Лише державні делегації перевозили великі партії товару, і навіть тоді іноземні товари з-за меж регіону були рідкістю. На цю ділянку торговельних мереж, що зв'язували Китай із заходом, негативно впливала тогочасна політична нестабільність: її сполученість була обмеженою, а торгівля в тому вигляді, у якому вона існувала, задовольняла потреби місцевих громад, що дбали про свої власні вузькі інтереси.
Зовсім іншу картину малюють документи, що були знайдені у Фустаті й датуються переважно ХІ – серединою ХІІІ ст. Це зібрання містить листи, контракти, рахунки, прейскуранти тощо, які є результатом діяльності поколінь єврейських купців із Х по ХІХ ст. Документи накопичувалися в приміщенні синагоги й побачили світ у 1896 р.
Фустат був головним містом династії Фатимідів, яка тепер контролювала більшу частину північної Африки та Єгипту, а також – деякий час – Палестину та Сирію. Один сучасний автор описує його як "скарбницю заходу й базар сходу" та стверджує, що воно далеко затьмарило Багдад. Документи зі сховища є безумовним свідченням цього. Фустат був з'єднуючою ланкою в торгівлі між Індійським океаном і Середземномор'ям. У документах згадується мережа єврейських купців на території всього Середземномор'я, в Андалусії, Сицилії та Тунісі, які підтримували контакти з іншими мережами в порту Аден і на Малабарському узбережжі Індії. Про одного з купців згадується, що він перебував в Індії у 1097–8 рр., а інший жив там приблизно з 1132 по 1149 рік і володів ливарнею. Саме купці, що мешкали у Фустаті, займалися укладанням договорів між двома розгалуженими мережами. Тісні родинні зв'язки та довіра до друзів і партнерів мали вирішальне значення для успіху цих потенційно небезпечних підприємств. У цей час виникає таке явище як карім – щорічний конвой кораблів, організований задля взаємної безпеки. Можна тільки уявити, з якою тривогою купці чекали на щасливе прибуття своїх дорогоцінних вантажів.
Свідчення з архіву у Фустаті не залишають сумнівів у тому, що приблизно після 1000 р. торгівля між Індійським океаном і Середземномор'ям набула величезних масштабів, а обсяг товарів, що прибували з Індійського океану морем, мав бути колосальним. Це могли бути, зокрема, предмети розкоші з Китаю, які перевантажувалися в портах Малайського півострова, і кількість яких зростала в міру розширення китайської морської торгівлі за часів династії Сун. Водночас розвивалася торгівля зі східноафриканським узбережжям, сягаючи на південь до портів Кілва й Манда. Найдавніші археологічні свідчення океанської торгівлі з Кілви датуються ІХ ст., а у Манді було знайдено ісламську та китайську кераміку ІХ і Х ст.
Неможливо кількісно оцінити обсяг торгівлі на далекі відстані через різні мережі, що постійно змінювався, але якщо не звертати уваги на всі деталі, здається, що після середини VIII ст. океанські шляхи починають перебирати на себе роль сухопутних мереж. Безлад, що став наслідком міграцій кочовиків і зіткнень між тибетцями та китайцями, мусив призвести до того, що Великий шовковий шлях став небезпечним. Водночас зростаюча довіра до моряків, майстерність корабелів та впорядкування торгівлі портовою владою мало зробити океанські подорожі набагато більш привабливим і вигідним варіантом.
Більш віддалена перспектива
На тлі суперництва гонористих еліт, невпинного людського руху на захід та несамовитого галасу торговців відбувалися також інші важливі події. У сунському Китаї, ізольованому й зосередженому на самому собі, розпочиналася промислова революція. Тут видобували та використовували вугілля, для приведення в дію текстильних верстатів почали вживати енергію води, та вдосконалили мистецтво ксилографії і рухомий шрифт. Це останнє, разом із широко поширеним використанням паперу, полегшило багатотиражний друк книг і паперових грошей. Порох, винайдений у період Тан, тепер застосовували для стрільби снарядами з перших залізних гармат, для пуску ракет, а також для виготовлення смертоносних бомб, для чого ним набивали товсті керамічні контейнери. Водночас швидко розвивалася медицина, дослідники препарували людські тіла, значного прогресу було досягнуто у фармакології. Зростання фармацевтичної промисловості стало настільки масштабним, що у 1076 р. було створено державну установу, Імператорське управління з лікарських засобів, з метою гарантувати, що пацієнти отримають саме те, що їм потрібно.
Стрімкий темп змін у промисловості та науці супроводжувався інноваціями в живописі, літературі та гончарстві, які багато хто з сучасників вважав способом врівноважити метушливе повсякденне життя. Один художник, Го Сі (1020–90 рр.), у своїй книзі Поради щодо малювання пейзажів визнає, що для людей природно шукати втіхи в лісах, струмках і пагорбах, але обов'язок вимагає від них залишатися у світі, сповненому турбот. Призначення художника – дарувати їм пейзажний живопис, який забезпечить спокій у домі, куди вони повертаються з роботи.
Тим часом в мусульманських містах Центральної Азії буяло цілком окреме інтелектуальне життя, де вагомі досягнення в математиці, астрономії та медицині ґрунтувалися на революційних відкриттях таких учених, як аль-Хорезмі, чий знаменитий трактат із математики був представлений здивованому західноєвропейському світові в перекладі під назвою Коротка книга про обчислення за допомогою складання та зіставлення. Численні праці центральноазійських учених тепер потрапляли на захід завдяки контактам з мусульманськими громадами Іберії. Набувши поширення, переклади надихали західних учених рухатися вперед до нових вершин у наукових дослідженнях. Але занепад сухопутних торговельних зв'язків між Китаєм і заходом у цей час призвів до того, що традиції наукових і мистецьких пошуків на далекому сході й далекому заході розвивалися своїми власними самобутніми шляхами, де одна традиція майже нічого не знала про іншу.
На закінчення треба додати ще одне міркування щодо цього важливого періоду, 840–1150 рр. Саме тепер починають зникати старі розподіли між скотарями та осілими землеробами, і це відбувається в усіх регіонах, через які свого часу проходила лінія розмежування між ними: у степах північного Китаю, у центральній Азії та в причорноморських степах. Нові хвилі скотарів зустрічалися з колишніми кочовиками, які вже встигли осісти, щоб зайнятися землеробством та утворити держави. Невдовзі вони наслідували їхній приклад. У такий спосіб урбаністичний спосіб життя поступово проникав на північ у степ.
11
ПЕРЕМОЖНИЙ СТЕП
1150-1300 РР. Н.Е.
Долина річки Орхон в центрі монгольського степу була родовим гніздом низки кочових конфедерацій, які зросли й зміцніли серед її буйних і недосяжних ландшафтів, і звідси поширили своє панування на величезні ділянки території східної Азії та за її межами. Це була батьківщина хунну, а у VI–VIII ст., за часів Тюркської імперії, тут знаходився основний осередок їхньої влади, про що яскраво свідчать багаті надгробні пам'ятники долини. Із 750 по 840 рр. тут була розташована столиця уйгурів Орду-Балік (Хар-Балгас), а впродовж Х та ХІ ст. долина лежала в межах укріплених північних кордонів Киданської імперії.
Річка Орхон бере початок у Хангайських горах Монголії і тече на північ до озера Байкал у Сибіру. У верхній течії Орхон – це невеликий потік, затиснутий навколишніми пагорбами та горами у вузькій долині, але біля міста Хархорін (стародавній Каракорум) річка несподівано виривається на широку рівнину, добре зволожену й родючу. Вище за течією пишні пасовища на пагорбах забезпечують ідеальні умови для утримання коней, на верхніх схилах пасуться вівці та кози, тоді як низина, що належним чином зрошується, може давати багаті врожаї зернових. Це була благодатна місцевість, і Каракорум мав у своєму розпорядженні повний спектр ресурсів. Саме звідси у 1220 р. Чингісхан почав розбудову Монгольської імперії, але формально табір на місто перетворили вже його наступники, оточивши територію площею приблизно 1 км2 оборонною стіною. Каракорум був монгольською столицею до 1256 р., коли хан Хубілай переніс свою резиденцію до Шанду, а згодом до Даду (Ханбалик, Пекін). Місто й далі залишалося регіональним центром, аж поки у 1380 р. його не зруйнувала армія династії Мін. Каракорум, безсумнівно, мав багато природних плюсів, але те, що Чингісхан та його найближчі наступники обирали його місцем зборів монголів, ґрунтувалося на вірі в те, що долина Орхону була духовною батьківщиною східних степових кочовиків, землею, просякнутою пам'яттю предків, від яких могла надходити легітимність і сила.
11.1 Верхня течія долини річки Орхон у центральному монгольському степу. Родюча, добре зволожена долина була центром тюркської, уйгурської і монгольської культур.
Посилення монголів у східній Азії
Станом на середину ХІІ ст. геополітична ситуація в східній Азії стабілізувалася. Кидані, які домінували в Монголії та на більшій частині території північного Китаю (як династія Ляо), були посунуті на захід чжурчженями з Маньчжурії, які утвердилися в північному Китаї на південь від пустелі Гобі як династія Цзінь. Їхні західні сусіди Сі Ся (тибетського походження) зайняли важливий коридор Ганьсу й шляхи на захід через Таримський басейн. Разом Сі Ся і Цзінь утворювали широку буферну зону з відчутним впливом китайської культури між повністю осілою імперією Сун на півдні й кочовими племенами Монголії на півночі, що займали регіон Гобі та простору степову зону за ним.
Різні племена, що жили в монгольських степах на початку XII ст., розмовляли тюркськими та монгольськими мовами. Хоча відданість своєму роду давала їм відчуття окремої ідентичності, практика екзогамії[87] означала, що між племенами відбувалися численні взаємообміни. Монголи були лише одним, і аж ніяк не наймогутнішим, з приблизно десятка різних племен, відомих за назвами. Міжплемінне суперництво призводило до конфліктів, не менш кривавими могли бути й міжкланові суперечки. Монголи та їхні східні сусіди татари були запеклими ворогами.