Трохи віддалік у мороці видніли двоє чоловіків і троє коней; це були ті самі люди, які мали супроводити міледі до форту де Ла Пуант і простежити за її посадкою на корабель.
Зброєносець повторив кардиналові все, що йому сказали мушкетери про Атоса. Кардинал кивнув головою, сів на коня й рушив уперед з тією ж обережністю, як і тоді, коли їхав на побачення з міледі.
Залишмо його по дорозі до табору під охороною зброєносця та двох мушкетерів і повернімось до Атоса.
Якусь сотню кроків Атос проїхав так само не кваплячись; але, переконавшися, що за ним не стежать, одразу повернув праворуч, манівцями проскакав назад і, сховавшись у чагарях кроків за двадцять від дороги, став чекати, коли кардинал зі своїм супроводом проїде повз нього. Впізнавши широкі криси капелюхів на головах своїх товаришів і золоті торочки кардиналового плаща, Атос дав вершникам проминути поворот дороги і, тільки-но вони зникли з очей, чвалом поскакав до корчми, де йому відразу ж одчинили.
Корчмар упізнав мушкетера.
— Мій офіцер, — сказав Атос, — забув передати одне важливе розпорядження дамі з горішнього поверху, і послав мене до неї.
— Пройдіть нагору, — відповів корчмар, — вона ще в себе. Атос подякував за дозвіл, піднявся, якомога тихіше ступаючи по сходах, нагору й крізь прочинені двері побачив, що міледі зав'язує стрічки капелюшка.
Він увійшов до кімнати й замкнув за собою двері.
Почувши брязкіт засува, міледі озирнулася.
Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ і насунувши капелюха на очі.
Побачивши цю мовчазну, нерухому, наче статуя, постать, міледі злякалася.
— Хто ви? Чого вам треба? — вигукнула вона.
— Вона! Це справді вона! — прошепотів Атос.
Він одкинув плащ, зсунув з лоба капелюх і підійшов до міледі.
— Чи впізнаєте ви мене, добродійко? — спитав мушкетер. Міледі ступила крок уперед і раптом відсахнулась, неначе вгледівши змію.
— Ну що ж, — сказав Атос, — це добре. Я бачу — ви мене впізнали.
— Граф де Ля Фер! — прошепотіла міледі, збліднувши й відступаючи все далі від дверей, аж поки наштовхнулася на стіну.
— Авжеж, міледі, — відповів Атос, — граф де Ля Фер, власною персоною, навмисне з'явився з того світу, щоб втішитися, побачивши вас. Тож сядьмо й поговорімо, як казав його світлість пан кардинал.
Скута жахом, міледі сіла, не сказавши й слова.
— Ви демон, посланий на землю! — вів далі Атос — Ваша влада велика, я знаю; але вам відомо також, що люди з Божою допомогою часто перемагають найстрашніших демонів. Ви вже одного разу стали мені на шляху. Я сподівався, що знищив вас, добродійко; але я помилився, бо пекло воскресило вас.
Ці слова збудили в міледі страшні спогади; вона схилила голову й глухо застогнала.
— Так, пекло воскресило вас, — провадив Атос, — пекло зробило вас багатою, пекло дало вам інше ім'я, пекло навіть до невпізнанності змінило ваше обличчя; але воно не змило ні бруду з вашої душі, ні тавра з вашого тіла.
Міледі скочила, наче підкинута пружиною, очі її заблищали. Атос лишився сидіти.
— Ви вважали, що я помер, як і я думав, що ви померли, чи не так? Однак ім'я Атоса сховало графа де Ля Фера так само, як ім'я міледі Кларік сховало Анну де Бейль! Хіба не так вас звали, коли ваш шановний брат повінчав нас? їй-право, ми з вами опинилися в дивовижному становищі, — засміявся Атос — Ми обоє жили досі тільки тому, що мали одне одного за мертвих. Адже спогади не такі обтяжливі, як живі істоти, хоч іноді й вони нестерпно крають серце!
— Скажіть, — глухо мовила міледі, — що привело вас до мене? І чого ви від мене хочете?
— Я хочу сказати, що, лишаючись невидимим для вас, я ні на мить не втрачав вас з поля зору.
— Вам відомо, що я робила?
— Я можу день за днем перелічити всі ваші вчинки, починаючи з того часу, коли ви вступили на службу до кардинала, й аж по сьогоднішній вечір.
Недовірлива посмішка скривила бліді губи міледі.
— Тож слухайте. Це ви зрізали дві діамантові підвіски з плеча герцога Бекінгема; це ви викрали пані Бонасьє; це ви, закохавшись у де Варда і мріючи залишитися з ним на самоті, впустили до себе пана Д'Артаньяна; це ви, гадаючи, що де Вард обдурив вас, хотіли примусити суперника де Варда вбити його; це ви, коли суперник дізнався про вашу ганебну таємницю, наказали двом найманим убивцям, яких ви послали по його слідах, застрелити Д'Артаньяна; це ви, дізнавшись, що кулі не влучили в нього, надіслали йому отруєне вино з фальшивим листом, бажаючи переконати вашу жертву, що вино — подарунок його друзів. Нарешті тут, у цій кімнаті, сидячи на цьому самому стільці, де сиджу я, ви тільки що пообіцяли кардиналові Рішельє підіслати вбивцю до герцога Бекінгема. За це кардинал обіцяв вам дозволити вбити Д'Артаньяна.
Міледі зблідла.
— Ви справжній сатана… — прошепотіла вона.
— Можливо, — відповів Атос — Та затямте принаймні одне: уб'єте ви чи доручите комусь убити герцога Бекінгема — мені це байдуже. Я не знаю його, і, до того ж, він англієць. Але не смійте торкнутися й волосинки на голові Д'Артаньяна, мого вірного друга, якого я люблю і оберігаю, або, присягаюсь пам'яттю мого батька, цей ваш злочин, хай ви його вчините, буде останнім!
— Пан Д'Артаньян жорстоко образив мене, — глухим голосом сказала міледі, — пан Д'Артаньян помре.
— Хіба вас можна образити, добродійко? — усміхнувся Атос — Він вас образив — і він помре?
— Він помре! — повторила міледі. — Спочатку вона, потім він. Атосові запаморочилась голова. Вигляд цієї тварюки в подобі жінки збудив у ньому болісні спогади. Він пригадав, як одного разу, за обставин менш небезпечних, ніж зараз, він уже хотів принести її в жертву своїй честі; жагуче бажання вбити її знову спалахнуло в його серці й заволоділо ним з непереборною силою. Він підвівся, вихопив з-за пояса пістолет і клацнув курком.
Міледі хотіла крикнути, але з блідих заціпенілих її уст зірвався лише хрипкий звук, що не мав нічого спільного з людською мовою й нагадував скоріше рикання дикого звіра. Притиснувшись до темної стіни, простоволоса й розпатлана, вона була наче живе втілення жаху.
Атос повільно підняв пістолет, простяг руку так, що дуло майже торкнулося лоба міледі, і спокійно, твердим голосом, від чого він здавався ще страшнішим, мовив:
— Добродійко, ви негайно віддасте мені папір, якого підписав кардинал, або, присягаюсь життям, я всаджу вам кулю в лоб.
Комусь іншому міледі, може, й не повірила б. Але вона знала Атоса. І все-таки вона не ворухнулася.
— Даю вам секунду подумати, — сказав Атос.
З виразу його обличчя міледі зрозуміла: зараз пролунає постріл. Вона піднесла руку до грудей, витягла з-за корсажа папірець і подала Атосові.
— Беріть і будьте прокляті!
Атос узяв папірець, засунув пістолет за пояс, підійшов до лампи — пересвідчитись, що це саме той лист, який йому потрібен, розгорнув його й прочитав:
"Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави.
З грудня 1627 року.
Рішельє".
— А тепер, — сказав Атос, загортаючись у плащ і налягаючи капелюха, — тепер, коли я вирвав у тебе зуби, гадюко, кусайся, якщо зможеш!
І він, не озирнувшися, вийшов з кімнати.
Біля дверей корчми він побачив двох вершників, які тримали на поводу ще одного коня.
— Панове, — мовив до них Атос, — його світлість наказав, як вам уже відомо, не гаючись одвезти цю жінку до форту де Ла Пуант і не відходити від неї доти, аж поки вона сяде на корабель.
Слова Атоса відповідали наказові, що його одержали ці люди; тож вони вклонилися на знак згоди.
Що ж до Атоса, то він спритно скочив у сідло й помчав чвалом. Але, замість їхати по дорозі, він подався навпростець через поле, без упину підострожуючи коня й час од часу зупиняючись, щоб дослухатися.
Нарешті він почув тупіт коней по дорозі. Атос зрозумів, що це кардинал та його охорона. Він проскакав ще трохи вперед, обтер коня вересом та листям і кроків за двісті до табору виїхав на дорогу.
— Хто ви такі? — вигукнув він, побачивши вершників.
— Це, здається, наш хоробрий мушкетер, — мовив кардинал.
— Так, ваша світлосте, — відповів Атос — Це я.
— Пане Атосе, я вам дуже вдячний за те, що ви нас так добре охороняли. От ми вже й приїхали, панове; рушайте до лівої застави, пароль — "Король і Ре".
Кардинал кивком голови відпустив трьох друзів і, в супроводі свого зброєносця, повернув праворуч, бо цього разу він збирався заночувати в таборі.
— Так от, — сказали разом Портос і Араміс, тільки-но кардинал од'їхав на таку відстань, що не міг їх почути, — так от: він підписав папір, якого вона вимагала!
— Знаю, — спокійно відповів Атос — Ось цей папір.
Троє друзів не перекинулися більше жодним словом до самої своєї квартири, коли не рахувати того, що вони назвали пароль вартовим.
Єдине, що вони зробили, — послали Мушкетона передати Планше, що його пана просять, тільки-но він відстоїть варту в траншеї, поспішити до мушкетерів на квартиру.
Ну, а міледі, як і передбачав Атос, зустрівши біля корчми-людей, що чекали на неї, без зайвих слів поїхала з ними. Правда, на якусь мить у неї з'явилося бажання наздогнати кардинала й усе йому розповісти. Але це її викриття спричинилося б іще до одного викриття. Вона, звичайно, сказала б, що Атос колись повісив її, але й Атос розповів би, що її затавровано. Отож міледі вирішила: тим часом краще промовчати, таємно виїхати до Англії, спритно виконати взяте на себе складне доручення й лише після того, як усе буде зроблено на цілковите задоволення кардинала, з'явитися до нього й зажадати, щоб він допоміг їй помститися за себе.
А тим часом, проскакавши верхи цілу ніч, вона о сьомій годині ранку прибула до форту де Ла Пуант, о восьмій годині була вже на борту судна, а о дев'ятій годині корабель, маючи каперне свідоцтво[201]за підписом кардинала про відплиття до Байонни[202], знявся з якоря й поплив до берегів Англії.
XVI. Бастіон Сен-Жерве
Прийшовши до друзів, Д'Артаньян застав їх усіх у тій самій кімнаті. Атос сидів замислившись, Портос підкручував вуса, Араміс молився, час од часу заглядаючи до невеличкого молитовника, вишукано оправленого в блакитний оксамит.
— Тисяча чортів, панове! — сказав Д'Артаньян. — Сподіваюся, ваші новини справді варті уваги, бо я ніколи в світі не подарую вам, коли ви змусили мене марно бігти до вас, замість дати спокій після нічного штурму бастіону й роззброєння його гарнізону.