійниці.
Портос, Араміс і Д'Артаньян зробили те саме. Що ж до Грімо, то він отримав наказ стати позаду чотирьох друзів і перезаряджати мушкети.
За хвилину з'явився гурт людей. Вони йшли вздовж вузької траншеї, що правила за хід сполучення між бастіоном і містом.
— Хай йому грець! — вигукнув Атос — Бракувало ще нам мати клопіт через якихось городян, озброєних кирками, заступами й лопатами! Досить було Грімо подати їм знак, і вони забралися б геть. Я певен: ці небораки дали б нам спокій.
— А я маю щодо цього сумнів, — сказав Д'Артаньян, — бо щось вони прямують до нас аж надто рішуче. До того ж, там не тільки городяни; з ними йдуть бригадир і четверо солдатів, озброєних мушкетами.
— Це тому вони такі рішучі, що не бачать нас, — зауважив Атос.
— Правду кажучи, — вигукнув Араміс, — мені просто гидко стріляти в цих бідолашних городян.
— Поганий той священик, — мовив Портос, — який жаліє єретиків[205].
— Справді, — погодився Атос — Араміс має слушність. Я піду й попереджу їх.
— Якого біса ви надумали? — вигукнув Д'Артаньян. — Вас уб'ють, мій любий Атосе.
Та Атос, пустивши повз вуха ці слова й ставши в проломі з мушкетом в одній руці та капелюхом у другій, гукнув до солдатів і землекопів. Ті, вражені його появою, зупинилися за півсотні кроків од бастіону.
Атос шанобливо вклонився й крикнув:
— Панове! Я й мої друзі снідаємо зараз на бастіоні. А що ви самі знаєте, як неприємно, коли вам перебивають сніданок, то ми просимо вас, якщо вже вам і справді конче треба побувати тут, зачекати, поки ми доснідаємо, або прийти сюди трохи пізніше, коли, звичайно, вам просто не спаде на думку рятівна ідея покинути бунтівників і разом з нами підняти келих за здоров'я французького короля.
— Стережись, Атосе! — вигукнув Д'Артаньян. — Хіба ти не бачиш, що вони ціляться в тебе?
— Ta бачу, бачу, — відповів Атос — Але ці городяни так погано стріляють, що не влучать у мене.
Тої ж самої миті пролунало чотири постріли. Але кулі, пролетівши повз Атоса, розплющились об каміння навколо нього.
Чотири постріли одразу ж прогриміло у відповідь. Проте вони були набагато влучніші, ніж постріли нападаючих: троє солдатів упали мертвими, а одного землекопа було поранено.
— Грімо, другий мушкет! — наказав Атос, усе ще стоячи в проломі.
Грімо негайно виконав наказ. Портос, Араміс і Д'Артаньян знову зарядили свої рушниці. За першим залпом пролунав другий: бригадир і два землекопи лягли на місці, решта кинулися навтьоки.
— Вперед, панове! — скомандував Атос.
Вискочивши з-за стін форту, четверо друзів побігли до поля бою, підібрали чотири мушкети та спис бригадира і, певні, що втікачі тепер не спиняться аж до самого міста, повернулися на бастіон з трофеями.
— Перезарядіть мушкети, Грімо, — наказав Атос — А ми, панове, сідаймо доснідувати й кінчати розмову. На чому ми зупинились?
— Я пригадую, — сказав Д'Артаньян, дуже зацікавлений тим, куди саме має вирушити міледі, — ти казав, що міледі залишила береги Франції.
— Вона поїхала до Англії, — пояснив Атос.
— Навіщо?
— Вона має намір або сама вбити Бекінгема, або підіслати до нього вбивцю.
Д'Артаньян не міг стримати обурення.
— Та це ж підлість! — вигукнув він.
— О, щодо підлості, — мовив Атос, — то це мало мене обходить. Тепер, Грімо, коли ви знову зарядили мушкети, — вів мушкетер далі, — візьміть спис бригадира, прив'яжіть до нього серветку й приладнайте його на вежі нашого бастіону, аби ці бунтівники ла-рошельці бачили, що вони мають справу з хоробрими й вірними солдатами короля.
Грімо мовчки виконав наказ. За хвилину над головами друзів замайорів білий прапор. Грім оплесків привітав його появу: на валу вже юрмилася сила-силенна солдатів — не менше половини табору.
— Як! — знову озвався Д'Артаньян. — Тебе анітрохи не бентежить, що вона вб'є Бекінгема або підішле когось іншого вбити його? Але ж герцог — наш друг.
— Герцог — англієць, герцог воює проти нас. Хай вона робить з герцогом, що хоче, мене це не цікавить.
— Ні, — заперечив Д'Артаньян, — я не покину напризволяще Бекінгема. Хоч би вже й тому, що він подарував нам чудових коней…
— А головне, чудові сідла, — докинув Портос, в якого на плащі вже давно був нашитий галун від його сідла.
— До того ж Бог завжди хоче каяття грішника, а не його смерті, — мовив Араміс.
— Амінь, — сказав Атос — Ми повернемось до цього згодом, якщо вам буде завгодно. Але в ту хвилину мене понад усе турбувало — і я певен, Д'Артаньяне, що ти зрозумієш мене, — як би відібрати в цієї жінки листа, що його вона випросила в кардинала й за допомогою якого збиралася любесенько знищити тебе, а можливо, і всіх нас.
— Та що вона, й справді якийсь демон? — вигукнув Портос, передаючи свою тарілку Арамісові, що саме розкладав смаженю.
— А цей лист, — спитав Д'Артаньян, — цей підписаний кардиналом лист лишився в неї?
— Ні, тепер він у мене; але, повірте, дістався він мені нелегко.
— Мій любий Атосе, — мовив Д'Артаньян, — я вже й справді не знаю, скільки разів маю завдячувати вам життям.
— То ти залишив нас для того, щоб зустрітися з нею? — сказав Араміс.
— Авжеж.
— І цей лист кардинала в тебе? — спитав Д'Артаньян.
— Ось він, — відповів Атос.
І він витяг з кишені плаща дорогоцінний лист.