На щастя, він чолов'яга дужий, і йому не важко втримувати її на досить крутому схилі.
– Не поспішай, не поспішай! Не треба, щоб вона котилася надто швидко.
Я спиняюсь і жду його. Якщо Сальвідія випустить повну бочку, то вона вдариться об мою. Потім починаю спускатися з бочкою задки. Без особливих труднощів ми дістаємося до берега. Тут є вузенький прохід до моря, але далі лежать великі каменюки, перебратися через які буде нелегко.
– Випорожни бочку, повну ми її не перекотимо через каміння!
Бочка вже порожня.
– Забий добре чіп!
Чіп забито. Завивання вітру й гуркіт хвиль заглушили наші удари.
Зв'язані бочки важко тягти по камінню. Вони надто великі, їх нелегко повертати. У тому місці, яке вибрав мій товариш, спускати на воду бочки не дуже зручно.
– Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!
Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.
– Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!
– Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.
Здається, мій товариш таки почув команду, яку я викрикнув крізь завивання вітру та гуркіт хвиль: коли величезний гребінь накрив мене, Сальві дію і бочки, я з усіх сил штовхнув пліт. Певне, він також смикнув його до себе, бо ми, підхоплені хвилею, враз відірвалися від скелі.
Сальвідія перший вибирається на бочки, а коли на них вилажу і я, наш пліт накриває ще одна величезна хвиля й кидає його, наче пір'їнку, на гостру скелю, що виступає в море. Удар цей такий сильний, що бочки розсипаються на друзки, тільки клепки летять на всі боки. Відступаючи, хвиля відносить мене метрів на двадцять від скелі. Я пливу, але мене підхоплює ще одна хвиля, що котиться на берег. Я ніби приземляюся, сидячи між двома каменюками, й ще встигаю схопитися за них, перше ніж хвиля знову понесе мене в море. Геть побитий, я все ж таки вибираюся з-поміж каміння і, коли виходжу на берег, помічаю, що мене віднесло більш ніж за сто метрів від того місця, де ми спускали на воду пліт.
Уже не остерігаючись, я кричу:
– Сальвідія! Ромео! Де ти?
Він не відповідає. Приголомшений, я лягаю на землю, скидаю штани та вовняну куртку й лишаюся в самих капцях. Господи, де мій товариш? І я знову щомога кричу:
– Де ти?
Мені відповідають тільки вітер, море та хвилі. Сам не знаю, скільки вже часу я стою тут, знесилений, геть розбитий фізично й морально. А тоді починаю плакати з люті й викидаю геть торбинку з тютюном та запальничкою, що досі висіла в мене на шиї, – вона була виявом братерського піклування мого товариша про мене, бо сам він не курив.
Я стою обличчям до вітру, перед жорстокими хвилями, які щойно все змели, підношу кулак і починаю хулити Бога:
– Брудний звірю, тобі не соромно за те, що так немилосердно поводишся зі мною? Господи, який же ти бридкий! Проклятущий садист – ось ти хто! Негідник, підлий йолоп! Я більш ніколи не вимовлю твого ім'я! Ти цього не заслуговуєш!
Вітер ущухає, і ця раптова тиша приносить мені полегкість, повертає мене до дійсності.
Спробую піднятися до притулку. Якщо мені бодай трохи пощастить, я таки зроблю це.
Видираюся крутосхилом з однією думкою: якнайшвидше лягти в ліжко. А тоді й комар носа не підточить. Без особливих труднощів дістаюся до свого коридора. Мур навколо притулку я перестрибнув, бо не знаю, куди Сальвідія сховав ключа від воріт.
Швидко знаходжу ключа від своєї санчастини. Входжу й замикаю за собою двері. Лягаю. Єдине, що може мене виказати, – це мої мокрі капці. Я підхоплююся й біжу до клозета, щоб їх викрутити. Накинувши на себе простирадло, трохи зігріваюсь. Невже мій товариш потонув? Може, хвиля відкинула його далі, ніж мене, і він десь зачепився за краєчок скелі? Чи не надто рано я піднявся до притулку? Треба було ще трохи зачекати. Я докоряю собі за те, що надто швидко змирився з думкою, ніби товариш загинув.
У шухляді нічного столика лежать дві таблетки снотворного. Ковтаю їх без води.
Я сплю, коли хтось торсає мене за плече. Розплющую очі й бачу перед собою санітара-наглядача. Кімната залита сонцем, вікно розчинене. Знадвору в нього заглядають троє хворих.
– Гей, Метелику, ти спиш як убитий! Уже десята година. Ти й досі не випив каву? Вона прохолола. Ну ж бо, пий!
Ще не прокинувшись як слід, я вже здогадуюся, що нічого поганого зі мною не відбувається.
– Навіщо ви мене розбудили?
Бо нам потрібне ліжко. Повернешся до своєї камери.
– Гаразд, начальнику. – І я йду за наглядачем. Він залишає мене на подвір'ї. Я користуюся з цієї нагоди й сушу свої пантофлі.
Вже три дні минуло відтоді, як провалилася моя втеча. До мене не докотилася жодна чутка про неї. Я ходжу з камери на подвір'я і з подвір'я до камери. Сальвідія так більше й не з'явився. Отже, він, сердега, загинув, розбившись об скелі. Я врятувався, безперечно тільки тому, що був ззаду бочок. Тепер мені треба якось вибратися з притулку.
Примусити лікаря повірити, що я вже одужав, і повернутися до табору, мабуть, ще важче, ніж було потрапити сюди. Тепер доведеться переконувати його, що я почуваюсь краще.
– Пане Рувйо, – звертаюся до старшого санітара, – вночі мені холодно. Дайте, будь ласка, штани й сорочку. Я не забрудню одягу, обіцяю вам.
Санітар приголомшений. Він здивовано дивиться на мене, потім каже:
– Сядь, Метелику, біля мене. Розкажи, що з тобою?
– Мені дивно, начальнику, що я опинився тут. Це – притулок для божевільних. Виходить, я серед психів? Невже я втратив був глузд? Чому я тут? Скажіть мені, начальнику, будьте такі ласкаві!
– Любий Метелику, ти був захворів, але тепер я бачу, що тобі вже краще. Хочеш попрацювати?
– Еге ж.
– Що ти хочеш робити?
– Будь-що.
І ось я, вже вдягнений, допомагаю прибирати в камерах. Увечері мої двері тепер не зачиняються до дев'ятої години, і аж тоді, коли нічний вартовий заступає на пост, їх замикають.
Учора ввечері зі мною вперше завів розмову один овернець. Ми були самі. Наглядач іще не прийшов. Я цього чоловіка не знаю, але він сказав, що знає мене.
– Тепер тобі, друже, вже не варто далі боротися.
– Що ти хочеш сказати?
– Гадаєш, ти й мене ошукав своєю грою? Я вже сім років працюю санітаром у божевільних і ще першого тижня зрозумів, що ти дурисвіт.
– Ну й що далі?
– Я щиро тобі співчуваю. Адже твоя втеча із Сальві– дією провалилася. Йому це коштувало життя. Мені справді прикро, бо то був добрий товариш. Я на нього не гніваюсь, хоч він і не поділився зі мною своїми планами. Коли тобі щось треба буде, скажи, я з радістю зроблю тобі послугу.
Очі в нього такі щирі, що я не маю сумніву в його порядності. Я не чув про цього чоловіка нічого доброго, але й не чув нічого поганого. Отже, він, мабуть, людина чесна.
Бідолашний Сальвідія! Мабуть, його зникнення викликало в притулку чималий переполох. Наглядачі знайшли на березі клепки від бочок. Вони певні, що його зжерли акули. Лікар страшенно шаленіє через оливкову олію, яку ми вилили з бочки. Каже, що тепер, коли йде війна, такої олії майже неможливо дістати.
– Що ти порадиш мені робити?
– Я постараюся послати тебе з бригадою, яка щодня виходить з притулку добувати для лікарні харчі. Трохи прогуляєшся. Тепер поводься добре. І у восьми випадках з десяти намагайся бути розсудливим у розмовах. Бо надто швидко одужувати теж не слід.
– Дякую. Як твоє прізвище?
– Дюпон.
– Дякую, друже. Я не забуду твоїх добрих порад.
Уже майже місяць минув відтоді, як я зазнав зі своєю втечею поразки. Через шість днів наглядачі знайшли біля берега тіло мого товариша. Просто дивно і незбагненно, що акули його не зжерли. Але інша риба, як розповів мені Дюпон, виїла в Сальвідії нутрощі й погризла одну ногу. Череп у нього був розбитий. Тіло настільки розклалося, що розтину вже не робили. Я питаю Дюпона, чи зможе він винести звідси мого листа. Його треба передати Галгані, а той покладе нишком у поштовий мішок.
Я пишу до Італії матері Ромео Сальвідії:
"Пані, ваш син помер без кайданів на ногах. Він відважно загинув у морі, далеко від охоронців і в'язниці. Він загинув вільним, у мужній боротьбі за свободу. Ми пообіцяли один одному написати родині товариша, якщо когось із нас спіткає нещастя. Я з болем у серці виконую цей свій обов'язок, по-синівському цілуючи ваші руки.
Товариш вашого сина Метелик".
Виконавши свій обов'язок, я вирішую більше не думати Про це лихо. Життя є життя. Залишається вийти з притулку, будь-що перебратися на острів Дьябль і готувати нову втечу.
Наглядач призначив мене своїм домашнім городником. Уже два місяці я почуваюсь добре, і мною тут дуже задоволені. Цей йолоп наглядач навіть не хоче відпускати мене від себе. Овернець сказав мені, що після останнього огляду лікар хотів перевести мене з притулку до табору, та наглядач заперечив, заявивши, нібито ще ніхто не обробляв його город так старанно.
Тож сьогодні вранці я повиривав із землі всі полуниці и викинув їх на смітник. А на місце кожного кущика встромив у землю хрестик. Скільки було кущиків, стільки тепер стирчало хрестиків. Мабуть, не варто описувати, який знявся шарварок. Цей здоровань наглядач так розлютився, що мало не луснув. Він пускав слину й задихався, намагаючись щось сказати, але не міг вимовити й слова. Тільки сидів на візку й зрештою заплакав, як дитина. Я трохи перестарався, але що вдієш?
Лікар не став робити з мого вчинку трагедії. Цього хворого, сказав він, треба перевести до табору, нехай знову звикає до нормального життя. Така дивна думка, мовляв, прийшла мені в голову через те, що я був на городі самотній.
– Скажи, Метелику, чому ти повиривав полуниці й поставив хрестики?
– Лікарю, я не можу пояснити цього вчинку і вибачаюся перед наглядачем. Він так любив свої полуниці, що мені й справді дуже прикро. Я молитиму Бога, щоб він дав йому інші полуниці.
І ось я в таборі. Знову серед друзів. Місце Карбоньєрі досі порожнє, але я прилаштовую свій гамак біля цього порожнього місця, так ніби Матьє й далі живе з нами.
Лікар розпорядився вишити на моїй куртці такі слова: "Проходить спеціальне лікування". Ніхто, крім лікаря, не повинен розпоряджатися мною. Він наказав мені збирати з восьмої до десятої години ранку листя перед лікарнею.
Я випив чашку кави й викурив кілька сигарет, сидячи в кріслі у товаристві лікаря перед його будинком.