Лінії цього рота були чудово тонко вигнуті. В середині верхня губа енергійно опускалася на міцну нижню гострим клином, і в кутах утворювалося постійно щось на зразок двох посмішок, по одній з кожного боку; і все разом, а особливо в поєднанні з твердим, нахабним, розумним поглядом, складало враження таке, що не можна було не помітити цієї особи. Долохов був небагата людина, без будь-яких зв'язків. І незважаючи на те, що Анатоль проживав десятки тисяч, Долохов жив з ним і встиг себе поставити так, що Анатоль і всі, що знали їх поважали Долохова більше, ніж Анатоля. Долохов грав в усі ігри і майже завжди вигравав. Скільки б він не пив, він ніколи не втрачав ясності голови. І Курагін і Долохов в той час були знаменитостями в світі зальотників та гульвіс Петербурга.
Пляшка рому була принесена; раму, що не пускала сісти на зовнішній укіс вікна, виламували два лакея, які, мабуть, поспішали і ніяковіли від порад і криків панів, що їх оточували.
Анатоль з своїм переможним виглядом підійшов до вікна. Йому хотілося зламати що-небудь. Він відштовхнув лакеїв і потягнув раму, але рама не здавалася. Він розбив скло.
— Нумо ти, силач, — звернувся він до П'єра. П'єр взявся за поперечини, потягнув і з тріском де зламав, де вивернув дубову раму.
— Всю геть, а то подумають, що я тримаюся, — сказав Долохов.
— Англієць хвалиться ... га? .. добре? .. — говорив Анатоль.
— Добре, — сказав П'єр, дивлячись на Долохова, який, взявши в руки пляшку рому, підходив до вікна, з якого виднілося світло неба і ранкова та вечірня зорі, що зливалися на ньому.
Долохов з пляшкою рому в руці скочив на вікно.
— Слухати! — крикнув він, стоячи на підвіконні і звертаючись до кімнати. Всі замовчали.
— Я тримаю парі (він говорив французькою, щоб його зрозумів англієць, і говорив не дуже добре на цій мові). Б'юся об заклад на п'ятдесят імперіалів, хочете на сто? — додав він, звертаючись до англійця.
— Ні, п'ятдесят, — сказав англієць.
— Добре, на п'ятдесят імперіалів, — що я вип'ю пляшку рому всю, не віднімаючи від рота, вип'ю, сидячи за вікном, ось на цьому місці (він нагнувся і показав похилий виступ стіни за вікном), і не тримаючись ні за що ... Так? ..
— Дуже добре, — сказав англієць. Анатоль повернувся до англійця і, взявши його за ґудзик фрака і зверху дивлячись на нього (англієць був малий на зріст), почав англійською повторювати йому умови парі.
— Стривай, — закричав Долохов, стукаючи пляшкою по вікну, щоб звернути на себе увагу. — Стривай, Курагін; слухайте. Якщо хто зробить те ж, то я плачу сто імперіалів. Розумієте?
Англієць кивнув головою, не даючи ніяк розуміти, чи має намір він чи ні прийняти це нове парі. Анатоль не відпускав англійця, і, не дивлячись на те, що той, киваючи, давав знати, що він все зрозумів, Анатоль перекладав йому слова Долохова по-англійськи. Молодий худорлявий хлопчик, лейб-гусар, який програвся в цей вечір, виліз на вікно, висунувся і подивився вниз.
— Ууу! — промовив він, дивлячись за вікно на камінь тротуару.
— Струнко! — закричав Долохов і зірвав з вікна офіцерика, який, заплутавшись шпорами, незграбно стрибнув у кімнату.
Поставивши пляшку на підвіконня, щоб було зручно дістати її, Долохов обережно і тихо поліз у вікно. Спустивши ноги і розпершись обома руками в краї вікна, він примірявся, сів, відпустив руки, посунувся направо, наліво і дістав пляшку. Анатоль приніс дві свічки і поставив їх на підвіконня, хоча було вже зовсім видно. Спина Долохова в білій сорочці і кучерява голова його були висвітлені з обох сторін. Всі стовпилися біля вікна. Англієць стояв попереду. П'єр посміхався і нічого не говорив. Один з присутніх, постариш інших, з переляканим і сердитим обличчям, раптом просунувся вперед і хотів схопити Долохова за сорочку.
— Панове, це дурниці; він уб'ється до смерті, — сказав цей більш розсудливий чоловік.
Анатоль зупинив його.
— Не чіпай, ти його налякаєш, він уб'ється. Га? .. Що тоді? .. Га? ..
Долохов обернувся, поправляючи і знову розпершись руками.
— Якщо хто до мене ще буде сунутися, — сказав він, рідко пропускаючи слова крізь стиснуті і тонкі губи, — я того зараз спущу ось сюди. Ну! ..
Сказавши "ну!", він повернувся знову, відпустив руки, взяв пляшку і підніс до рота, закинув назад голову і скинув догори вільну руку для переваги. Один з лакеїв, який почав підбирати скла, зупинився в зігнутому положенні, не зводячи очей з вікна і спини Долохова. Анатоль стояв прямо, широко розімкнувши очі. Англієць, випнувши вперед губи, дивився збоку. Той, який зупиняв, втік в кут кімнати і ліг на диван обличчям до стіни. П'єр закрив обличчя, і слабка усмішка, забувшись, залишилася на його обличчі, хоч воно тепер виражало жах і сторопіння. Всі мовчали. П'єр відняв від очей руки. Долохов сидів все в тому ж положенні, тільки голова загнулася назад, так що кучеряве волосся потилиці торкалися до коміра сорочки, і рука з пляшкою піднімалася все вище і вище, здригаючись і роблячи зусилля. Пляшка мабуть спорожняється і разом з тим піднімалася, загинаючи голову. "Що ж це так довго?" — подумав П'єр. Йому здавалося, що минуло більше півгодини. Раптом Долохов зробив рух назад спиною, і рука його нервово затремтіла; цього здригання було досить, щоб зрушити все тіло, що сиділо на похилому схилі. Він зрушився весь, і ще сильніше затремтіли, роблячи зусилля, рука і голова його. Одна рука піднялася, щоб схопитися за підвіконня, але знову опустилася. П'єр знову закрив очі і сказав собі, що ніколи вже не відкриє їх. Раптом він відчув, що все навколо заворушилося. Він глянув: Долохов стояв на підвіконні, лице було бліде і веселе.
— Пуста!
Він кинув пляшку англійцю, який спритно зловив її. Долохов зістрибнув з вікна. Від нього сильно пахло ромом.
— Відмінно! Молодцем! Ось так парі! Чорт вас візьми зовсім! — кричали з різних сторін.
Англієць, діставши гаманець, відраховував гроші. Долохов хмурився і мовчав. П'єр скочив на вікно.
— Панове! Хто хоче зі мною парі? Я те ж саме зроблю, — раптом крикнув він. — І парі не потрібно, ось що. Вели дати пляшку. Я зроблю ... вели дати.
— Нехай, нехай! — сказав Долохов, усміхаючись.
— Що ти, з глузду з'їхав? Хто тебе пустить? У тебе і на сходах голова паморочиться, — заговорили з різних сторін.
— Я вип'ю, давай пляшку рому! — закричав П'єр, рішучим і п'яним жестом б'ючи по столу, і поліз у вікно.
Його схопили за руки; але він був такий сильний, що далеко відштовхнув того, хто наблизився до нього.
— Ні, його так не уламати ні за що, — говорив Анатоль, — постривайте, я його обману. Послухай, я з тобою тримаю парі, але завтра, а тепер ми всі їдемо до *** .
— Їдемо, — закричав П'єр, — їдемо! .. І Мишка з собою беремо ...
І він підхопив ведмедя і, обійнявши і піднявши його, став кружляти з ним по кімнаті.
VII
Князь Василь виконав обіцянку, дану на вечорі у Ганни Павлівни княгині Друбецькій, яка просила його за свого єдиного сина Бориса. Про нього доповіли государю, і, на відміну від інших, він був переведений в гвардії Семенівський полк прапорщиком. Але ад'ютантом або тим, що перебуває при Кутузові, Борис так і не був призначений, незважаючи на всі клопоти і підступи Ганни Михайлівни. Незабаром після вечора Ганни Павлівни Ганна Михайлівна повернулася в Москву, прямо до своїх багатих родичів Ростових, у яких вона стояла в Москві і у яких з дитинства виховувався і роками жив її обожнюваний Бориско, якому тільки що надали армійського і негайно перевели в гвардійські прапорщики. Гвардія вже вийшла з Петербурга 10-го серпня, і син, що залишився для обмундирування в Москві, повинен був наздогнати її по дорозі до Радзівілова.
У Ростових були іменинниці Наталії — мати і менша дочка. З ранку не перестаючи під'їжджали і від'їжджали цуги, що підвозили бажаючих привітати до великого, всій Москві відомого дому графині Ростової на Поварській. Графиня з красивою старшою дочкою і гостями, які не переставали змінювати один одного, сиділи в вітальні.
Графиня була жінка зі східним типом худого лиця, років сорока п'яти, мабуть, виснажена дітьми, яких у неї було дванадцять душ. Повільність її рухів і говірки, що походила від слабкості сил, надавала їй значний вид, вселяла повагу. Княгиня Ганна Михайлівна Друбецька, як людина, своя в домі, сиділа тут же, допомагаючи у справі приймання і зайняття розмовою гостей. Молодь була в задніх кімнатах, не знаходячи за потрібне брати участь в прийомі візитів. Граф зустрічав і проводжав гостей, запрошуючи всіх до обіду.
— Дуже, дуже вам вдячний, мила або милий 1 (ma chère або mon cher він говорив всім без винятку, без найменших відтінків, людям що стояли як вище, так і нижче його), за себе і за дорогих іменинниць. Дивіться ж, приїжджайте обідати. Ви мене скривдите, mon cher. Душевно прошу вас від всього сімейства, ma chère. — Ці слова з однаковим виразом на повному, веселому і чисто виголеному лиці і з однаково міцним потиском руки і повторюваними короткими поклонами говорив він усім без винятку і зміни. Провівши одного гостя, граф повертався до того чи тієї, що були ще в вітальні; підсунувши крісла і з виглядом людини, яка любить і вміє пожити, молодецьки розставивши ноги і поклавши на коліна руки, він значуще погойдувався, пропонував здогади про погоду, радився про здоров'я, іноді російською, іноді дуже поганою, але самовпевненою французькою мовою, і знову з видом втомленої, але твердої у виконанні обов'язку людини йшов проводжати, поправляючи рідке і сиве волосся на лисині, і знову кликав обідати. Іноді, повертаючись з прихожої, він заходив через квіткову і офіціантську у велику мармурову залу, де накривали стіл на вісімдесят кувертів, і, дивлячись на офіціантів, які носили срібло і фарфор, розсовували столи і розгортали камкові скатертини, підкликав до себе Дмитра Васильовича, дворянина, який займався всіма його справами, і говорив:
— Ну, ну, Митько, дивись, щоб все було добре. Так, так, — говорив він, із задоволенням оглядаючи величезний розсунутий стіл. — Головне — сервіровка. Ото ж бо ... — І він ішов, самовдоволено зітхаючи, знову в вітальню.
— Марія Львівна Карагіна з дочкою! — басом доповів величезний виїзний лакей графині, входячи в двері вітальні. Графиня подумала і понюхала із золотої табакерки з портретом чоловіка.
— Замучили мене ці візити, — сказала вона.