Ця несподівана й страшна зустріч трохи сплутала його наміри, і він завагався, не знаючи, чи йти далі знайденим слідом, чи залишити його й податися по свіжому сліду вершника без голови. [422] Перший слід обіцяв відкрити йому багато, але, може, другий відкриє ще більше? А що, як пощастить .захопити вершника і дізнатися від нього самого про всі таємниці оцих його мандрів по прерії?
Заглибившись у свої роздуми й міркування, Зеб начебто геть забув про хмарку порохового диму й виляск далекого пострілу. Але тільки на коротку мить. Про такі речі він не міг зовсім забути, і вже в наступну мить думки його повернулися до них.
Та, поглянувши туди, де кілька хвилин тому здійнявся дим, він побачив щось таке, що мимохіть знов присів і ще ретельніше, ніж першого разу, заховався в кущах акації. Його стара кобила як лягла тоді, так досі й лежала, і клопотатися нею не було потреби.
І цього разу Зеб побачив чоловіка верхи на коні, але цілого, з головою на плечах. Він був ще далеко і навряд чи встиг помітити в кущах високу постать мисливця, а тим паче його кобилу, що лежала поряд на траві. Принаймні жодних ознак того, що він їх помітив, видно не було.
Та вершник і не дивився перед себе, а сидів, нахилившись до самої луки сідла, й нишпорив очима по землі під ногами свого коня.
Неважко було здогадатися, чого шукав той вершник. Зеб збагнув це з першого ж погляду: він їхав слідом вершника без голови.
— Ти диви! — нишком пробурмотів Зеб.— Виходить, не тільки мені треба розгадати цю загадку. Але хто ж би то міг бути? З біса цікаво.
Зебові не довелося довго чекати нагоди вдовольнити свою цікавість. Слід був свіжий, добре помітний, і той вершник їхав клусом, швидко наближаючись. Дуже скоро він опинився на такій відстані, що Зеб міг добре розглядіти його.
— Боже милий! — стиха вигукнув мисливець.— Я ж і сам мав здогадатися, що це він. І, здається мені, оце ще одна ланка до того ланцюга доказів, що я маю зібрати... Ану лежи тихо, худобино! Тільки мені шарпнися ще раз чи дриґни своїми ногами — і я вмить переріжу твою бісову горлянку!
Отак пристрашивши свою кобилу, Зеб замовк, сховав ІЧ?л,°.ву в листі акацій і втупив очі у вершника, що під'їхав уже зовсім близько.
То був чоловік, якого, раз побачивши, не скоро забудеш. Хоч йому заледве минуло тридцять, він мав добре— [423] таки пошарпане обличчя, і не— так від житейських турбот, як від ницих пристрастей. Проте зараз воно було стурбоване: здавалося, того чоловіка давно вже точить якась гостра тривога, але він ще сподівається позбутись її. А загалом то було досить гарне обличчя, що могло б належати людині благородній, коли б не ота темна печать, що виказувала підлу й лиху вдачу його власника.
Його вбрання... А втім, навіщо описувати його вбрання? Синій сукняний сюртук напіввійськового крою, кашкет, пояс з великим мисливським ножем та двома револьверами — усе це ми вже згадували, коли говорили про одяг і спорядження капітана Кассія Кол-хауна.
Так, то був він.
Та не його зброя змусила Зеба Стампа сховатися в кущах. Старий мисливець не боявся зустрічі з відставним капітаном волонтерів. Хоч він і почував до Колхауна підсвідому неприязнь, але той поки що не мав ніяких підстав вважати його своїм ворогом. Зеб лишився в затінку тільки для того, щоб краще бачити все, що діється на осонні.
Так само пильно придивляючись до сліду вершника без голови, Колхаун проїхав далі.
Так само старанно ховаючись між кущами, Зеб Стамп проводжав його очима, аж поки той зник за акаціями, де й вершник без голови.
Ця зустріч дала мисливцеві нову поживу для думок і змусила його знов прикликати на допомогу свій гострий розум. Коли й перед тим він мав причини піти слідом вершника без голови, то тепер їх стало ще більше.
Зебові не треба було довго розмірковувати, щоб дійти такого висновку, і за хвилину він уже ладнався їхати за Кассієм Колхауном. А для цього досить було взяти поводи й штурхнути ногою стару кобилу. Вона враз підвелася, і Зеб став поруч неї, готовий залізти в сідло й податися через відкриту рівнину, тільки-но відставний капітан зникне з очей.
Старий мисливець і не думав їхати за ним назирці. Йому було ні до чого бачити поперед себе провідника. Вистачало й двох свіжих слідів, щоб переслідувати обох вершників з такою ж певністю, наче він їхав [424] поряд з котримсь із них — чи з тим, що не мав голови, чи з тим, що не мав серця.
Цілком певний себе, Зеб вийшов з-за кущів і рушив по сліду, щойно залишеному Колхауном.
Чи не вперше у житті старий мисливець так схибив. Він зрозумів свою помилку, коли поминув купу акацій, за якою зникли обидва вершники.
Далі широкою смугою простяглася крейдяна прерія, і перший вершник — той, що без голови,— мабуть, уже встиг її переїхати. Зеб зрозумів це, побачивши, як другий, оддалік від нього, розгублено потикається то в той, то в той бік — достоту мов пойнтер, що никає по стерні, винюхуючи куріпку.
Було ясно, що Колхаун збився зі сліду й намагається знайти його.
Ховаючись за акаціями, мисливець мовчки спостерігав його пошуки.
' Та всі спроби відставного капітана . виявились марними. Сліди в крейдяній прерії не давалися оку, принаймні такому недосвідченому, як око Кассія Колхауна. Пошукавши ще якийсь час, він зрештою облишив свій намір, з досадою вдарив коня острогами й поскакав геть у напрямі Леони.
Коли він зник з очей, Зеб Стамп і собі спробував знайти втрачений слід. Та хоч який він був тямущий слідопит, а теж мусив відступитися. Залита гарячим сонцем біла рівнина виблискувала так, що аж очам було боляче.
Мало не засліплений тим блиском, мисливець вирішив повернутися сюди згодом, а тим часом пройти першим слідом, з якого його збила поява вершника без голови. Тепер він був певен, що той слід щедро винагородить його за пошуки.
Зеб швидко знайшов його і так само швидко рушив ним далі. Його підганяла думка про те, які важливі відкриття на нього чекають, і він сягнисто простував уперед. Кобила, як і досі, покірно брела за ним.
Тільки раз мисливець спинився — на тому місці, де до сліду, яким він ішов, долучилися сліди двох інших коней. Звідти всі три сліди пішли в одному напрямі, то розходячись ярдів на двадцять, то знов сходячись докупи.
Обидва нові сліди залишили підковані коні, і Зеб спинився тільки подивитись, що скажуть йому відбит— [42]
ки їхніх підків. Один кінь був "американський", другий — мустанг, але дуже великий, з копитами лише трохи меншими, ніж в американського коня.
Зеб уже здогадався, чиї то були коні.
йому не довелося затримуватись, щоб визначити, 'котрий кінь пройшов там перший: він наче бачив їх навіч. Перший ішов мустанг, але на якій відстані від інших — цього Зеб точно сказати не міг, хоч був певен, що на більшій, ніж коли б вершники їхали разом. За ним пройшов "американський" кінь, а останній — кінь із зламаною підковою, також "американець". Усі три вершники проїхали в різний час і по одному. Зеб Стамп визначив це так само легко й упевнено, як ото інші визначають час за годинником чи температуру за термометром. Але ніяких думок з цього приводу не висловив.
— Добре! — тільки й мовив він вдоволено, а тоді швидко подався далі, змушуючи свою стару "худобину" кумедно наслідувати його ходу.
Невдовзі мисливець спинився знову.
— Отут вони роз'їхались,— пробурмотів він, оглядаючи землю під ногами.— Мустанг та американець і далі поїхали разом... цебто в той самий бік. А зламана підкова повернула в інший...— Зеб на хвилю замислився.— Цікаво, з якої б то речі? Побий мене грім, як я ще коли бачив такий плутаний слід. Тут би й сам Ден Бун (74) не дав собі ради... Куди ж податися? Як за цими двома, то я вже знаю, куди вони виведуть — до тієї-от калюжі крові. Ні, підемо-но ми за отим третім і побачимо, чи не приведе він нас кудись туди ж таки!.. Ану повертай праворуч, старенька, і не відставай, а то загубишся мені в хащі і койоти поживляться твоїм салом!
І, засміявшись на згадку про "сало" старої кобили, мисливець рушив слідом третього коня.
Той слід повертав убік і тягся далі краєм хащі якраз там, де починалася вже знайома читачеві широка прогалина між заростями. Але він не довго йшов узліссям і кроків за двісті від в'їзду до тієї алеї круто звертав у хащу. А ще кроків за п'ятдесят Зеб спинився на тому місці, де стояв, припнутий до дерева, кінь із зламаною підковою.
(74) Бун, Деніел (1735-1820) — американський дослідник і слідопит.
[426]
Він одразу побачив, що кінь далі не пішов: ще один ряд відбитків копит говорив про те, що звідти він згодом повернувся назад, у прерію, хоча й іншою стежкою.
Далі пішов тільки його господар: людський слід було добре видно в мулистому річищі пересохлого струмка, обіч якого залишався кінь із зламаною підковою.
Залишивши свою кобилу в тій-таки "стайні", мисливець швидко рушив тим слідом. Дуже скоро він побачив і другий слід тієї самої людини, що вів назад.
Зеб пішов далі першим слідом.
Він анітрохи не здивувався, коли слід вивів його на ту ж таки прогалину, майже туди, де була калюжа крові, яку давно вже вилизали койоти. Тоді вій, мабуть, тягся до самої калюжі, але потім його затоптали сотні кінських копит.
Та перед тим, як вийти з хащі, Зеб знайшов один цікавий "знак", що змусив його спинитись і пильно роздивитися навколо. Серед густого підліску він натрапив на місце, де якийсь час стояла людина. Трава там не росла, і м'який грунт був щільно втоптаний підошвами чобіт або черевиків. Відбитки тих самих підошов тяглися майже до кривавої калюжі, а потім повертали назад.
Але то було не все. На дереві, що росло поблизу, Зеб побачив ще одну річ, якої не помітили ні люди із загону шукачів, ні їхній провідник Спенглер,— закіп-тюжений і обгорілий клаптик паперу, судячи з усього, вжитий замість пижа. Він висів на гілці акації, зачепившись за колючку.
Старий мисливець зняв папірця з гілки, розправив його на своїй шкарубкій долоні і прочитав на тому брудному клаптику добре відомі йому ім'я та прізвище, що разом із зазначенням чину складались в ініціали "К. К. К."
Розділ LXXVII ЩЕ ОДНА ЛАНКА
Коли Зеб Стамп прочитав те, що було написано на. знайденому папірці, на обличчі його відбився не так подив, як задоволення.
Клаптик конверта...— пробурмотів він.— А багато [427] ж він говорить, певне, куди більше, ніж сам лист.