Відкинув одну за одною всі три найпоширеніші паризькі газети і, широко позіхнувши, пробурмотів:
– Ні, ці газети що не день, то нудніші робляться.
Цієї миті коло брами зупинився легкий ридван, і за хвилю камердинер доповів про Люсьєна Дебре. До кімнати мовчки, без усмішки, з напівофіційним виглядом увійшов високий молодик, білявий, блідий, із самовпевненим поглядом сірих очей, із гордовито стиснутими тонкими вустами, у блакитному фраці з карбованими золотими ґудзиками, у білій краватці, на тонкому шовковому шнурку в нього теліпався черепаховий монокль, якого йому, за допомогою бровного й зигоматичного м'яза, вряди-годи щастило вставляти в праве око.
– Добридень, Люсьєне! – сказав Альбер. – Ви просто лякаєте мене вашою надзвичайною пунктуальністю! Я чекав вас останнім, а ви приїжджаєте за п'ять до десятої, хоча сніданок призначено лише о пів на одинадцяту! Дива, та й годі! Чи не впав кабінет часом?
– Ні, любий мій, – відказав молодик, сідаючи на дивані, – можете заспокоїтися, ми завжди хитаємося, та ніколи не падаємо, і я починаю думати, що ми просто стаємо незмінними, не кажучи вже про те, що справи на півострові остаточно зміцнять наше становище в Буржі.
– У Буржі?
– Еге ж. Йому нема на що скаржитися, нехай йому всячина! Бурж – столиця Карла VII. Невже ви цього не знали? З учора це відомо всьому Парижу, а позавчора ці чутки промкнулися вже й на біржу. Данґляр (не розумію, яким чином цей чолов'яга дізнається про всі новини разом із нами) зіграв на підвищення і заробив мільйон.
– А ви, певне, заробили нову стрічечку? На вашій пряжці блакитна стьожка, якої передніше не було.
– Так, мені надіслали зірку Карла ІІІ, – недбало кинув Дебре.
– Не вдавайте байдужого, зізнайтеся, що вам приємно її отримати.
– Не приховую, навіть дуже приємно. Як додаток до вбрання, зірка гарно прикрашає застебнутий фрак, це вишукано.
– І стаєш схожий на принца Уельського або на герцога Рейхштадтського, – усміхаючись, сказав Морсер.
– Тим-то я і заявився до вас о такій ранній порі, любий мій.
– Тобто тому, що ви здобули зірку Карла ІІІ і вам кортіло сповістити мені про цю приємну новину?
– Ні, не тому. Я всеньку ніч збув за відправленням листів: двадцять п'ять дипломатичних депеш. Повернувся додому вдосвіта і хотів було заснути, та в мене заболіла голова, то я встав і вирішив проїхати верхи. У Булонському лісі я відчув нудьгу і голод. Ті два відчуття ворожі одне одному і рідко з'являються разом, та цього разу вони об'єдналися проти мене, утворивши щось на кшталт карлістсько-республіканського союзу. Тоді я згадав, що ми сьогодні вранці будемо бенкетувати у вас, і ось я тут. Я голодний, то нагодуйте мене, мені нудно, то розважте мене.
– Цей мій обов'язок господаря, любий друже, – сказав Альбер, викликаючи дзвінком покойового слугу, тоді як Люсьєн кінчиком свого ціпка з золотим наголів'ям із туркусами підкидав розгорнуті часописи. – Жермене, чарку хересу і бісквітів. А поки що, любий Люсьєне, ось сигари, перемитні, звісно ж, але раджу вам спробувати їх і запропонувати вашому міністрові продавати нам такі самі замість горіхового листя, яке добрим громадянам доводиться курити з його милості.
– Де ж пак! Тільки вони перестануть бути перемитними, як ви відмовитеся від них і будете вважати їх огидними. Утім, це не стосується міністерства внутрішніх справ, це діло міністерства фінансів; зверніться до пана Юмана, департамент непрямих податків, коридор А, кімната двадцять шість.
– Ви вражаєте мене вашою обізнаністю, – відказав Альбер. – Та ж візьміть сигару!
Люсьєн запалив манілу від рожевої свічки в позолоченому підсвічнику й відкинувся на спинку дивана.
– Щасливий ви, що нічого не робите, – сказав він. – Їй-богу, ви самі не усвідомлюєте вашого щастя!
– А що ви робили б, любий мій утихомирювачу королівства, якби вам не було чого робити? – з легенькою іронією заперечив Морсер. – Ви особистий секретар міністра, причетний заразом і до всіх хитромудрощів великої європейської політики, і до найдрібніших паризьких інтриг. Ви захищаєте королів і, що ще втішніше, королев, засновуєте партії, керуєте виборами, й у себе в кабінеті, за допомогою пера і телеграфа, досягаєте більшого, ніж Наполеон на полях битв своєю шпагою і своїми перемогами. Ви – володар двадцяти п'яти тисяч ліврів річного прибутку, не враховуючи платні, власник коня, за якого Шато-Рено пропонував вам чотириста луїдорів і якого ви не продали йому. До ваших послуг кравець, що не зіпсував вам жодної пари панталонів. Опера, Жокей-клуб і театр Вар'єте – і вам нема чим розважатися? Що ж, тоді я розважу вас.
– І чим, цікаво?
– Новим знайомством.
– Із чоловіком чи з жінкою?
– З чоловіком.
– Я й так багатьох знаю.
– Але такого ви не знаєте.
– То звідки він? Із кінця світу?
– Може, навіть і далі.
– А нехай йому! Сподіваюся, не він має привезти наш сніданок?
– Ні, заспокойтеся, сніданок готують тут, у домі. Але ви, бачу, таки голодні?
– Так, зізнаюся, хоч це і принизливо. Та вчора я обідав у пана де Вільфора, а ви помітили, що в цих суддів кепсько годують? Таке враження, наче вони потерпають від докорів сумління.
– Ганьте, ганьте чужі обіди, а як їдять у ваших міністрів?
– Так, але ми принаймні запрошуємо порядних людей, і якби нам не треба було пригощати добромисних плебеїв, що голосують за нас, то ми більше ніж смерті боялися б обідати вдома, запевняю вас.
– Тоді випийте ще чарку хересу і візьміть бісквіт.
– Із задоволенням, ваше іспанське вино чудове; ось бачите, яку слушність ми мали, коли встановлювали мир у цій країні.
– Авжеж, але як бути з доном Карлосом?
– То й що! Дон Карлос буде пити бордо, а за десять років ми повінчаємо його сина з маленькою королевою.
– За те ви отримаєте Золоте Руно, якщо натоді ще будете служити.
– Бачу, Альбере, ви сьогодні вирішили годувати мене марними балачками.
– Що ж, погодьтеся, це найліпше напихає шлунок. Та я чую Бошанів голос, ось посперечаєтеся з ним, і це вас відверне.
– Про що ж сперечатися?
– Про те, що пишуть у часописах.
– А хіба я читаю часописи? – зневажливо запитав Дебре.
– То більше підстав сперечатися.
– Пан Бошан! – доповів покойовий слуга.
– Прошу, прошу, грізне перо! – сказав Альбер, підводячись і йдучи назустріч новому гостю. Ось Дебре каже, що терпіти вас не може, хоч, за його ж таки словами, і не читає ваших статей.
– Та воно й правда, – відказав Бошан, – я теж сварю його, хоч і не знаю, що він робить. Добридень, командоре.
– А, то ви вже знаєте? – запитав особистий секретар міністра, усміхаючись і потискаючи долоню журналістові.
– Ще б пак!
– А що кажуть про це у світі?
– У якому світі? Року божого тисяча вісімсот тридцять восьмого їх чимало.
– У критико-політичному світі, де ви – один із левів його.
– Кажуть, це цілком заслужене і ви сієте доста червоного, щоб виросло трохи блакитного.
– Непогано сказано, – зауважив Люсьєн. – Чому ви не наш, любий Бошане? Із вашим розумом ви за три-чотири роки вже й кар'єру зробили б.
– Я лише одного чекаю, щоб послухатися вашої поради, – міністерства, що могло б протриматися бодай півроку. Тепер однісіньке слово, Альбере, тим паче що треба дати пільгу сердезі Люсьєнові. Ми будемо снідати чи обідати? Мені треба ще до Палати. Як бачите, у нашому ремеслі не тільки самі троянди.
– Ми тільки снідаємо і чекаємо ще двох; щойно вони приїдуть, ми сядемо за стіл.
– А кого саме ви чекаєте? – запитав Бошан.
– Одного аристократа й одного дипломата, – відказав Альбер.
– Ох, аристократа нам доведеться чекати години зо дві, а дипломата й довше. Я повернуся до десерту. Залиште мені полуниць, кави і сигар. Я щось перехоплю в Палаті.
– Облиште, Бошане: навіть якби аристократа звали Монморансі, а дипломата Меттерніх, ми все одно сядемо снідати рівно о пів на одинадцяту; а поки що беріть приклад із Дебре, випийте хересу і візьміть бісквітів.
– Гаразд, залишуся. Сьогодні мені конче треба розважитися.
– Ось і ви, як Дебре! Хоч, як на мене, коли міністерство понуре, то опозиція має бути весела.
– Так, але ви не знаєте, що мені загрожує! Сьогодні вдень, у Палаті депутатів, я буду слухати промову Данґляра, а ввечері, у його дружини, трагедію пера Франції. Нехай йому дідько, цьому конституційному ладові! Та ж кажуть, що ми могли обирати, – то як же ми могли обрати Данґляра?
– Розумію, вам треба запастися веселістю.
– Не варто нехтувати Данґляровими річами, – сказав Дебре. – Адже він голосує за вас, він теж в опозиції.
– Та в тім і лихо! І я ніяк не дочекаюся, коли ви вже відправите його розбалакувати до Люксембурзького палацу, тоді я вже нарегочуся досхочу.
– Відразу видно, що в Іспанії справи налагодилися, – сказав Бошанові Альбер. – Ви сьогодні страшенно в'їдливі. Згадайте, що в паризькому товаристві подейкують про мій шлюб із панною Ежені Данґляр. Не можу ж я, по совісті, дозволити вам знущатися з красномовності чоловіка, який колись мені скаже: "Віконте, вам відомо, що я даю за моєю донькою два мільйони посагу".
– Не бути тому весіллю, – урвав його Бошан. – Король міг зробити його бароном, може підвищити до пера, але шляхтича з нього він не зробить. А граф де Морсер надто великий аристократ, щоб за два жалюгідні мільйони погодитися на нерівний шлюб. Віконт де Морсер може одружитися лише з маркізою.
– Два мільйони! Це все ж таки незлецько, – вкинув Морсер.
– Це акціонерний капітал якогось театру на Бульварах або залізничної гілки від Ботанічного саду до Рапе.
– Не слухайте його, Морсере, – лінькувато озвався Дебре, – одружуйтеся. Ви берете шлюб із торбою з грішми. То хіба вам не все одно! Нехай на ній буде на один герб менше і на один нуль більше; у вашому гербі сім мерлеток; три ви подаруєте дружині, і вам ще залишиться чотири. Це все ж таки на одну більше, ніж у герцога Ґіза, і він мало не став французьким королем, а його двоюрідний брат був німецьким імператором.
– Авжеж, либонь, ви маєте рацію, – неуважно відказав Альбер.
– Ще б пак! Та й будь-який мільйонер родовитий, мов байстрюк.
– Ох, цитьте, Дебре, – регочучи, відказав Бошан, – ось іде Шато-Рено, він прохромить вас шпагою свого предка Рено де Монтобана, щоб зцілити вас від пристрасті до парадоксів.
– Він принизить цим свою гідність, – сказав Люсьєн, – тому що я дуже ницого походження.
– От так пак! – вигукнув Бошан.