Я тепер завідую тут філією нашої фірми.
— Ну, що ж, це дуже добре.
— А ти коли пішла на сцену? — поцікавився Друе.
— Та вже років зо три.
— Та невже? Ну, а я про це вперше чую. Але я знав, що так воно буде. Я ж завжди казав тобі, що ти чудово граєш — ти пригадуєш?
Керрі усміхнулась.
— Так, ти казав, — потвердила вона.
— Але як же ти розквітла! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь так погарнішав. Ти навіть ніби трохи вища, ніж була.
— Я? Справді, я, мабуть, трохи й підросла.
Друе оглянув її сукню, потім перевів погляд на волосся, увінчане кокетливим капелюшком, потім зазирнув їй у очі, які ніяк не хотіли зустрічатись з його очима. Видно було, що він сподівається відновити давню приязнь негайно і на тих самих засадах.
— Слухай, — сказав він, бачачи, що вона бере в руки сумочку, збираючись іти, — я хочу, щоби ти зі мною сьогодні повечеряла, добре? Тут зі мною ще один приятель, він чекає.
— О ні, я не можу, — відповіла Керрі.— У всякому разі, не сьогодні. У мене завтра вранці репетиція.
— Та бог з нею, з репетицією! Ходімо повечеряєм! Приятеля можна буде зараз вирядити. Мені так хочеться побалакати з тобою по щирості.
— Ні, ні, я не можу, — рішуче сказала Керрі.— І не проси. Я ніколи не вечеряю так пізно.
— Ну, то просто поговоримо.
— Тільки не сьогодні,— похитала вона головою. — Поговоримо іншим разом.
Вона помітила, що по його обличчю промайнула ніби тінь; він, очевидно, починав розуміти, що колишнього не вернеш. Добросердій Керрі стало шкода — нащо його кривдити, він же завжди був такий ласкавий з нею.
— Приходь завтра до мене в готель, — сказала вона, пом'якшуючи відмову. — Пообідаємо разом.
— Гаразд, — погодився Друе зраділо. — А де ж ти живеш?
— У готелі "Уолдорф", — сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.
— О котрій годині?
— Ну, скажімо, о третій, — промовила Керрі приязно.
Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з'явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.
— А цей готель, я бачу, шикарний, правда? — такі були його перші слова.
— Авжеж, — відповіла Керрі.
Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар'єру.
— Я незабаром відкрию власне діло, — заявив він між іншим. — Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.
Керрі приязно слухала його,
— Скажи, — спитав він раптом, — а де ж тепер Герствуд?
Керрі ледь почервоніла.
— Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, — промовила вона. — Але я його вже давно не бачила.
Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв'язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.
— Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, — зауважив він.
— Яке це — таке? — спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.
— Та хіба ти не знаєш? — відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.
— Ні, нічого я не знаю, — заперечила Керрі.— Про що ти кажеш?
— Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.
— Я не знаю, про що це ти, — повторила Керрі.
Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?
— Отаке! — недовірливо промовив Друе. — Хіба ж ти не знала, що, від'їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?
— Що?! — вигукнула Керрі,— Ти хочеш сказати, що він украв гроші?
— Як же так, — промовив Друе, спантеличений її тоном. — Виходить, ти цього не знала?
— Та ні ж, — відповіла Керрі,— звичайно, не знала.
— Оце дивина, — сказав Друе. — Але ж це справді так. Усі газети про це писали.
— Скільки він узяв, ти кажеш? — спитала Керрі.
— Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.
Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…
А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. "Ах, оце щастя! — думав він. — Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!" Тепер, у блиску своєї сценічної кар'єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.
— А пам'ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? — спитав він.
На спогад про це Керрі усміхнулась.
— Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, — додав він, спираючись ліктем об стіл. — І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.
— Не треба так говорити, — ледь холодно спинила його Керрі.
— Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…
— Ні,— відповіла вона підводячись. — До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!
— О, зажди ще хвилинку, — благав Друе. — Ти ще маєш час!
— Ні,— лагідно промовила Керрі.
Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:
— Коли ж я побачу тебе знов?
— Та коли-небудь побачимось, — відповіла Керрі.— Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!
Дверцята ліфта розчинились.
— До побачення! — відгукнувся Друе.
Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.
Він пройшовся по вестибюлю зажурений — його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.
Керрі ж займали зовсім інші думки.
Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля "Казино", і не помітила його.
Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.
— Керрі,— мовив він майже пошепки, — я б хотів сказати тобі кілька слів.
Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.
— Боже мій, Джордже! — промовила вона. — Що з тобою?
— Я був хворий, — відповів він. — Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!
— Так, так, — вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. — Але що ж це з тобою?
Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було — один п'ятидоларовий і два дводоларових папірці.
— Я ж кажу, що був хворий, — відповів він дражливо.
Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.
— Ось на, — промовила вона. — Це все, що я маю при собі.
— Гаразд, — відповів він стиха. — Коли-небудь віддам.
Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.
— Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? — знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. — Де ти живеш?
— О, у мене є кімната в Бауері,— відповів він. — Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!
Його явно дратували ці її щирі розпити, — занадто ласкавіша була доля до неї.
— Краще йди в театр, — мовив він, — я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.
Вона хотіла щось відповісти, але він відвернувся і почвалав далі.
Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.
— Мене немає дома, — відповідала вона служникові.
І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.
Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.
— Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? — спитав її якось антрепренер.
— Може статись якраз навпаки, — відповіла Керрі.
— Ми, мабуть, виїдемо в липні,— сказав він на це.
Поспішне готування до від'їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.
"Та не варто й шкодувати", — потішав він себе, але в глибині душі почував інше.
Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п'єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.
Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.
Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.
— Їй не місце в цьому театрі,— сказав він. — По-моєму, вона здатна на краще.
Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова.