Вона похитала головою, повернулася на своє місце і сіла. Потім, дивлячись на мене такими очима, ніби щойно прокинулася від сну, просто відповіла:
— Я не можу! — і замовкла. Я зрадів, бо знав: якщо вона не може, то й інші, яких ми боїмося, теж не зможуть. І хоча це може бути небезпечним для її тіла, втім, її душа врятована!
Тут коні почали іржати і рватися з припони. Я підійшов до них, щоб заспокоїти. Коли вони відчули на собі мої руки, то радісно захропли, почали облизувати мої руки і на деякий час заспокоїлися. Багато разів упродовж ночі я підходив до них, і щоразу мій прихід їх заспокоював… Настала найхолодніша пора, вогонь почав затухати, і я подався підкинути дров, бо посипали пластівці снігу, що його приніс із собою холодний туман. Незважаючи на темряву, видно було добре, ніби джерелом світла був сам сніг, і здавалося, що несподіваний снігопад і клоччя туману прибрали форму жінок у довгому вбранні, що стелилося по землі. Навколо стояла мертва моторошна тиша, лише коні тихенько іржали і злякано щулилися. Я й сам відчував страх, тваринний страх. Але потім на зміну страху прийшло відчуття безпеки, яке давало мені коло, що в ньому я стояв. Я навіть почав думати, що вночі просто розігралася моя уява через пригнічення і тривогу, яку я відчував, а також через страшенне занепокоєння. Мене спантеличили згадки про страшні пригоди Джонатана, бо коли пластівці снігу і туману закрутилися і вертілися довкруж мене, мені привиділося, що перед очима промайнули три жінки, які хотіли його поцілувати. А тим часом коні, що пригиналися дедалі нижче, почали стогнати від жаху, як стогнуть люди від болю. Але вони не ошаліли, бо не зірвалися з припони і не втекли. Я злякався за мадам Міну, коли ці дивні постаті наблизилися і закружляли навколо. Я подивився на неї, але вона сиділа спокійно і посміхалася мені. Коли я зробив крок до багаття, щоб підкинути дров у вогонь, вона вчепилася в мене і потягнула назад, і прошепотіла голосом, який можна почути лише у снах, — такий він був мелодійний:
— Ні, ні! Не виходьте за коло. Тут ви у безпеці!
Я обернувся до неї і, зазирнувши їй у вічі, спитав:
— А ви? Це за вас я боюся!
Вона розсміялася мелодійним, нереальним сміхом і промовила:
— Боїтеся за мене! Чому ви боїтеся за мене? Ніхто в цілому світі не може почуватися поряд із ними безпечніше, ніж я.
Поки я, здивований, міркував над її словами, порив вітру роздув полум'я, і я побачив червоний шрам на її чолі. Й ось тоді я все збагнув. Незабаром я помітив, що постаті зі снігу і туману, кружляючи, наблизилися до нас, втім, тримаючись за межами освяченого кола. Далі вони почали поволі матеріалізовуватися, поки (якщо тільки Господь не забрав мій глузд) я не побачив їх на власні очі: переді мною стояли во плоті три жінки, яких Джонатан бачив у своїй кімнаті, коли вони хотіли поцілувати його в шию. Я впізнав їхні гнучкі округлі фігури, важкий погляд блискучих очей, білі зуби, червоні хтиві вуста. Вони посміхалися до безталанної дорогої мадам Міни. Їхній сміх роздирав тишу ночі; вони простягнули до неї руки і заговорили лагідними голосами, які Джонатан назвав нестерпно солодкими:
— Ходи, сестро. Ходи до нас. Ходи!
Я з острахом обернувся до бідолашної мадам Міни, і моє серце аж підскочило від радості, як бухає полум'я. Я все прочитав по її милих очах, сповнених жаху й огиди, і це вселило в моє серце надію. Дякувати Богові, вона ще не з ними. Я схопив кілька дровиняк, які лежали поруч, і, тримаючи священну облатку, посунув до багаття, просто на жінок.
Вони відступили, зареготавшись своїм жахливим мелодійним сміхом. Я підтримував вогонь і не вже боявся їх, бо знав, що ми у безпеці всередині кола, з якого Міна не може вийти так само, як і вони не здатні у нього увійти.
Коні припинили стогнати і тихо лягли на землю. Сніг м'яко падав на їхні спини, і вони зробилися білими. Я знав, що бідолашним тваринам більше не доведеться боятися.
Так ми і сиділи, допоки червона заграва світанку не розірвала засніжену пітьму. Я почувався самотнім і наляканим, сповненим смутку і страху. Та коли чудове сонце поволі підносилося над обрієм, до мене знову повернулося життя. З першими променями світанку жахливі постаті розтанули в тумані та снігу. Клоччя мороку понеслося до замку і там розтануло.
Вже інстинктивно із настанням світанку я повернувся до мадам Міни, поклавши загіпнотизувати її, але вона занурилась у такий глибокий міцний сон, що я не зміг її добудитися. Я спробував загіпнотизувати її уві сні, але безрезультатно, а потім настав день. Я досі боюся зрушити з місця. Я розпалив вогонь і пішов поглянути на коней. Вони були мертві. Сьогодні в мене багато роботи, але я зачекаю, поки сонце не підіб'ється повище, бо може так статися, що я опинюся в такому місці, де сонячне світло, попри те, що його затуляють сніг і туман, все-таки захистить мене.
Я добряче підкріплюся сніданком, а тоді візьмуся до своєї жахливої роботи. Мадам Міна досі спить, дякувати Богові! Вона тиха й мирна уві сні…
Щоденник Джонатана Гаркера
4 листопада, вечір
Пригода з катером для нас перетворився на справжнє жахіття. Якби не він, ми вже давно наздогнали б човен, і зараз моя люба Міна була б вільна. Я навіть боюся думати про неї, адже вона у пустельному краї поблизу жахливого місця. Ми дістали коней і прямуємо тепер широким гостинцем. Я записую це, поки Годалмінґ готується до від'їзду. Ми маємо з собою зброю. Циганам буде непереливки, якщо вони надумають помірятися з нами силою. Ох, якби тільки Моріс і Сьюард були з нами! Нам залишається тільки плекати надії. Якщо мені більше не доведеться писати, то прощавай, Міно! Нехай тебе благословить і береже Господь.
Щоденник доктора Сьюарда
5 листопада
На світанку ми побачили, як ген попереду від річки помчав гурт циган із повозкою. Вони оточили її зусібіч і мчали так, ніби їх переслідують. Падає легкий сніг, а в повітрі витає дивне збудження. Можливо, це лише наші відчуття, але відчуття ці дуже дивні. Ген-ген я чую виття вовків. Сніг змусив їх спуститися з гір, і вони загрозливо оточують нас з усіх боків. Коні майже готові, й незабаром ми вирушаємо. Ми летимо назустріч смерті. Одному Богові відомо, чия то буде смерть, якою вона буде, і де, і як, і коли…
Записи доктора Ван Гелсінґа
5 листопада, пополудні
Я принаймні при здоровому глузді. Дякувати Богові за цю милість, хоча випробовування було жахливим. Я залишив мадам Міну спати в освяченому колі, а сам попрямував до замку. Ковальський молот, який я прихопив з екіпажу у Верешті, став мені у пригоді, попри те, що всі вікна і двері були відчинені. Я зняв їх із заржавілих клямок, щоб через якусь нещасливу випадковість чи злий умисел вони не захряснулися і я, увійшовши до замку, потім не зміг із нього вийти. Тут мені згадався гіркий досвід Джонатана. Орієнтуючись на записи з його щоденника, я знайшов дорогу до старої каплиці, де, як я знав, на мене чекала робота. Повітря було задушливим, і мені здавалося, що там витали пекельні випари, від яких у мене час від часу паморочилося в голові. Крім того, у мене гуло у вухах або вчувалося вдалині виття вовків. Потім я згадав про бідолашну мадам Міну й усвідомив, що опинився у жахливому становищі. Переді мною постала дилема. Я не насмілився взяти з собою мадам Міну, залишивши її в освяченому колі у безпеці від вурдалаків. Але ж крім вурдалаків тут є й вовки! Але зрештою я вирішив, що моя робота — тут, а що ж до вовків, то покладатимемо надії на Господа. В усякому разі, то буде просто смерть, яка принесе з собою свободу. Отже, я зробив вибір заради мадам Міни. Якби це стосувалося лише мене, зробити вибір мені було б набагато легше, бо ліпше потрапити у вовчу пащу, ніж у могилу вурдалака! І я вирішив продовжувати свою роботу.
Я знав, що знайду тут щонайменше три могили — могили, які є прихистком вурдалачок. Я почав пошуки і натрапив на одну з жінок. Вона лежала і спала своїм вурдалацьким сном, настільки сповнена життя і розпусної краси, що я навіть здригнувся, хоча прийшов сюди задля того, щоб заподіяти їй смерть. Я не маю сумнівів, що в давні часи багато хто намагався виконати завдання, що зараз постало переді мною, але врешті-решт їм зраджували почуття і нерви. Вони все тягнули і тягнули час, аж поки краса і хтивість розпусної вурдалачки не гіпнотизували їх і вони не зупинялися у нерішучості, а тим часом сонце сідало, і вурдалацький сон минав. Тоді розплющувалися прегарні очі чарівної жінки, сповнені кохання, розтулялися спокусливі вуста, готові дарувати поцілунок, і чоловік м'якнув, і в результаті на рахунку вурдалачки ставало на одну жертву більше, і жахливі ряди вурдалаків поповнювалися ще одним немертвим!
Спокуса була, звісно, великою, бо вона зачепила навіть мене, для цього досить було самої присутності вурдалачки, попри те, що вона пролежала у прикрашеному ліпниною склепі, серед пилу, цілі століття, а навколо стояв такий точно жахливий сморід, як у лігвищах графа. Так, я відчув хіть, я, Ван Гелсінґ, незважаючи на свою мету і всі підстави для ненависті. Мене охопило нестерпне бажання зачекати, яке ніби паралізувало мою волю й опанувало душу. Можливо, причиною тому була природна потреба у сні, крім того, саме повітря пригнічувало мене. Я почав провалюватися в сон — сон із розплющеними очима, піддавшись солодким чарам, як раптом скрізь снігову заслону пролунав протяжний низький крик, сповнений скорботи і жалю. Він пробудив мене, неначе горн, бо голос, який я почув, належав моїй любій мадам Міні.
Тож я опанував себе і знову взявся до свого жахливого завдання. Відкручуючи віка трун, я знайшов іще одну сестру, темнокосу. Я не насмілився зупинитися і поглянути на неї, як це дозволив собі з її сестрою, щоб іще раз не піддатися спокусі. Я шукав і шукав, поки не натрапив на високу й велику труну, що належала найжаданішій серед чарівних сестер, яку бачили і я, і Джонатан, коли вона матеріалізувалася з часточок туману. Вона була такою чарівливою, випромінювала таку вроду, таку вишукану спокусливість, що пробудила в мені чоловічу жагу, потяг плоті до кохання, і від спротиву цим новим емоціям в мене голова пішла обертом. Але дякувати Богові, що крик душі моєї дорогої мадам Міни досі лунав у мене у вухах.