Місто було відбудоване наново на руїнах, частково з червоної цегли й навіть з каменю. Мури були високі, захищені вежами, костьоли ще пишніші за серадзькі. У домініканців не трудно було дізнатись про абата. Він у них був, казав, що йому легше і що він сподівається на цілковите одужання, і кілька днів тому вирушив далі в дорогу. Мацько вже не турбувався про те, щоб догнати абата, — вирішив везти дівчат аж до Плоцька, куди повіз би їх і абат. Старого рицаря стурбувало інше: він поспішав до Збишка, а річки після абатового від'їзду так розлилися, що їхати далі не можна було зовсім.
Зустрівши з значним почтом рицаря, який сказав, що їде до князя Земовіта, домініканці гостинно прийняли його і навіть дали Мацькові на дорогу маслинову дощечку, на якій латиною була написана молитва ангелові Рафаїлові, заступникові мандрівників.
Два тижні подорожани змушені були просидіти в Ленчиці, причому один із зброєносців замкового старости додивився, що слуги проїжджого рицаря були дівчата, й одразу по вуха закохався в Ягенку. Чех хотів викликати його на бій на втоптаній землі, але це трапилося напередодні їхнього від'їзду, і Мацько відрадив його.
Коли вони вирушили далі в дорогу на Плоцьк, вітер уже трохи підсушив шлях, бо хоч дощі йшли часто, але, як звичайно весною, недовго. Були вони теплі й рясні, бо весна вже настала справжня. В борознах на полях блищали смуги води, вітер доносив з поля міцний дух мокрої землі. Багна вкрились курячою сліпотою, в лісах зацвіли проліски, на деревах защебетали берестянки. Подорожани відчули приплив нової бадьорості й надії, тим більше, що їхали без пригод, і на шістнадцятий день зупинились перед брамою Плоцька.
Приїхали вони вночі, коли брама була вже замкнена, тому змушені були ночувати у ткача за мурами. Дівчата лягли спати пізно і після довгої та трудної подорожі поснули мертвим сном. Мацько, якого не брала ніяка втома, не хотів їх будити, але сам, як тільки відчинилась брама, пішов до міста, швидко знайшов кафедральний собор і будинок епіскопа, де його одразу повідомили, що абат помер тиждень тому.
Помер він тиждень тому, але за тодішнім звичаєм над його труною шість днів правили меси й панахиди, а ховати мали сьогодні, після чого мали бути поминки й остання панахида.
Дуже засмучений Мацько навіть не роздивлявся на місто, яке трохи знав ще з того часу, як їздив з листом княгині Олександри до магістра, а швидко повертався до хати ткача за мурами й по дорозі говорив сам до себе:
— Так, помер, царство йому небесне! Тут ніхто нічого не вдіє, але що я тепер робитиму з дівчатами?
І став думати-гадати, що йому краще зробити: залишити їх у княгині Олександри, чи у княгині Ганни Данути, чи, може, везти до Спихова? Йому ще в дорозі не раз спадало на думку: коли виявиться, що Данусі нема живої, то не вадило б, аби Ягенка була неподалік від Збишка. Він не мав сумніву, що Збишко довго не забуде любимої ним над усе Данусі, довго жалітиме за нею і плакатиме, але не мав також сумніву, що така дівчина, як Ягенка, та ще під боком, також зробить своє. Він пам'ятав, як хлопець томився при ній, хоч серце його рвалось за бори й ліси в Мазовію. З цієї причини та через те, що непохитно вірив у смерть Данусі, Мацько вирішив в разі смерті абата нікуди не відсилати Ягенки. Але тому, що був трохи жадібний до земного добра, він думав також і про залишену абатом спадщину. Правда, абат на них гнівався й казав, що нічого їм не залишить, але могло ж бути, що він перед смертю передумав? Що він щось одписав Ягенці, то було певно, бо не раз казав про це в Згожелицях, отож через Ягенку ця спадщина не минула б Збишка. Часом Мацькові хотілось залишитися в Плоцьку, довідатись, що воно й як, але він одганяв цю думку. "Я тут буду,— думав він,— клопотатися про маєток, а мій хлопчина, може, десь у хрестоносців у підземеллі простягає до мене руки і чекає від мене порятунку". Був, правда, один вихід: залишити Ягенку на опіку княгині і єпіскопа й попросити їх не дати скривдити дівчину, якщо абат їй що-небудь відписав. Проте цей вихід не дуже подобався Мацькові. "Дівчина, — думав він,— і так має хороше придане, а коли ще одержить і від абата, то її, як бог свят, вхопить який-небудь мазур, та й вона не витримає довго, бо ще покійний Зих казав, що вона ще тоді ходила, аж пританцьовувала". І старий рицар злякався, бо в такому разі Збишко міг позбутися й Дануськи, і Ягенки, а цього йому ні за що в світі допустити не хотілось.
— Котру йому бог призначив, та нехай і буде, але одна з них мусить бути його жінкою.
Кінець кінцем він вирішив насамперед рятувати Збишка, а Ягенку, якщо доведеться з нею розлучитися, залишити або в Спихові, або у княгині Данути, але не в Плоцьку, де двір був набагато пишніший і де було чимало гарних рицарів.
Поринувши в ці думки, він швидко йшов до хати ткача, щоб сповістити Ягенку про смерть абата, але вирішив не казати їй цього відразу, аби несподівана звістка не заперла їй в грудях духу та не зробила її безплідною. Прибувши додому, він застав обох дівчат уже одягненими, навіть причепуреними й веселими, як пташки. Сівши на дзиглику, Мацько гукнув до ткачевих челядинців, щоб принесли йому миску підігрітого пива, потім, нахмуривши й так суворе обличчя, сказав:
— Чуєш, як у місті дзвонять? Подумай же, для чого дзвонять, бо сьогодні не неділя, а утреню ти проспала. Хотіла б ти бачити абата?
Певно, що хотіла б,— відповіла Ягенка. — Ну, то побачиш його, як своє вухо.
А що, він десь далі поїхав?
Авжеж, поїхав! Хіба не чуєш, що дзвонять? — Помер? — вигукнула Ягенка.
Прокажи йому царство небесне.
Ягенка з Ганнулькою одразу стали навколішки й чистими, як дзвіночки, голосами стали проказувати заупокійну молитву. Потім по обличчю Ягенки покотилися рясні сльози, бо вона дуже любила абата, що хоч і був гарячий, але нікому не вчинив ніякого зла, навпаки, робив добро обома руками, а її, свою хрещеницю, любив, як рідну дочку. Згадавши, що абат був його і Збитковим родичем, Мацько розчулився й теж заплакав, а коли вони трохи вгамували слізьми горе, взяв з собою чеха й обох дівчат на похорон до костьолу.
Похорон був дуже пишний. На чолі процесії йшов сам єпіскоп Якуб з Курдванова, присутні були всі ксьондзи та ченці плоцьких монастирів, дзвонили в усі дзвони, виголошували латиною промови, яких, крім духовенства, ніхто не розумів, потім духовні й світські повернулися до єпіскопа на багаті поминки.
Пішов туди й Мацько, взявши з собою двох слуг, на що він мав право як небіжчиків родич і єпископів знайомий. Єпіскоп і прийняв його як небіжчикового родича доброзичливо і з пошаною і, тільки привітавшися, одразу сказав:
— Вам, Градам з Богданця, абат відписав якісь бори, а все інше, не відписане монастирям і абатству, належить його хрещениці, якійсь Ягенці із Згожелиць.
Мацько на багато не сподівався, через те був радий і борам. Єпіскоп не помітив, як один із слуг старого рицаря на згадку про Ягенку із Згожелиць звів угору мокрі й сині, як волошки, очі і сказав:
Бог йому віддячить, але я хотіла б, щоб він жив. Мацько обернувся й сердито промовив:
Мовчи, а то сорому собі наробиш.
Але він раптом замовк, в очах його блиснуло здивування, й обличчя набрало хижого виразу: неподалік від себе, коло дверей, в які саме входила княгиня Олександра, він побачив зігнутого в вишуканому придворному поклоні Куно Ліхтенштейна, того самого, через якого в Кракові мало не загинув Збишко.
Ягенка ще ніколи не бачила Мацька таким: обличчя його скривилось, з-під вусів блиснули вишкірені, як у розлюченого пса, зуби, в одну мить він повернув на собі паса й рушив до ненависного хрестоносця.
Але напівдорозі старий рицар зупинився й почав водити широкою долонею по волоссі. Він вчасно зміркував, що Ліхтенштейн може бути при плоцькому дворі послом, і коли б він, не зважаючи ні на що, напав на нього, то зробив би так самісінько, як Збишко на дорозі з Тинця.
Бувши поміркованішим і досвідченішим за Збишка, старий рицар стримався й повернув назад паса. Потім він зробив привітне обличчя і став ждати, а коли княгиня, привітавшися з Ліхтенштейном, почала говорити з єпіскопом Якубом з Курдванова, підійшов до неї і, низько вклонившись, нагадав про себе, заявивши, що вважає її своєю добродійкою за того листа, котрого вона, йому дала свого часу.
Княгиня ледве пам'ятала його обличчя, проте легко пригадала й листа, і всю подію. Відомо їй було й те, що сталося при сусідньому мазовецькому дворі, чула про Юранда, про ув'язнення його дочки, про одруження Збишка та про його смертельний герць з Ротгером. Все це її страшенно зацікавило, немов якась рицарська повість або одна з тих пісень, що їх співали в Німеччині менестрелі, а в Мазовії гуслярі. Правда, хрестоносці не були їй такі ненависні, як дружині Януша, Ганні Дануті, тим більш, що вони, прагнучи привернути її на свій бік, не скупували для неї пошани й лестощів та обсипали подарунками. Але в даному разі серце її було на боці закоханих. Вона готова була допомогти їм, а крім того, їй приємно було бачити у себе людину, яка могла якнайдокладніше розповісти про всі події.
А Мацько, який до того вже вирішив хоч би там що добитися заступництва й опіки впливової княгині, помітивши, з яким захопленням вона слухає, охоче розказував їй про нещасну долю Збишка й Данусі і зворушив її майже до сліз, тим більш, що сам глибоко переживав недолю свого небожа й щиро уболівав за ним.
Нічого зворушливішого не чула за все своє життя,— промовила нарешті княгиня.— А найбільший жаль пориває мене тому, що він уже одружився з нею, вже вона була його, а ніякого щастя з нею не зазнав. А проте, вам напевне відомо, що не зазнав?
Всемогутній боже!— відказав Мацько.— Нехай би вже зазнав, а то він повінчався з нею тяжко хворим увечері, а на світанку її забрали!
Ви гадаєте, що то хрестоносці? Бо у нас говорили про розбійників, котрі обдурили хрестоносців, втуливши їм іншу дівчину. Говорили також про Юрандового листа...
Це діло розсудив уже не людський, а божий суд. Кажуть, що той Ротгер був могутній рицар, який перемагав найдужчих, а проте поліг від руки хлопчака.
— Ну, він такий хлопчак,— усміхаючись, сказала княгиня,— що краще йому в руки не попадатись. Все це прикро, звичайно, і ви слушно скаржитесь, але ж із тих чотирьох три вже мертві, а той старий, котрий залишився, кажуть, ледве видряпався від смерті.
— А Дануська? А Юранд? — відказав Мацько.— Де вони? Бог його знає, чи не сталося якогось лиха і з Збишком, котрий поїхав до Мальборга.
— Знаю, але хрестоносці не зовсім такі псявіри, як ви гадаєте.