Посоловілі, виснажені, бліді люди шукали якого-небудь повозу, інші, чекаючи першого поїзда, засинали просто на лавках перед дверима ресторану. При оплаті рахунків біля стойки спалахували суперечки, виникали сімейні сцени, сварки і навіть бійки. На щастя, Белізер із дружиною незабаром були вже далеко від тих жертв весіль. Щасливі, поважні, з високо піднесеними головами, вони швидко простували вогким від ранкової роси путівцем, а навколо лунав пташиний щебет та перешіптування листя у верхівках дерев. Ідучи довжелезним проспектом Бель-Ер, затіненим розквітлими акаціями, вони, зрештою, дісталися Парижа. Шлях був неблизький, але вони не помітили цього. Малюк усю дорогу спав, довірливо притуливши велику голову до грудей бродячого торговця, і не прокинувся навіть тоді, коли його близько шостої ранку поклали в їхній кімнаті у лозове ліжечко. Молода зразу ж скинула синю красиву сукню та заквітчаний весільний чепчик, переодяглася і наділа великий фартух з нагрудником. Для неї не було вихідних. Хліб завжди треба людям. І вона, не гаючись, вирушила у свій щоденний ранковий обхід квартир. Поки її син та чоловік як убиті спали, вона весело і бадьоро гукала під дверима своїх клієнтів: "Кому хліба? – ніби кваплячись повернути усі витрати на бучне весілля.
***
Минуло небагато часу, і нове подружжя переконалося, що їхній новий компаньйон – ледащо і що, взявши його до себе на постій, вони ускочили у велику халепу. Уже й на весіллі Белізер помітив, що Ріберо охочий до випивки. А за тиждень випливла па поверхню і решта його пороків; найбільшими серед них були його непроторенні лінощі, що в'їлися в його душу, як бруд у руки, позбавивши його здатності працювати. За фахом слюсар, Ріберо, приставши до Белізерів, не виходив з дому без молота на плечі та шкіряного фартуха під пахвою, проте жодного разу ніхто не бачив, щоб він щось робив. Свого завжди згорненого фартуха він лише по кілька разів на день використовував замість подушки, коли після тривалого сидіння у шинку його хилило на сон десь на бульварній лавці чи на підлозі приготовленого до знесення будинку. Що ж до молота, то це був лише невід'ємний його атрибут. Ріберо тримав його на плечі, як установлена на міських площах статуя Рільництва, що тримає ріг достатку, з якого, проте, нічого не сиплеться. Щоранку, покидаючи свою комірчину, він потрясав тим молотом і заявляв: "Піду шукати заробітку!" Але, мабуть, і той його жест, і хрипкий голос, що виривався із заростей його розкошланої бороди, і налиті кров'ю припухлі очі відлякували будь-яку роботу, бо вона ну ніяк йому не траплялася, і він тільки гайнував час, тиняючись передмістям та швендяючи з одного шинку до другого. "Метався наче тигр у клітці", як кажуть паризькі робітники, порівнюючи таких роботяг із звіром, якого їм доводилось бачити в зоосаду, де вони зрідка бували в неділю.
Спочатку Белізер та його дружина терпіли мовчки.
Їхній компаньйон мав такий поважний вигляд і так гарно співав "Трудись і сподобишся Бога!". Проте він їв як не в себе, мотався, як тигр у клітці, поки молодята з ранку до вечора день у день гнули спину, а в кінці тижня не приносив ні гроша. І подружжя нарешті не витримало. Рознощиця хліба вважала, що немає чого з ним панькатися, вигнати його, викинути на вулицю, на смітник, де його, напевне, й підібрав Белізер, якому в той час не терпілося чимшвидше знайти компаньйона. Але, ставши добрішим завдяки щастю, яким тішився у власній сім'ї, взутий у нові черевики бродячий торговець, він благав дружину почекати ще трохи. Коли єврей справді великодушний, то його милосердю немає меж.
– Хтозна, – казав Белізер, – а може, ми його перевиховаємо. Може, він зміниться?
Вони домовились, що коли Ріберо повертатиметься, тримаючись за стіни, і не володатиме язиком, йому не даватимуть їсти; для п'яниці, який після випивки і теля з'їв би, то було відчутною карою. Ото комедія: заходячи, він щосили старався йти рівно, вітався, не розтуляючи рота, але рознощицю хліба не проведеш: коли він простягав їй свою тарілку, вона нерідко накривала його мокрим рядном:
– І вам не сором сідати за стіл у такому вигляді?.. Думаєте, я не бачу, що ви знову під мухою?
– Хіба?.. – вдавав здивованого Белізер. – А мені здавалося...
– Годі! Я знаю, що кажу. Ану, підводьтеся! Геть на солому! Та хутчіше!..
Компаньйон підводився, брав молота й фартуха і, щось белькочучи на своє виправдання та розпачливо поглядаючи на гарячий суп, як побитий пес, йшов спати у свою комірчину, де до шлюбу тулився Белізер. П'яний, він не бешкетував, а його густа, неохайна, скуйовджена борода приховувала безвольний рот розбещеної дитини.
Коли він виходив, Белізер казав, накопилюючи товсті губи:
– Ну, годі... Не сердься... Дай йому хоч трохи поїсти.
– А-а-а... Знаю я тебе!.. Тільки й слухай...
– Останній раз... Ну, не гнівайся...
Дружина якийсь час іще опиралася. Кожна проста жінка, котра працює не менше за чоловіка, терпіти не може чоловіків-нероб. Та зрештою дружина поступалася, і Белізер радо ніс у компаньйонову буду повну тарілку супу. Повертався він звідти завжди зворушений.
– І що ж він тобі сказав?
– Знаєш, його так шкода, він такий пригнічений... Він не може знайти роботи й каже, що п'є з горя, бо мусить сидіти на нашій шиї.
– А що ж йому заважає знайти її?
– Його нібито не хочуть наймати, бо він не має чистого одягу. Каже, якби ми його зодягли...
– Красненько дякую! Ми його вже одягали... Навіщо він продав сюртука, якого ти, нічого мені не сказавши, замовив йому?
На це Белізерові нічого було відповісти. Та незважаючи ні на що, ці добрі люди робили ще одну спробу, – купували для Ріберо нову робочу блузу й штани. Одного чудового дня він ішов з дому в новій свіжій білизні та в хустці, турботливо пов'язаній на його шиї рознощицею хліба, і десь зникав, а через тиждень його знаходили голого й босого непробудно п'яним у комірчині. Єдине, що йому вдавалося врятувати після чергового краху, був його молот і шкіряний фартух. Після кількох таких вибриків компаньйона подружжя Белізерів лише чекало нагоди, щоб спекатися приблуди, котрий не тільки нічим не допомагав сім'ї, а й каменем висів на шиї в цих бідолах. Це мусив визнати навіть добряга Белізер, котрий частенько скаржився на Ріберо своєму другові Джеку, а той краще, ніж будь-хто інший, розумів його горе, бо й сам завів собі вкрай непевного компаньйона. Проте на свого компаньйона, чи то пак компаньйонку, Джек не міг скаржитися, – надто гаряче він любив її...
VII. Іда нудьгує
Їдучи вперше з матір'ю до Етьйоля, Джек і радів, і хвилювався. Він пишався тим, що знову живе з матір'ю, але знав, яка вона язиката, нерозумна, нестримана у словах і вчинках. Він побоювався, що мати не сподобається Сесіль, боявся несподіваного прозріння, швидких і суворих оцінок, що їх дає молодь людям старшого віку, навіть не завжди розуміючи їх. Та через кілька хвилин після зустрічі його напруження трохи вляглося. Якщо не рахувати дещо зверхнього звернення Іди до дівчини "дочко" і її фамільярних обіймів, то все відбувалося досить спокійно. Однак після смачного обіду Ідина поважність розвіялася, мов дим, вона за звичкою стала вульгарно сміятися, аби лише показати свої гарні зуби, розповідала одну за одною неймовірні пригоди своєї юності, і Джек відчув, що в нього знову тривожно стискається серце. Сита і збуджена, вона ненастанно дивувала своїх слухачів. Старий лікар мав родичів у Піренеях і, почувши про це, Іда зітхнула:
– Ах, Піренеї!.. Гаварні, гірські потоки, льодовики!.. Років п'ятнадцять тому я побувала там з одним другом сім'ї, графом де Касаресом, він іспанець, брат відомого генерала... Як згадаю: ото навіжений! Я через нього разів двадцять мало в'язи собі не скрутила. Якось мчимося четвериком гірською дорогою у Домоні, коні не біжать – летять над землею, а в кареті – ціла купа пляшок шампанського! Ну, й витівник же він був, отой любчик-граф!.. Я познайомилася з ним у Біарріці за таких потішних обставин!..
Щойно Сесіль сказала, що вона обожнює море, як Іда знову підхоплювала:
Ах, крихітко ви моя! Якби ви його бачили так, як я, неподалік від острова Пальма однієї штормової ночі.. Сиджу я в корабельному салоні з капітаном – брутальний був тип, мушу сказати, – він вимагає, щоб я випила склянку пуншу, а я відмовляюся й відмовляюся... Зрештою, той негідник розлючується, аж сатаніє, розчахує кормове вікно, хапає мене за шкірки – він був страшенно дужий! – і тримає мене над водою! А надворі гроза, дощ періщить, гримить, блискає, хвилі, як гори!.. То був просто жах!
Джек намагався урвати сумнівні Ідині спогади, та як кожна часточка розсіченого черв'яка і далі живе й звивається, так і материні розповіді щоразу починалися знову з того самого місця, на якому Джек уривав їх. Та все ж Сесіль ставилася до матері свого друга з незмінно приязною шанобливістю. її турбувала лише явна занепокоєність Джека. Займаючись з лікарем, він, бідолашний, аж на лиці змінився, коли Сесіль запропонувала Іді:
– Чи не погуляти нам у садку?
Здавалося б, що тут незвичного? Проте, уявивши їх наодинці, Джек невимовно злякався. Боже мій, що мати ще їй наплете?! Лікар щось пояснював, а Джек не спускав очей із нареченої та матері, які походжали алеєю у саду. Сесіль – гнучка, струнка, стримана, як і всі по-справжньому елегантні жінки, – зачіпала подолом рожевої спідниці голівки розквітлого чебрецю, що ріс по краях доріжки; Іда – велична і все ще приваблива – вражала манірністю і крикливим вбранням, яке доповнював капелюшок із пір'ям, що лишився від розкішних її туалетів. Вона то йшла скоком, ніби дівчисько, то несподівано зупинялася і креслила розкритою парасолькою широкі кола в повітрі. Говорила вона сама. Слухаючи її, Сесіль час від часу підводила своє вродливе обличчя і дивилася вгору, на вікно, де виднілися нахилені одна до одної кучерява голова учня і сива шевелюра учителя. Вперше урок здався Джекові надто довгим, і повеселішав хлопець тільки тоді, коли, прогулюючись лісовими стежками, відчув на своєму лікті руку Сесіль. Чи знайоме вам відчуття, коли порив вітру напинає туге вітрило стрімкого вітрильника і той мчить, розтинаючи хвилі, мало не злітаючи у повітря, аж у вухах свистить? Ідучи об руку із Сесіль, щось подібне щоразу відчував Джек.