Але я не дозволю цьому статися, ви знаєте! – казав молочник, все ще звертаючись усередину будинку і свердлячи очима коридор.
До речі, молочники завжди розмовляють делікатніше, ніж м'ясники або торгівці горілкою, бо товар у них ніжніший.
Молоденька служниця відповідала дуже тихо, але з самої міміки я зрозумів: вона запевняє, що рахунок буде негайно розглянутий.
– От що я вам скажу, – промовив молочник, уперше суворо глянувши на неї і взявши її за підборіддя. – Ви любите молоко?
– Так, я люблю його, – визнала вона.
– Добре, – відказав молочник. – Отже, у вас його завтра не буде. Ви чуєте? Ні краплі молока не буде у вас завтра!
Очевидно, вона зрештою була рада, що молоко буде хоч сьогодні.
Потрусивши своєю головою, молочник випустив підборіддя дівчини, неохоче взяв покришку з бідона і вилив звичайну порцію в сімейний глечик. Зробивши це, він пішов до сусідніх дверей, мстивим голосом вигукуючи: "Молоко! Молоко!"
– Чи тут живе містер Тредльс? – спитав я.
Таємничий голос з кінця коридору відповів:
– Так.
Після цього і молоденька служниця повторила:
– Так.
– А він удома? – допитувався я.
Знову таємничий голос підтвердив це, і знову луною відгукнулася служниця. Тоді я ввійшов у будинок і за вказівками служниці зійшов нагору; проходячи повз якісь двері, я відчував на собі пильний погляд таємничих очей, які, мабуть, належали власникові таємничого голосу.
Нагорі зустрів мене Тредльс. Він зрадів, побачивши мене, і щиро привітав, запрошуючи до своєї маленької кімнати. Кімнатка ця була надзвичайно охайна, хоч і бідно умебльована. Видно було, що це його єдина кімната; диван правив йому за ліжко, а щітки і вакса лежали серед книжок на верхній полиці за словником. Стіл його був укритий паперами; вбраний у стару куртку, Томмі старанно працював. Я не роздивлявся нічого конкретного, лише окинув поглядом кімнату, але побачив все аж до церкви, зображеній на фарфоровій чорнильниці – така здібність сформувалася в мене ще за часів Мікоуберів. Різноманітні винахідливі пристосування, щоб сховати комод, туфлі і прилади для гоління, переконали мене, що переді мною той самий Тредльс, який колись робив слонові печери з паперу та клав туди мух і втішався після побоїв малюванням скелетів.
У кутку кімнати стояло щось, дбайливо прикрите великим простирадлом. Я не міг добрати, що це таке.
– Тредльсе, – сказав я, сівши і знову потиснувши йому руку, – я радий бачити тебе.
– Я теж радий, Копперфілде, – відповів він. – Я дуже щасливий бачити тебе. Саме тому, що я зрадів, зустрівши тебе в Уотербруків, i певний був, що ти радієш зустрічі зі мною, саме тому я дав тобі цю адресу, а не адресу моєї контори.
– О! В тебе є контора? – здивувався я.
– Власне кажучи, в мене є чверть кімнати, коридор і чверть клерка, – відказав Тредльс. – Я та ще троє молодих людей разом наймаємо контору, а щоб це мало зовсім діловий вигляд, ми взяли на службу ще й клерка. Мені він коштує півкрони на тиждень.
Він усміхався, пояснюючи це, і в усмішці тій упізнав я його простий характер, добру вдачу і ознаки давньої нещасливої долі.
– Не думай, Копперфілде, що я з гордості не даю людям цю мою адресу. Просто відвідувачам може не сподобатися ця місцевість. Щодо мене, то я торую собі шлях, переборюючи труднощі, і смішно було б приховувати це.
– Містер Уотербрук розповів, що ти готуєшся стати адвокатом, – зазначив я.
– Авжеж, – відповів Тредльс, повільно потираючи руки, – я готуюся стати адвокатом. Річ у тім, що я оце тільки після довгеньких зволікань офіційно почав готуватися. Мене підтвердили вже давно, але вступний внесок у сто фунтів стерлінгів – річ важкувата. Важкувата річ, – повторив Тредльс з такою гримасою, ніби йому виривали зуб.
– А знаєш, від якої думки я не можу утриматися, Тредльсе, коли ось так сиджу і дивлюся на тебе? – спитав я його.
– Ні, – відповів він.
– Я думаю про старий блакитний костюмчик, який ти носив у школі.
– Та що ти? – скрикнув Тредльс, сміючись. – Ото був смішний костюм! Вузький піджак і короткі брюки, пам'ятаєш? Боже мій! От були щасливі часи, правда?
– Хоч наш директор міг би зробити ці часи ще щасливішими, коли б не бив нас, – відказав я.
– Може й так! – погодився Тредльс. – Але, друже мій, скільки там сміху було? Пригадуєш ночі в спальні? Коли ми влаштовували вечерю? А коли ти розповідав казки? Ха-ха-ха! А пригадуєш, як мене побили за те, що я плакав після того, як пішов містер Мелл? Старий Крiкль! Хотів би я знову побачитися з ним.
– Він по-звірячому поводився з тобою, Тредльсе! – гнівно сказав я, мені здалося, ніби його тільки в вчора побили.
– Ти так думаєш? – відповів Тредльс. – Дійсно, може, це й правда. Але це вже минулося, й давно минулося. Старий Крікль!
– Ти був тоді під опікою дядька? – спитав я.
– Так! – відгукнувся Тредльс, – того самого дядька, якому я завжди збирався писати. І ніколи не писав! Ха-ха-ха! Так, був у мене тоді дядько. Він помер незабаром по тому, як я залишив школу.
– Що ти кажеш?
– Так! Він вийшов на пенсію, був... як це зветься... драпувальником... мануфактурним торговцем... і зробив був мене своїм спадкоємцем. Але він розлюбив мене, коли я виріс.
– Ти це серйозно? – сказав я.
Він був такий спокійний, що здавалося, ніби він не має на увазі те, що каже.
– О, ще б пак, Копперфілде! Я цілком серйозно, – відповів Тредльс. – Мене ця обставина не дуже радувала, але він дійсно не любив мене. Він казав, що чекав від мене іншого, і врешті одружився зі своєю економкою.
– А ти що зробив? – спитав я.
– Нічого особливого я не зробив, – відповів Тредльс. – Я жив з ними, поки раптом подагра не вдарила його по шлунку. Так ото він помер, а вона вийшла заміж за молодого чоловіка, і так я лишився без коштів.
– І ти зовсім нічого не отримав, Тредльсе?
– Та ні, – сказав Тредльс. – Я отримав п'ятдесят фунтів. Я ніколи не готувався ні до якої професії і спочатку не знав, що мені робити. А проте мені допоміг син одного ділка, який учився в Салем-Гаузі, – Йоулер з кривим носом. Пригадуєш такого?
Ні. За моїх часів його там не було; всі носи були прямими в мої дні.
– Та це байдуже, – вів далі Тредльс, – із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, – він глянув на стіл, – я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.
Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, – не можу знайти кращого вислову, – як і раніше.
– Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… – Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, – важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.
Заручений! О, Доро!
– Вона донька пастора, – сказав Тредльс, – одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! – промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. – Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, – водив він пальцем по малюнку, – і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!
Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.
– Вона така мила дівчина, – вів далі Тредльс. – Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз – "чекай і сподівайся". Ми завжди це кажемо, "чекай і сподівайся" – завжди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...
Тредльс підвівся з крісла і з тріумфальною посмішкою поклав руку на згадане вже простирадло.
– А проте ми вже поклали певний початок нашому господарству. Так, так, ми вже почали! Ми мусимо посуватися поступово, але ми вже почали! Ось, – гордо й обережно зняв він простирадло, – два зразки меблів. Оцей горщик для квітів та підставку вона купила сама. Ви ставите це на вікно у вітальні, – сказав Тредльс, відступаючи трохи назад, щоб захоплено оглянути це надбання, – вміщуєте сюди рослину і... ось воно! Цей круглий столик з мармуровою покришкою (два фути десять дюймів в діаметрі) – це я купив. Ви хочете покласти книжки, або хтось приходить побачитися з вами чи з вашою дружиною, треба поставити йому кудись чашку чаю... і – ось воно! Це чудовий зразок майстерності – міцний, як скеля.
Я схвалив їхній вибір, а Тредльс знову дбайливо вкрив свої меблі простирадлом.
– Це ще не всі меблі, – провадив він далі, – але це вже щось. Найбільше турбують мене скатертини, подушки і подібні речі. Потім усякі металеві предмети – свічники, жаровні тощо. Це все потрібне і коштовне. А проте – "чекай і сподівайся". І запевняю тебе, що вона наймиліша дівчина.
– Я цілком певний цього, – сказав я.
– Тим часом, – сказав Тредльс, знову сідаючи в крісло, – треба мені вже кінчати базікати про себе. І скажу тобі, що посуваюсь я вперед непогано. Я небагато заробляю, але й витрачаю небагато. Я тут на пансіоні в однієї сім'ї, що живе внизу. Це дуже приємні люди. І містер, і місіс Мікоубер побували по світах, вони чудові співрозмовники.
– Любий мій Тредльсе! – схопився я. – Що ти таке кажеш?
Тредльс глянув на мене, ніби дивуючись, що це я кажу.
– Містер і місіс Мікоубер, – повторив я. – Та я ж з ними дуже близько знайомий!
Тут хтось двічі постукав у двері.