— Чудесна книга! Я давно чув про неї, але й не думав, щоб вона була у Франції.
Д'Алансон насторожив вуха і ступив ще крок уперед.
— Кляті листи, — сказав король, підносячи пальця до губ і надавлюючи на книгу, щоб відділити прочитану сторінку від дальшої, — можна подумати, що їх нарочито позліплювано, щоб приховати найцікавіше, що в них є.
Д'Алансон аж скочив уперед.
Книга, над якою зігнувся Карл, була та сама, яку він поклав у Генріха.
У нього вирвався глухий скрик.
— А, це ви, д'Алансон? — сказав Карл. — Милості просимо, гляньте на цю книгу про мисливство, найкращу, яка будь-коли виходила спід пера людини.
Першою думкою д'Алансона було вирвати книгу з рук у брата, але пекельна думка прикувала його до місця, страшна усмішка пробігла по зблідлих устах, він, мов засліплений, провів рукою по очах.
Потім, потроху вертаючись до свідомості, але не ступаючи й кроку ні вперед, ні назад, д'Алансон спитав:
— Сір, як ця книга дісталася до рук вашої величності?
— Дуже просто. Ранком я зайшов до Генріха подивитись, чи він готовий. Його не було. Він пішов, мабуть, у псарню та до стайні. А замість нього я знайшов цей скарб і приніс сюди, щоб прочитати на дозвіллі.
І король знову підніс пальця до губ і знов перегорнув непокірну сторінку.
— Сір, — пробелькотів д'Алансон, у якого волосся знялось угору і по всьому тілу розійшлася страшна млявість, — я прийшов сказати вам...
— Дайте мені дочитати розділ, Франсуа, — сказав Карл, — а тоді вже говоритимете, що схочете. Вже п'ятдесят сторінок я читаю, краще сказати — глитаю.
— Він двадцять п'ять разів скуштував отрути, — подумав Франсуа. — Мій брат загинув!
І подумав, що на небі є бог, а бог, може, зовсім не те, що випадок.
Франсуа втер тремтячою рукою холодний піт, що виступив на його лобі, і мовчки почав дожидатись, як звелів йому брат, поки той дочитає розділ.
ХIX. Полювання з птахами
Карл усе читав. Захопившись, він пожирав сторінку по сторінці, а кожна сторінка, як ми вже сказали, чи то через вогкість приміщення, де книга довгий час переховувалась, чи то з інших причин, прилипла до інших.
Д'Алансон розгубленим поглядом дивився на це страшне видовище, кінець якого розумів тільки він один.
— Ох, — мурмотів він, — що має тут статись! Як! Я поїду на вигнання, подамся шукати вигаданого трону, а Генріх тим часом, при першій же звістці про недугу Карла, з'явиться десь у місті за двадцять льє від столиці, вичікуючи здобичі, яку дає нам випадок, за один крок опиниться в столиці, і перш ніж король польський одержить звістку про смерть брата, династія вже зміниться. Це неможливо!
Думки ці побороли перше почуття мимовільного жаху, що спонукало Франсуа зупинити Карла. Доля, здавалось, уперто охороняла Генріха і переслідувала Валуа, і герцог ще раз спробував боротися з нею.
За одну хвилину всі його плани щодо Генріха змінились. Отруєну книгу читав не Генріх, а Карл; Генріх мусив поїхати, але поїхати засуджений. З хвилини, коли доля врятувала Генріха ще раз, треба було, щоб Генріх залишився, бо ув'язнений у Венсені або Бастилії він був менш страшний, ніж бувши королем наварським на чолі тридцятитисячного війська.
Герцог д'Алансон дав Карлу дочитати розділ і, коли король знову підвів голову, сказав йому:
— Я чекав, брате, тому, що ваша величність звеліли чекати, але зробив це з великим жалем, бо маю розказати вам важливі речі.
— А, к чорту! — сказав Карл, бліді щоки якого поволі почали червоніти чи то через велике захоплення читанням, чи то через те, що отрута почала діяти, — к чорту! Якщо ти знову почнеш говорити мені про те саме, ти виїдеш, як виїхав король польський. Я здихався його, здихаюсь і тебе, і ні слова більше.
— Я хочу говорити з вами, брате, — сказав Франсуа, — не про свій виїзд, а про виїзд іншої особи. Ваша величність зачепили мої найглибші і найделікатніші почуття, як моя братня відданість вам, моя вірнопідданість, і я хочу довести, що я не зрадник.
— Ну, — сказав Карл, спираючись ліктем на книгу, закладаючи ногу на ногу і дивлячись на д'Алансона з виглядом людини, що всупереч своїй звичці зважилась терпіти, — ну, знов якісь плітки, якісь обмови?
— Ні, сір. Певне діло. Змова, яку тільки смішна делікатність не давала мені розкрити вам.
— Змова? — сказав Карл. — Побачимо змову.
— Сір, — сказав Франсуа, — в той час, як ваша величність полюватимете на берегах і в долині Везіна, король Наварський поїде в Сен-Жерменський ліс; в цьому лісі його чекає загін друзів, з якими він має тікати.
— Ах, усе це я чудово знаю, — сказав Карл. — Знову наклеп на мого бідного Анріо. Коли ви дасте йому спокій?
— Вашій величності не довго доведеться чекати, щоб, принаймні, переконатись, чи правда те, що я мав честь сказати вам.
— Як саме?
— Бо наш зять виїде сьогодні ввечері.
Карл підвівся.
— Слухайте, — сказав він, — я згоден в останній раз удати, ніби вірю вашим вигадкам; але попереджаю тебе й твою матір, що цей раз буде останній.
Потім, підвищуючи голос, додав:
— Покликать короля Наварського!
Гвардієць зробив рух, щоб виконати наказ; але Франсуа зупинив його знаком.
— Невдалий спосіб, брате, — сказав він, — таким способом ви не дізнаєтесь нічого. Генріх зречеться, подасть знак, спільники його будуть попереджені й зникнуть, а потім мене з матір'ю почнуть обвинувачувати, що ми не тільки фантасти, а й наклепники.
— То чого ви просите?
— Щоб ваша величність, в ім'я нашого братнього зв'язку, вислухали мене, і в ім'я відданості моєї, яку ви самі щойно визнали, не робили нічого поквапно.
Карл не відповів нічого, він підійшов до вікна й відчинив його: кров давила йому на мозок.
Нарешті він живо повернувся й сказав:
— Ну, що зробили б ви? Кажіть, Франсуа.
— Сір, — сказав д'Алансон, — я звелів би оточити Сен-Жерменський ліс трьома загонами легкої кінноти, які в призначений час — об одинадцятій годині, наприклад — рушили б і збили б усе, що в лісі, до павільйону Франциска I, який я, ніби випадково, призначив би місцем збору на обід. Потім, удавши, ніби їду слідом за соколом, як тільки помітив би, що Генріх від'їздить, погнав би коня до місця збору, де Генріха захопили б разом з усіма змовниками.
— Ідея слушна, — сказав король, — скажіть покликати капітана гвардії.
Д'Алансон витяг з камзола срібний свисток на золотому ланцюжку і свиснув.
Карл підійшов до капітана і потихеньку віддав йому наказ.
Тим часом великий королівський хорт Актеон знайшов собі здобич і тягав її по кімнаті, роздираючи своїми білими зубами і весело плигаючи.
Карл повернувсь і вилаявся. Здобич, що її знайшов собі Актеон, була та дорогоцінна книга про мисливство, якої на весь світ було лише три примірники.
Кара була рівна злочинові.
Карл ухопив хлист; ремінь з свистом тричі обвив тварину, Актеон вискнув і зник під столом, накритим великим килимом, де він знаходив собі схованку.
Карл підняв книгу і з радістю побачив, що в ній бракувало одного лише аркуша, та й то без тексту, з самою лише гравюрою.
Він поклав книгу в таке місце, де Актеон не міг би її дістати. Д'Алансон дивився на все це з занепокоєнням. Він дуже хотів, щоб книга ця тепер, коли вона виконала свою страшну місію, вийшла з рук Карла.
Пробило шосту годину.
Це була година, коли Карл повинен був зійти в двір, повний коней у розкішних попонах, чоловіків і жінок у розкішних вбраннях. Сокольники держали на своїх кулаках соколів у шличках; декілька псарів мали на перев'язі мисливські роги на той випадок, коли б король, натомлений полюванням з соколами, як не часом траплялось, схотів би погнатись за ланню або козулею.
Король вийшов і, виходячи, замкнув двері до свого збройового кабінету. Д'Алансон гарячим поглядом стежив за кожним його рухом і побачив, що він поклав ключ у кишеню.
Спускаючись сходами, зупинився, підніс руку до лоба.
Ноги в герцога д'Алансона тремтіли не менше, ніж у короля.
— Справді, — пробурмотів він, — здається, схоже на грозу.
— На грозу в січні? — сказав Карл. — Ви здуріли! Ні, у мене крутиться голова, шкіра суха; я ослаб, та й усе.
Потім додав півголосом:
— Вони уб'ють мене своєю ненавистю та своїми змовами.
Але коли Карл спустився в двір, свіже вранішнє повітря, крики мисливців, голосні вітання сотні людей, що зібрались там, справили на нього звичайне враження.
Він зітхнув вільно й радісно.
Перший погляд кинув він на Генріха, Генріх був коло Маргарити.
Це чудове подружжя, здавалось, не могло розлучитися, так кохали вони одно одного.
Побачивши Карла, Генріх підігнав коня, і в три скоки опинився коло зятя.
— А! — сказав Карл. — Ви виїхали наче на полювання за ланню, Генріх. А ви ж знаєте, що сьогодні полювання з соколами.
Потім, не дожидаючись відповіді, король сказав, хмурячи брови, майже з погрозливими інтонаціями в голосі:
— Їдьмо, панове, їдьмо. Треба бути на полюванні о дев'ятій годині.
Катерина дивилась на все це з луврського вікна, її бліде, закрите вуаллю обличчя виглядало спід піднятої завіси, а вбрана у чорне постать ховалася в сутінку.
По слову Карла уся ця роззолочена, розшита, напарфумована юрба, з королем на чолі, розтяглася, проїздячи через Луврські ворота, і лавиною покотилась по Сен-Жерменській дорозі серед покликів народу, який вітав молодого короля, що їхав, заклопотаний і замислений, на білому, як сніг, коні.
— Що він сказав вам? — спитала Маргарита у Генріха.
— Сказав, що кінь у мене легкий.
— Та й усе?
— Та й усе.
— То він щось знає.
— І я того боюсь.
— Остерігаймось.
Генріх освітив обличчя тією тонкою усмішкою, яка була для нього звичайною і яка ніби говорила Маргариті: будьте спокійні, люба.
Катерина ж спустила завісу, як тільки цей кортеж виїхав з луврського двору.
Але вона не пропустила одного: того, що Генріх був блідий, нервово здригався, півголосом радився з Маргаритою.
Генріх був блідий тому, що не мав сміливості сангвініка, і його кров щоразу, коли життя його ставало на карту, замість приливати до мозку, як це звичайно буває, відливала до серця.
Він нервово здригався, бо поводження з ним Карла, не схоже на звичайне його поводження, дуже його вразило.
Нарешті він радився з Маргаритою, бо, як ми знаємо, у чоловіка з жінкою був щодо політики наступальний і оборонний союз.
Але Катерина пояснила собі все зовсім інакше.
— На цей раз, — бурмотіла вона з своєю флорентійською усмішкою, — любий Генріх, гадаю, вскочив таки.
Потім, щоб переконатись у справі, вона, перечекавши з чверть години, щоб дати час усій юрбі мисливців виїхати з Парижа, вийшла із своїх апартаментів, пройшла коридор, піднялася вгору невеличкими крученими сходами і відімкнула другим ключем двері до приміщення короля Наварського.
Але даремно шукала вона книгу по всьому приміщенню.