Чингісхан, як його пізніше стали називати, був сином вождя неголовного монгольського клану, який вирішив назвати свого хлопчика Темуджином на честь татарського ворога, якого він нещодавно вбив. Темуджину було 9 років, коли його батька вбили татари, а сім'ю вигнали, щоб вони самі про себе дбали. Завдяки своєму умінню очолювати набіги та харизматичному лідерству, Темуджин незабаром здобув прихильників серед молодих воїнів-однодумців, які були готові відмовитися від власної племінної належності, щоби приєднатися до нього як його товариші (нукери). Пізніше вони стануть його імператорською гвардією та наближеними полководцями. Разом із його дедалі більшими успіхами в набігах зростала кількість його прибічників, аж поки він не став достатньо сильним, щоб домовлятися з іншими вождями племен, укладаючи шлюбні та військові союзи. Врешті-решт його визнали керівником монголів. Після цього він взявся за встановлення своєї влади над іншими племенами. У 1206 р., у віці приблизно 40 років, йому вдалося об'єднати Монголію, і на великому зібранні (курултаї) він був офіційно визнаний верховним ханом усіх племен, що було засвідчено його титулом Чингісхана ("Вселенський правитель").
Влада Чингісхана ґрунтувалася на високоефективному кінному війську, що перебувало під його абсолютним контролем. Усі дорослі чоловіки віком до 60 років могли бути призвані на службу, залишивши повсякденні турботи з догляду за отарами та стадами своїм жінкам, дітям та старим. Чоловіки були природними вершниками, яких виховували в сідлі й вчили бути вправними мисливцями: покликати їх до бою не вимагало великих зусиль. Оцінки чисельності війська під особистим командуванням Чингісхана різняться, але припущення про 105 000 осіб у 1206 р. видаються обґрунтованими й підтверджуються іншою оцінкою в 129 000 на момент його смерті у 1227 р. З огляду на те, що кожен вершник, ймовірно, брав із собою щонайменше п'ять коней, розміри такої орди в поході були чималими. Але навіть ці цифри здаються поміркованими у порівнянні з тими, які наводяться для монгольських армій, що діяли під час підкорення Центральної Азії.
11.2 Гігантська статуя Чингісхана з нержавіючої сталі була відкрита у 2008 р. на березі річки Туул на схід від Улан-Батора, Монголія. Після здобуття незалежності від Радянського Союзу монгольська нація відновила Чингісхана як символ своєї державності. На голові коня розташований оглядовий майданчик, де водночас можуть знаходитися десять осіб.
Як і інші східні армії степових кочовиків до них, монгольська армія була організована в загони по 10, 100, 1000 і 10 000 вояків. Бійців ворожих армій, що були прийняті до війська після збройного спротиву, розподіляли по різних підрозділах, але племена, які вважалися дружніми, зазвичай, зберігали цілісність своїх військових частин. Загальним наслідком цього було те, що стара племінна відданість поступилася місцем відданості до десятитисячних формувань (туменів) або до одного з менших загонів. На додаток до основної бойової сили існувала також елітна імператорська гвардія (кешік) чисельністю приблизно 10 000 осіб, укомплектована із числа найперших соратників, і посилена людьми, відібраними з-поміж племінної знаті. Унаслідок цього племінна еліта була напряму пов'язана з особою хана, що давало йому змогу пильно стежити за їхньою відданістю.
Спочатку бойові сили складалися здебільшого з легкоозброєних вершників із короткими рекурсивними[88] луками, але були також загони більш важкоозброєних кіннотників зі списами. Таке різноманітне військо добре проявило себе у боях з іншими кочовими вершниками, але коли монгольські армії залишили звичне степове середовище й зіткнулися з осілими громадами, що оборонялися в укріплених містах серед зрошуваних полів, довелося набувати нового досвіду, для чого залучали іноземних фахівців з облогової війни та піхотні підрозділи. Монгольські полководці швидко вчилися і пристосовувалися до вимог свого світу, що постійно розширювався.
11.3 На китайській мініатюрі зображено монгольського мисливця зі своїм приземкуватим степовим конем. Постійна практика верхового полювання з луком була гарною підготовкою до кінного бою.
Об'єднавши племена монголів, Чингісхан створив величезну армію, яка трималася разом надіями на перемоги. По завершенню об'єднання для нього настав переломний момент. Скорочення або розпуск такого війська призвело б до його розпаду на конфліктуючі між собою державні утворення і втрати всього, що було досягнуто. Єдиним шляхом уперед була подальша експансія, спочатку спрямована на китайсько-монгольські прикордонні землі на сході й півдні, на територію імперій Цзінь і Сі Ся, з подальшим прямим наступом на сунський Китай за їхніми межами. Саме так за подібних обставин діяли великі кочові конфедерації впродовж останніх 1500 років.
У 1209 р. монголи напали на державу Сі Ся, і та швидко погодилася підкоритися монгольським правителям. Це дало змогу монголам встановити контроль над надзвичайно важливим коридором Ганьсу, що відкривав їм шлях на захід через оазні маршрути навколо Таримського басейну. Це також полегшувало агресивні дії проти Цзінь і Сун. Через два роки розпочався наступ на землі Цзінь, і у 1215 р. було зруйнувано північну столицю Цзінь Даду (Пекін), а також захоплено кілька інших міст. Уперше зіткнувшись з осілим урбанізованим північним Китаєм, Чингісхан спочатку схилявся до точки зору тих монгольських керівників, які вважали, що країна нічого не варта, і він має знищити всіх китайців, а землю повернути під пасовища для їхніх тварин. Однак новопризначений вчений-службовець Єлюй Чуцай, який походив із киданської аристократії, служив при дворі Цзінь і був запрошений Чингісханом у 1218 р., висунув альтернативну думку. Його пропозиції були обґрунтованими. Після того, як Чингісхан підкорив цей світ, він може отримати все, що захоче. Було б доцільно обкласти податками землю і торгівлю, а також мати зиск із вина, солі, заліза й сировини з гір та боліт. У такий спосіб річний прибуток становив би півмільйона унцій срібла, 80 000 рулонів шовку та 400 000 пікулів[89] збіжжя. Чингісхан бачив, що ці аргументи мають сенс. Зіткнувшись із цим новим і невідомим світом, він був ладен вчитися в тих, хто цей світ розумів. Саме завдяки цій готовності швидко адаптуватися до нових умов і ситуацій Чингісхан був спроможний швидко підкоряти й утримувати величезні території.
11.4 Етапи розвитку імперії монголів упродовж ХІІІ ст. н.е.
У 1218 році Чингісхан зробив тимчасову перерву в південному наступі на китайські землі та звернув свою увагу на захід. Хоча таке рішення могло бути зумовлене обставинами, також імовірно, що воно було частиною цілеспрямованого курсу: усвідомленням необхідності улагодити ситуацію в степу й пустелях перед тим, як продовжити завоювання осілого Китаю. Чингісхан мусив пам'ятати про помилки минулого, коли конфедерації кочовиків зі східного степу завзято кидалися на китайську державу, не помітивши, що на батьківщині вони залишили небезпечний вакуум, де могли виникнути нові конфедерації їхніх ворогів. Чингісхан твердо вирішив мати свою базу в самому центрі Монголії і, взявши під контроль території Сі Ся та Цзінь на своєму південному й східному кордонах, тепер звернув свою увагу на захід. Сунський Китай міг почекати.
Підкорення Центральної Азії
Розпад імперії Сельджуків у середині XII ст. утворив нестабільну ситуацію в Центральній Азії, у якій досі незначна країна Хорезм раптово зросла до потужної держави. Хорезм лежав на родючих землях у дельті Амудар'ї, де ця річка впадала в Аральське море й озеро Сарикамиш. Два його головних міста, Хіва й Гургандж[90], лежали на караванному шляху, що вів із Бухари та Самарканда вздовж північного узбережжя Каспійського моря до Волги й далі. Це була невелика та заможна країна, яка не претендувала на керівні ролі аж до середини XII ст., коли під час серії повстань проти сельджуків між 1138 і 1148 рр. вона почала розширювати свої кордони, щоб захопити нові території навколо Аральського моря і між Аральським і Каспійським морями. Після цього Хорезм поширював свою владу й далі. Бухару та Самарканд було взято під контроль у 1158 р., а десять років по тому розпочалися військові походи на південь по всій території Хорасану й вглиб Іранського нагір'я. Упродовж 1200–20 рр. Хорасан був остаточно підкорений, а внаслідок експансії на північ і схід були захоплені території аж до Сирдар'ї та Ферганської долини. На момент 1217 р. могутність шаха Хорезму зросла настільки, щоб він виступив з військом проти халіфа у Багдаді. Хоча ця кампанія закінчилася провалом, його успіхи в Центральній Азії були такими, що шах вирішив проголосити себе другим Александром Великим. Створення Хорезмської імперії, що охоплює період часу із середини XII до початку XIII ст., збіглося з монгольською експансією під проводом Чингісхана.
Поширивши свою владу на території держав Цзінь і Сі Ся, та забезпечивши покору уйгурів у Таримському басейні, Чингісхан тепер звернув свою увагу на каракитаїв на заході, де залишки їхньої імперії захопив Кучлук із племені найманів, що були традиційними ворогами монголів Чингісхана. Було ясно, що передумовою підкорення Китаю є мир і стабільність у степу, а для цього Кучлук і його владна база мали бути знищені. Не менш вагомим був і той факт, що каракитаї контролювали степові торгові шляхи, які вели до багатств заходу. У 1218 р. Чингісхан відрядив одного зі своїх полководців до Центральної Азії. Кучлука спіймали й вбили, а територія каракитаїв була приєднана до монгольських володінь. Монголи тепер були сусідами імперії шахів Хорезму.
Як Чингісхан сприймав володарів Хорезму незрозуміло, хоча, звертаючись до шаха як до свого "сина", він натякав, що вважав їх підлеглими, а отже, такими, що увійдуть до складу монгольської держави, коли настане час. Врешті-решт, дипломатичний казус розставив усе на свої місця.
Чингісхан прагнув заохотити торгівлю із заходом, і для цього він дбав про те, щоб традиційні сухопутні торгові шляхи добре охоронялися задля безпеки подорожніх.