Ах, панове, чому вас там не було! Ото було жарко!
— Ми потрапили до іншого місця, де теж було не холодно! — відповів Портос, хвацько підкручуючи вуса.
— Тихше! — прошепотів Атос.
— Ого! — мовив Д'Артаньян, помітивши, що мушкетер ледь помітно насупив брови. — Схоже, ви й справді маєте якісь новини.
— Арамісе, — спитав Атос, — ви, здається, снідали позавчора в корчмі "Гугенот"?
— Авжеж.
— Як там?
— Я дуже погано поїв: був пісний день, а вони подавали тільки скоромне.
— Отакої! — здивувався Атос — Щоб у морській гавані та не було риби?
— Вони кажуть, — відповів Араміс, знову беручи в руки свого молитовника, — що відколи, за наказом кардинала, стали будувати дамбу, вся риба втекла у відкрите море.
— Тільки я не про це вас питаю, Арамісе, — вів далі Атос — Я хочу знати: чи вільно ви там почувалися і чи ніхто вас не турбував?
— Здається, мені там і справді ніхто не докучав… Авжеж, Атосе, для того, що ви маєте на увазі, "Гугенот" — підходяще місце.
— То ходімте до "Гугенота", — запропонував Атос, — бо тут стіни наче з паперу.
Д'Артаньян, який добре вивчив звички свого друга і з єдиного його слова, жесту або знаку міг збагнути всю серйозність становища, взяв Атоса під руку й вийшов з ним із кімнати, ні про що не питаючи. Портос та Араміс рушили слідом за ними, розмовляючи про щось.
Зустрівши по дорозі Грімо, Атос знаком запропонував йому йти з ними. Грімо, як і завжди, мовчки підкорився; бідолаха дійшов до того, що вже майже розучився розмовляти.
Друзі зайшли до корчми. Була сьома година ранку, тільки-но почало розвиднятися. Вони замовили сніданок і посідали в залі, де, за словами хазяїна, їм ніхто не міг заважати.
Та, на жаль, час для таємної розмови вони обрали невдало: щойно просурмили вранішню зорю. Драгуни, швейцарці, гвардійці, мушкетери й кіннотники, щоб розігнати сон та зігрітися від ранкової свіжості, гуртами й по одному заходили до корчми перехилити склянку вина. Це було дуже вигідно корчмареві, але псувало плани чотирьох друзів. Тож вони вельми нечемно відповідали на привітання, тости і жарти своїх бойових товаришів.
— Годі! — сказав Атос — Так ми ще можемо посваритися з ким-небудь, а це нам зараз зовсім ні до чого. Д'Артаньяне, розкажіть, як ви провели цю ніч; про свою ми розповімо вам пізніше.
— Ай справді, — озвався якийсь кіннотник, — ви вночі були в траншеях, панове гвардійці, і, здається, добряче поскубли ла-рошельців?
Д'Артаньян глянув на Атоса, ніби питаючи, чи відповідати непроханому співрозмовникові.
— Слухай, — сказав Атос, — невже ти не чуєш, що пан де Бюзиньї робить тобі честь і звертається до тебе? Розкажи, що сталося у вас сьогодні вночі, адже добродіям цікаво знати про це.
— Фи фзяли пастіон? — спитав швейцарець, який пив ром з пивного кухля.
— Так, добродію, — вклонившись, відповів Д'Артаньян, — нам випала така честь. Ми навіть підклали, як ви, може, чули, під один з його рогів бочку з порохом, і коли вона вибухнула, то зробила в стіні чималий пролом; та й всі стіни почали обсипатися — адже бастіон досить старий.
— А який це бастіон? — спитав драгун, тримаючи наштрикнуту на шаблю гуску, яку він приніс сюди засмажити.
— Бастіон Сен-Жерве, — відповів Д'Артаньян, — з якого ла-рошельці весь час обстрілювали наших фортифікаційних робітників.
— Жарко було?
— Ще б пак! Ми втратили п'ять душ, а ла-рошельці — вісім чи й десять.
— Тшорт запирай! — вигукнув швейцарець, який, незважаючи на чудовий вибір лайок, що існував у німецькій мові, лаявся тільки по-французьки.
— Цілком можливо, — зауважив кіннотник, — що вранці вони пошлють туди саперів, і ті відбудують бастіон.
— А чого ж, — відповів Д'Артаньян.
— Панове, — сказав Атос, — пропоную заклад.
— Авшеш, саклат! — підхопив швейцарець.
— Який заклад? — спитав кіннотник.
. — Стривайте, — мовив драгун і поклав свою шаблю, наче рожен, на два великі залізні тагани, під якими палав огонь, — я теж не маю нічого проти закладу. Гей, хазяїне! Мерщій підставте лист, а то сало буде капати у вогонь. Чого пропадати такій смакоті!
— Це прафта, — сказав швейцарець. — Гусячи шир душе смашно з фаренням.
— Отак! — полегшено зітхнув драгун. — А тепер поговорімо про заклад! Ми слухаємо вас, пане Атосе!
— На що ви хочете закластися? — спитав кіннотник.
— Ось послухайте! Я пропоную вам, пане де Бюзиньї, йти в заклад, — відповів Атос, — що ми — троє моїх друзів, добродії Портос, Араміс і Д'Артаньян, та я — поснідаємо в бастіоні Сен-Жерве й пробудемо там рівно годину, хвилина в хвилину, хоч би як ворог намагався вибити нас звідти.
Портос і Араміс перезирнулись, зрозумівши, що Атос має на гадці.
— Зглянься, — прошепотів Д'Артаньян на вухо Атосові, — адже нас там уб'ють.
— Нас неодмінно уб'ють, якщо ми не підемо туди, — відповів Атос.
— Слово честі, панове! — сказав Портос, зручніше вмощуючись на стільці й підкручуючи вуса. — Це, далебі, чудовий заклад.
— І тому я його приймаю, — підхопив пан де Бюзиньї. — Лишається тільки визначити умови.
— Вас четверо, панове, — відповів Атос, — і нас четверо; обід на вісім персон на вибір кожного — це вам підійде?
— Якнайкраще, — мовив пан де Бюзиньї.
— Я згоден, — кивнув головою драгун.
— І мені пітійте, — сказав швейцарець.
Четвертий учасник, який грав у цій сцені німу роль, нахилив голову на знак згоди.
— Ваш сніданок готовий, панове, — озвався корчмар.
— То принесіть його! — звелів Атос.
Корчмар приніс сніданок. Атос покликав Грімо, показав йому на великий кошик, що валявся в кутку зали, і жестом наказав загорнути в серветки принесену смаженю.
Грімо збагнув, що йдеться про сніданок десь на повітрі. Він узяв кошик, поклав у нього смаженю, поставив пляшки й повісив кошик на руку.
— Де ж ви збираєтесь снідати? — спитав корчмар.
— Чи вам не однаково? — відповів Атос — Аби за сніданок було заплачено.
І він величним жестом кинув на стіл два пістолі.
— Накажете дати здачі, пане офіцере? — спитав корчмар.
— Ні; додай тільки дві пляшки шампанського, а решту візьми собі за серветки.
Справа виявилася не такою вигідною, як корчмареві здалося спочатку, але він надолужив на тому, що поклав у кошик замість шампанського дві пляшки анжуйського вина.
— Пане де Бюзиньї, — сказав Атос, — зводите поставити ваш годинник за моїм чи накажете мені поставити свій за вашим?
— Будь ласка, добродію! — відповів кіннотник, виймаючи з кишені золотого годинника, оздобленого діамантами. — Зараз пів на восьму.
— У мене тридцять п'ять на восьму, — мовив Атос — Отже, мій годинник поспішає на п'ять хвилин проти вашого, добродію.
Вклонившись приголомшеним свідкам закладу, друзі рушили до бастіону Сен-Жерве в супроводі Грімо, що ніс кошик, і гадки не маючи, куди він іде. Звиклий беззастережно слухатися Атоса, він не насмілювався навіть спитати про це.
Поки друзі простували через табір, вони не обмінялися жодним словом; до того ж, слідом за ними сунула ціла юрба цікавих, які, почувши про заклад, хотіли знати, як ці четверо виплутаються зі скрути. Але, тільки-но друзі проминули смугу табірних укріплень та опинилися посеред чистого поля, Д'Артаньян, який і досі не збагнув, про що йдеться, вирішив, що наспів час з'ясувати обставини.
— Мій любий Атосе, — спитав він, — зробіть ласку й скажіть, куди ми йдемо.
— Як бачите, ми йдемо на бастіон, — відповів Атос.
— А що ми там робитимемо?
— Ви ж чули — ми маємо там поснідати.
— А чому ми не поснідали в "Гугеноті"?
— Бо нам треба поговорити про дуже важливу справу, а в "Гугеноті" повно людей, які тільки те й роблять, що приходять та виходять, вітаються та чіпляються з розмовами. В корчмі не можна спокійно порозмовляти й п'ять хвилин. Тут принаймні, — Атос показав на бастіон, — ніхто нам не заважатиме.
— Але мені здається, — сказав Д'Артаньян з тією розсудливістю, яка так природно поєднувалася в ньому з хоробрістю, — мені здається — ми могли б знайти для розмови якесь зручне місце в дюнах, на березі моря.
— Де б усі побачили, що ми зібралися вчотирьох, після чого за якихось чверть години кардиналові шпигуни доповіли б йому, що ми про щось радимось.
— Авжеж, — мовив Араміс, — Атос має слушність: "Animad vertuntur in desertis"[203].
— Пустеля, либонь, підійшла б нам якнайкраще, — озвався Портос, — та де її знайдеш?
— Немає такої пустелі, де б птах не міг пролетіти над головою, де риба не могла б випірнути з води, де заєць не міг би вискочити з нори, а я далеко не певен, що і птахи, і риби, і звірі — всі вони не стали шпигунами кардинала. Тож краще буде все-таки докінчити нашу справу, тим паче що відступитися від неї нам уже ніяк, а то ми зганьбимо себе. Ми побилися об заклад несподівано, це не могло бути задумано нами заздалегідь, і я не вірю, аби хтось відгадав його справжню причину.
Щоб виграти наш заклад, ми мусимо протриматися на бастіоні годину. Або нас атакують, або цього не станеться. Якщо нас не атакують, ми матимемо час на розмову, і ніхто нас не підслухає, бо, ручуся, стіни цього бастіону не мають вух. Якщо ж нас атакують, ми все-таки зуміємо поговорити про наші справи і, до того ж, обороняючись, ще й уславимо себе. Отже, ви самі бачите — все складається для нас на добре.
— Воно-то так, — мовив Д'Артаньян, — але нам не минути кулі.
— Ет, мій любий, ви чудово знаєте, що найнебезпечніші кулі — зовсім не ті, які посилає нам ворог, — відповів Атос.
— І все-таки, як на мене, в таку експедицію годилося б узяти мушкети, — обізвався Портос.
— Ви дурень, друже Портосе; навіщо тягти на собі зайву ношу?
— Стаючи віч-на-віч з ворогом, я зовсім не вважаю, що добрий мушкет, дюжина набоїв та споряджена порохівниця були б мені зайві.
— А хіба ви не чули, що сказав Д'Артаньян? — заперечив Атос.
— А що він сказав? — спитав Портос.
— Д'Артаньян сказав, що в нічній атаці вбито вісім чи десять французів і стільки ж ла-рошельців.
— Ну то й що?
— Їх не встигли пограбувати, чи не так? Адже всі були заклопотані важливішими справами.
— І що з того?
— А те, що ми матимемо їхні мушкети, порохівниці та набої і — замість чотирьох мушкетів та дюжини куль — півтора десятка рушниць і сотню набоїв про запас.
— Атосе! — вигукнув Араміс — Ти справді велика людина! Портос кивнув головою на знак того, що цілком згоден з Арамісом.
Але Д'Артаньяна ці докази, здавалося, не переконали.
А втім, Грімо теж, либонь, поділяв сумніви юнака, бо, побачивши, що всі вони йдуть у бік бастіону, — а він досі в це не вірив, — смикнув свого пана за край камзола.
"Куди ми йдемо?" — жестом спитав Грімо.
Атос показав на бастіон.
"Але, — вів далі тією самою мовою мовчун-слуга, — нас там уб'ють".
Атос звів очі й руки до неба.
Грімо поставив кошик на землю, сів біля нього й заперечливо похитав головою.
Атос витяг з-за пояса пістолет, перевірив, чи добре він заряджений, клацнув курком і приставив дуло до вуха Грімо.