У такі хвилини йому здавалося, що він здолає всі перешкоди на своєму шляху, вивчиться, здобуде бажаний фах, і все те – завдяки благотворному впливу кохання, яке витало над ним у тих незбагненних сферах, де бушують вихори долі. Але того дня материна присутність порушувала це відчуття. Іда не розуміла кохання; вона сприймала його або чимось до смішного сентиментальним, або розвагою, схожою на прогулянку. Показуючи лікарю на закоханих, вона то хихотіла і гмукала, то, спираючись на лікареву руку, з багатозначним глибоким зітханням казала: "Ах, лікарю, яка то чудова річ – молодість!.." Та найнеприємніші були її напади страху, чи не порушено правил добропристойності, бо тоді вона починала гукати молодих людей, вважаючи, що вони надто усамітнюються: "Діти! Не відходьте від нас!.. Ми повинні нас бачити!" І при цьому багатозначно витріщала очі.
Кілька разів Джек помічав на Рівалевому обличчі гримасу незадоволення: мати явно дратувала добрягу Ріваля. Та хай там що, ліс був прекрасний, Сесіль – ніжна й приязна, а слова, якими вони обмінювались, зливались із дзижчанням бджіл, з бринінням мошви над дубами, із щебетом птахів, дзюркотінням струмків та шелестом листя, тож потроху бідний юнак забув про присутність своєї нестерпної компаньйонки. Проте Іда була не :і тих, хто надовго дасть спокій, з нею тільки й чекай на вибух. Гуляючи лісом, вони заглянули до лісника. Тітонька Аршамбо засипала свою колишню хазяйку щирими компліментами, жодним словом не згадуючи д'Аржантона, – здоровий глузд селянки підказав їй, що про нього говорити не слід. Але зустріч із цією доброю жінкою, котра так довго була свідком її життя у Вільшанику, розбурхали спогади колишньої "пані д'Аржантон". Не доторкнувшись до частування, похапцем приготовленого тітонькою Аршамбо у вітальні, вона несподівано вийшла і поквапливо, ніби її хтось кликав, сама пішла дорогою до свого колишнього дому. їй хотілося знову побачити "Parva domus".
Дикий виноград ще більше розрісся і, повивши башточку при будинку з низу до даху, зовсім приховав її від очей. Гірша, мабуть, не було, – усі віконниці були щільно зачинені, над садом висіла тиша, ґанок заріс травою, на якій не виднілося жодного сліду людської ноги. Іда на хвилину спинилася, ніби прислухаючись, що їй шепоче німе, але таке красномовне каміння, потім відламала гілочку ломиноса, що звісив через паркан міріади маленьких білих зірочок, сіла на сходинки ґанку і, заплющивши очі, довго вдихала її пахощі.
– Що з тобою? – стривожено запитав Джек, нарешті знайшовши матір.
Іда підвела мокре від сліз обличчя.
– Дрібниці... Трохи розчулилась... Тут у мене так багато поховано.
І справді, сумний безмовний будинок з латинським написом над дверима нагадував склеп. Джекова мати втерла сльози, але не повеселішала до самого вечора. І марно Сесіль, якій сказали, що пані д'Аржантон розлучилася з чоловіком, намагалася лагідною запобігливістю згладити болісне враження від побаченого, марно Джек, намагаючись відігнати її сумні спогади про минулі роки, ділився з нею планами на майбутнє.
– Знаєш, сину, – сказала вона, повертаючись із сином того вечора на вокзал Еврі, – я нечасто їздитиму туди. Для мене це занадто боляче: надто свіжа ще рана.
Її голос тремтів. Отже, після всього, що заподіяв їй той чоловік, після всіх образ і принижень вона все ще любила його.
Іда не їздила до Етьйоля кілька неділь підряд. Віднині Джеку доводилося ділити свій вихідний, присвячуючи Сесіль лише першу його половину, а потім квапитися до Парижа, аби не лишати на вечір матір саму, і через це він втрачав найкраще: прогулянки в лісі, щирі розмови з коханою, коли вони у сутінках сиділи на лавці в садку. Покинувши лісову тишу, юнак повертався вечірнім поїздом у порожньому задушливому вагоні і знову поринав у гамір недільного передмістя. Переповнені омнібуси; тротуари, захаращені столиками перед кав'ярнями, де цілі сім'ї – матері, батьки й діти – попивали пиво і гортали журнали з малюнками; юрми людей, що стояли, задерши голови, і дивилися на велику зелену кулю, завислу над газовим заводом; метушня й товкотнеча на вулицях – усе це так відрізнялося від нещодавно покинутої сільської тиші та спокою, що в Джека паморочилося в голові і тоскно нило серце. Проте малолюдна вулиця Пануайо багато чим нагадувала провінцію: перед під'їздами діти гралися в волан, а у дворі великого притихлого будинку консьєрж і кілька сусідів тішилися прохолодою, яку підтримували частим поливанням двору. Коли Джек повертався з Етьйоля, мати переважно вела в коридорі розмови із подружжям Левендре. В неділю Белізер із дружиною вирушали по обіді за місто і поверталися аж опівночі; вони охоче брали б із собою й пані де Барансі, але та соромилася з'являтися з ними на людях: надто бідні вони були. До того ж її більше приваблювала компанія балакучих нероб Левендре. Ідина сусідка по коридору, кравчиня за фахом, уже два роки не бралася до роботи – все чекала, коли їй пощастить придбати швейну машинку за шістсот франків – саме так, і ні на су менше! А її чоловік, колишній ювелір і власник майстерні, теж заявляв, що не має наміру гнути на когось горба. Жалюгідне подружжя перебивалося тим, що їм вряди-годи перепадало від родичів, і, ледве зводячи кінці з кінцями, обоє вічно були невдоволені, завжди чимось обурювалися, нарікали на життя й на цілий світ. Іда відразу знайшла спільну мову із цими покидьками, охоче співчувала їм, упивалася їхнім лицемірним захопленням, лестощами, яких ті не шкодували, сподіваючись вивудити в неї необхідні їм шістсот франків або суму, достатню для відкриття чоловікової майстерні. Адже Іда сказала їм, що лише тимчасово перебуває в скруті, варто тільки їй захотіти, і вона знову стане дуже багатою. Скільки задушевних звірянь, скільки зітхань чув темний задушливий коридор!
– Ох, пані Левендре!..
– Ох, пані де Барансі!..
А сам Левендре, розробивши власну систему політичного устрою країни, пишномовно ділився нею з обома жінками, і, ніби вторячи йому, із комірчини, де спав п'яний Ріберо, гучно лунало монотонне хропіння.
Іноді Левендре вирушали в неділю до родичів або друзів, а то, заощаджуючи на вечері, відвідували обіди, що їх влаштовували франкмасони. У такі дні, рятуючись від нудьги, туги й самотини, Іда йшла до "читальні" пані Левек, і Джек, заздалегідь знаючи, де вона може бути, безпомилково знаходив її у тій комірчині. То була маленька крамничка із підсліпуватим вікном, напхом напхана пропахлими пліснявою книжками із зеленими спинками, захаращена всілякими брошурами, ілюстрованими журналами двотижневої давності, солдатськими газетками вартістю в одне су і малюнками мод, виставленими у вітрині. Повітря і денне світло проникало сюди лише крізь відчинені двері зі склом, обклеєним різнобарвними папірцями. Там мешкали стара-престара жінка; манірна й неохайна, вона з ранку до вечора майструвала з кольорових стрічок прикраси на зразок тих, які ще можна іноді побачити на ридикюлях наших бабусь. Подейкували, що пані Левек спізнала крайніх часів: мовляв, за Першої імперії її батько був не абищо особою – чи то придворним воротарем, чи то консьєржем при якомусь палаці.
– Я хрещениця герцога Данцигського!..– з поважним виглядом заявляла вона Іді.
Пані Левек належала до тих решток минулого, котрих інколи ще можна зустріти у найвіддаленіших кварталах, куди, мов морська хвиля, їх щодня викидає Париж. Так само, як і запорошені книжки у крамничці, – усі ті розрізні романи з люстриновими спинками і порваними сторінками – її розмови були сповнені романтичних, але вельми побляклих спогадів про минулу велич. Чарівне видовище блискучої імперії, кінець якої вона ще застала, навіки залишило в її очах сяючий відблиск, і вона так піднесено промовляла слова "панове маршали", що перед вашим зором мимоволі виникали ряди розшитих золотом мундирів, пишних султанів на головних уборах, аксельбантів і шапок, опушених білим горностаєм. А скільки вона знала різних випадків з життя імператриці Жозефіни, скільки пам'ятала влучних словечок дружини маршала Лефевра! Та найчастіше й найохочіше вона розповідала про пожежу в австрійському посольстві тієї ночі, коли княгиня Шверценберг влаштувала свій славнозвісний бал. Складалося враження, що все життя старої було освітлене загравою тієї широковідомої пожежі; пані Левек і досі бачила, як у відблисках вогню миготять постаті видатних маршалів і декольтованих дам з високими таліями, з грецькими і римськими зачісками, та як імператор у зеленому сюртуці і в білих лосинах ніс на руках по охопленому полум'ям саду непритомну пані Шварценберг.
У компанії цієї напівбожевільної баби схиблена на знаті Іда де Барансі почувала себе як риба у воді. І поки вони сиділи у темній крамничці, тішачись дзвінкими іменами герцогів та маркізів, як тандитники тішаться дзвоном старовинних виробів з міді або виглядом пошкоджених коштовностей, туди іноді заглядав якийсь робітник, аби купити газетку за одне су, або ж яка-небудь робітниця чи домогосподарка, яким кортіло дізнатися, чи надійшов наступний випуск захоплюючого роману з продовженням. А довідавшись, що надійшов, віддавали за нього два су, хоча їм залежно від віку доводилося відмовляти собі як не в тютюні, то в пучку редиски. Та чим не пожертвує парижанка, пожадлива до такого чтива, аби тільки проковтнути нову порцію пригод Горбаня чи Монте-Крісто. На жаль, пані Левек мала онуків, котрі шили лівреї для служників Сен-Жерменського передмістя (як вона казала, "кравців високородної знаті") і двічі на місяць запрошували її на обід. У такі неділі Іді де Барансі лишалося тільки одне – копатися у "книгозбірні" пані Левек. Тут лежали цілі купи розрізнених томиків, облізлих, замацаних брудними пальцями книжок із зачитаними, потертими сторінками, між якими нерідко траплялися крихти та масні плями – красномовне свідчення того, що читали їх за їдою. Видно було, що вони побували в руках і ледачих дівок, і недбалого приміського парубоцтва, дехто з яких, пообписувавши сторінки безглуздими міркуваннями й зауваженнями, навічно засвідчив рівень своїх літературних смаків.
Згорбившись, Іда сиділа біля вікна і читала романи, аж доки їй не паморочилося в голові. Читала, аби тільки мі про що не думати й ні за чим не жалкувати.