Але все нові гурти привертали увагу натовпу. За гладіаторами йшли мастигофори, люди з бичами, обов'язком яких було хльоскати, підбадьорювати бійців. Мули тягли в бік споліарію вервечку повозків, на які накладено було стоси дерев'яних трун. Їх вигляд тішив натовп — за великою кількістю гадали про масштаби видовища. Далі йшли люди, які мали добивати поранених, одягнені так, що кожен був схожий на Харона[360] або на Меркурія, потім люди, які пильнують за порядком у цирку та роздають сидіння, потім раби, які розносять їжу та прохолодні напої, і, наостанок, преторіанці, яких кожний імператор завше мав у амфітеатрі під рукою.
Врешті-решт відчинено воміторії й натовпи ринули до цирку. Але була така величезна кількість бажаючих, що рухались і рухались цілу годину, аж дивно було, що амфітеатр може стільки черні вмістити. Ричання звірів, які відчули людський дух, посилилося. Люд шумів у цирку, займаючи місця, як хвилі під час бурі.
Прибув нарешті префект міста в оточенні сторожі, і за ним уже безперервною вервечкою потяглися ноші сенаторів, консулів, преторів, едилів, державних та придворних чиновників, преторіанських начальників, патриціїв і вельможних дам. Попереду деяких нош ішли ліктори[361], що несли топірці в пучку різок, попереду інших — натовпи рабів. Проти сонця миготіли позолота нош, білі та різнобарвні шати, пір'я, сережки, коштовне каміння, сталь сокир. Із цирку долинали вигуки, якими люд вітав могутніх сановників. Час від часу прибували ще невеликі загони преторіанців.
Але жерці з різних храмів прибули дещо пізніше, і тільки за ними понесли священних дів Вести, попереду яких ішли ліктори. Щоб розпочати видовище, чекали тільки імператора, який теж, не бажаючи викликати незадоволення люду на занадто довге очікування, прибув незабаром у товаристві Августи й августіанів.
Петроній був між августіанами, маючи в своїх ношах Вініція. Той знав, що Лігія хвора й непритомна, але позаяк останніми днями доступ до в'язниці було якнайсуворіше заборонено, а колишніх охоронців замінено новими, яким не велено було розмовляти з наглядачами, як і передавати будь-які відомості тим, хто приходив запитувати про в'язнів, отже не був певен, що її немає серед жертв, призначених на перший день видовища. На розтерзання левам віддати могли і хвору, навіть непритомну. Позаяк жертви мали бути пообшивані в звірині шкури й посилалися великими групами на арену, ніхто не міг перевірити, було їх на одну менше чи більше, тим паче розпізнати. Охоронці та всі служителі цирку були підкуплені Вініцієм, із бестіаріями була домовленість, що вони сховають Лігію в якомусь закапелку амфітеатру і вночі передадуть у руки вірній людині, яка відразу ж вивезе її в Альбанські гори. Петроній, утаємничений Вініцієм, радив йому відкрито з'явитися до амфітеатру і, тільки ввійшовши, вислизнути з натовпу та спуститися в підвал, де для уникнення помилки особисто вказати охоронцям Лігію.
Вони впустили його через малі двері, через які проходили самі. Один із них, на ім'я Сір, негайно повів його до християн. Дорогою сказав:
— Не знаю, пане, чи знайдеш, чого шукаєш. Ми допитувалися про дівчину на ім'я Лігія, одначе ніхто не дав нам відповіді, але, можливо, вони не довіряють нам.
— Багато їх? — запитав Вініцій.
— Багато мусить, пане, залишитися на завтра.
— Чи є хворі серед них?
— Таких, які б не могли стояти на ногах, немає.
Сказавши це, Сір одчинив двері, і вони ввійшли до великого приміщення, але низького і темного, світло ж бо проникало туди тільки крізь заґратовані отвори, що виходили на арену. Вініцій спершу не міг розгледіти, чув тільки гамір і вигуки людей, які доносилися з амфітеатру. Але незабаром, коли очі його призвичаїлися до темряви, побачив навколо себе химерних істот, схожих на вовків і ведмедів. То були християни, пообшивані в звірині шкури. Одні з них стояли, інші молились, упавши навколішки. Тут і там по довгому волоссю, що спадало на шкури, можна було вгадати, що жертвами є жінки. Наряджені вовчицями матері тримали на руках дітей у таких же волохатих шкурах. Але з-під шкур виглядали сяючі лиця, очі в темряві поблискували гарячковою радістю. Було видно, що більшістю цих людей опанувала єдина думка, особлива й неземна, яка ще за життя зробила їх нечутливими до всього, що діється навколо них і що їх могло спіткати. Ті, кого Вініцій запитував про Лігію, дивилися на нього, ніби прокинувшись від сну, не відповідаючи на запитання; деякі з них усміхалися до нього, прикладаючи пальці до вуст, або вказували на залізні ґрати, крізь які проникали снопи яскравого світла. Діти лише плакали де-не-де, налякані ричанням звірів, виттям собак, криками людей і схожими на звірячі постатями своїх батьків. Вініцій, ідучи поряд із Сіром, углядався в обличчя, шукав, розпитував, часом наштовхуючись на тіла тих, які знепритомніли від тисняви, задухи та спеки, і просувався далі в темну глибину приміщення, що здавалося йому таким величезним, як весь амфітеатр.
Але раптом зупинився, бо здалося йому, що поблизу ґрат прозвучав якийсь знайомий голос. Прислухавшись хвилину, повернув і, протиснувшись крізь натовп, зупинився ближче. Сніп світла падав на голову мовця, і в світлі тому Вініцій упізнав із-під вовчої шкури виснажене й невблаганне лице Криспа.
— Кайтеся у гріхах ваших, — сказав Криси, — бо час розплати настає. Але хто думає, що самою смертю спокутує вину, той новий гріх вчиняє і ввергнутим буде у вогонь вічний. Кожним гріхом вашим, за життя вчиненим, обновляли ви муки Господа, тож як смієте сподіватись, аби та, що чекає вас, могла спокутувати його муки? Одною смертю загинуть нині праведні й грішні, та Господь одрізнить своїх. Горе вам, бо ікла левів розірвуть тіла ваші, але не знищать ані провин ваших, ані вашого рахунку з Богом. Господь виявив доволі милосерда, коли дозволив прицвяхувати себе до хреста, але відтоді буде тільки судією, що жодної провини без покарання не залишить. Отже ви, хто гадав, ніби своєю мукою загладить гріхи ваші, блюзните проти справедливості Божої і тим глибше будете скинені. Закінчилося милосердя, і надійшов час гніву Божого. Ще мить — і ви постанете перед Страшним судом, де й доброчесний навряд чи врятується. Кайтесь у гріхах, бо розверзлася паща пекельна, і горе вам, чоловіки й дружини їхні, горе вам, батьки і діти!
І, простягнувши кістляві руки, потрясав ними над похиленими головами, безстрашний, але ж і невблаганний навіть перед лицем смерті, на яку незабаром піти мали всі приречені. Після його слів почулися голоси: "Каємось у гріхах наших!", потім настала тиша і чути було тільки плач дітей і биття кулаками в груди. У Вініція кров захолола в жилах. Він, який усе сподівання покладав на милосерда Христа, почув тепер, що надійшов день гніву і що милосердя не здобути навіть смертю на арені. В голові в нього промайнула блискавкою думка, що апостол Петро інакше промовляв би до цих приречених на смерть, одначе грізні, повні фанатизму слова Криспа й це темне приміщення з ґратами, за якими було поле муки, і близькість її, і натовп жертв у смертній одежі — все це наповнило йому душу тривогою та жахом. Усе це, разом узяте, видалося йому в сто разів страшнішим, аніж найкривавіші битви, в яких він брав участь. Од задухи та спеки забракло йому повітря. Холодний піт виступив на чолі. Вініцій злякався, що може знепритомніти, як ті, об чиї тіла він спотикався, шукаючи в глибині приміщення, тож коли подумав іще, що будь-якої хвилини можуть відчинитися ґрати, почав гукати голосно Лігію та Урса, сподіваючись, що коли не вони, то якісь із тих, хто їх знає, озвуться.
І дійсно, відразу ж якийсь чоловік, наряджений ведмедем, смикнув його за тогу й відповів:
— Пане, вони залишились у в'язниці. Мене вивели останнім, і я бачив її хвору на ложі.
— Хто ти? — запитав Вініцій.
— Я — землекоп, у чиїй хаті апостол хрестив тебе, пане. Схопили мене три дні тому, а нині вже помру.
Вініцій зітхнув. Заходячи сюди, прагнув знайти Лігію, а тепер же готовий був дякувати Христу, що її тут немає, і в цьому вбачати знак його милосердя.
Тим часом землекоп смикнув його знову за тогу і сказав:
— Пам'ятаєш, пане, що це я провів тебе до виноградника Корнелія, де в сараї проповідував апостол?
— Пам'ятаю, — відповів Вініцій.
— Я бачив його пізніше, за день перед тим, як мене ув'язнили. Поблагословив мене і сказав, що прийде до амфітеатру перехрестити приречених. Хотів би глянути на нього в смертний час і бачити знак хреста, бо тоді легше мені буде померти, тож якщо знаєш, пане, де він є, скажи мені.
Вініцій притишив голос і сказав:
— Він між людьми Петронія, вдягнений рабом. Не знаю, де вони вибрали місце, та коли повернуся до цирку, побачу. Ти дивися на мене, коли вийдете на арену, я ж підведуся й поверну голову в їхній бік. Тоді зможеш відшукати його очима.
— Дякую тобі, пане, і мир тобі.
— Нехай Спаситель буде милостивим до тебе.
— Амінь.
Вийшовши з кунікулу, повернувся до амфітеатру, де його місце було поряд із Петронієм, серед інших августіанів.
– Є? — запитав його Петроній.
— Нема її. Лишилась у в'язниці.
— Послухай, що мені ще спало на думку, але, слухаючи мене, дивися, приміром, на Нігідію, аби здавалося, що ми розмовляємо про її зачіску… Тигеллін і Хілон у цю хвилину дивляться на нас… Отже, слухай: нехай Лігію покладуть у труну й винесуть із в'язниці як померлу, решту домислиш.
— Так, — відповів Вініцій.
Подальшу розмову перервав Туллій Сенеціон, який, нахилившись до них, сказав:
— Не знаєте, чи християнам дадуть зброю?
— Не знаємо, — відповів Петроній.
— Я б волів, аби дали, — мовив Туллій, — інакше арена занадто хутко стане схожою на ятки різників. Але який, одначе, розкішний амфітеатр!
І дійсно, видовище було чудовим. Нижні ряди, заповнені тогами, біліли як сніг. На позолоченому підвищенні сидів імператор у діамантовім намисті, із золотим вінцем на голові, біля нього красива і похмура Августа, обабіч них весталки, високі чиновники, сенатори в тогах із каймою, воєначальники в блискучих обладунках — словом, усе, що було в Римі могутнього, вельможного та багатого. В наступних рядах сиділи вершники, а ще вище чорніло море голів людських, над якими від стовпа до стовпа звисали гірлянди, сплетені з троянд, лілій, сон-трави, плюща та винограду.
Глядачі розмовляли голосно, перегукувалися, співали, іноді вибухали сміхом над якимось дотепним словом, яке передавалося від ряду до ряду, і тупали від нетерплячки, щоб прискорити початок видовища.
Врешті тупіт став схожим на безперервний гуркіт грому.