Вона виглядає наляканою появою графа.
ПІЄМАН. Що? Панна Береніка?
БЕРЕНІКА. Тихіше! Благаю вас.
ПІЄМАН. Але що ви тут робите?
БЕРЕНІКА. Я не можу вам пояснити.
ПІЄМАН. І сама? У гримерці цього монстра?
БЕРЕНІКА (заспокоївшись). Зробіть мені таку ласку: забудьте про те, що ви мене бачили.
ПІЄМАН. Хіба це можливо? (Галантно вклоняється). Панно, я не бачив вас за кулісами "Фолі-Драматік" у середу 18 січня 1832 року.
БЕРЕНІКА (нападає). Я так само ніколи не одержувала тих шалених любовних листів, які ви посилали мені цілісіньке літо. (Він випростується, схвильований). Адже я ніколи їх не отримувала, так?
ПІЄМАН (блідий). Ніколи.
БЕРЕНІКА. Це така ж правда, як і те, що мене тут немає?
ПІЄМАН. Вас тут немає.
БЕРЕНІКА (прямуючи до виходу). До скорої зустрічі. Я дуже рада вас не бачити.
ПІЄМАН (бурмоче також ідучи). І я так само, панночко, так само.
Гримерка лишається порожньою. Фредерік у вечірньому костюмі виходить із туалетної кімнати.
ФРЕДЕРІК. Я проведу вас додому?
Помічає, що Береніки вже немає.
ФРЕДЕРІК. О! Пташка відлетіла. (Потирає руки). Це добрий знак. Вона вернеться завтра.
ЗАТЕМНЕННЯ
КАРТИНА П'ЯТА
Сцена "Фолі-Драматік" під час репетиції.
Заклопотаний Арель із підбитим оком розмовляє з помрежем.
АРЕЛЬ. Катастрофа, Антуане, страшенна катастрофа!
АНТУАН. Ваше око, пане Арелю?
АРЕЛЬ. Та ні! Я не розумію. Вітер змінив свій напрямок. Міністерство вишукує у нас бліх. Всі наші п'єси заборонені театральним відділом, усі, крім однієї.
АНТУАН. А що з оком?
АРЕЛЬ. Дай мені спокій! Я кажу тобі про театр. Ми не можемо поставити нічого з того, що запланували. Маємо права лише на нову п'єсу, тільки на одну.
Входить Фредерік.
ФРЕДЕРІК. Яку саме?
АРЕЛЬ (сердито, Фредеріку). А я вважав, що ви в найкращих стосунках із графом Пієманом.
ФРЕДЕРІК. Гірше не буває. Але не переймайся тим, мій добрий Арелю, у мене вовчий апетит до гри, і ніщо мене не зупинить. То на який же шедевр нам дали дозвіл?
АРЕЛЬ. "Постоялий двір Адре".
ФРЕДЕРІК. Овва…
АРЕЛЬ. Я примусив нашого лібреттиста попрацювати з автором, і стало значно краще.
ФРЕДЕРІК. Зробити щось із нічого — так творить один Господь Бог.
АРЕЛЬ (протягує йому рукопис). Тримайте.
ФРЕДЕРІК. Перегляну одним оком. До речі, а як твоє око?
АРЕЛЬ (уникає цю тему). Дуже добре, дуже добре.
ФРЕДЕРІК. Можеш лишити мені сцену вільною перед репетицією?
АРЕЛЬ. Я дам розпорядження.
Він виходить.
АНТУАН (дивиться, як він віддаляється). Він не схотів розповісти мені, звідкіля в нього синець під оком.
ФРЕДЕРІК. Я це знаю. Уяви собі, наш директор такий скупий, що впродовж двадцяти років, повертаючись додому, витирає ноги об килимок сусіда. А вчора сусід відчинив свої двері саме цієї миті. Сварка. Арель заперечує. Крик. Скандал. Фінгал.
Антуан усміхається і йде, лишивши сцену у розпорядження Фредеріка.
Фредерік наближається до крісла і відкриває рукопис.
ФРЕДЕРІК. "Постоялий двір Адре". Подивимось… Вже з першої сторінки стає зрозумілим: ніякого стилю, не варто читати далі, немає сенсу сподіватися, що буде краще. Може, в цій писанині бодай присутні характери? (Мурмотить уголос перші фрази). Ні, ні характерів, ні стилю. Тексти ще можуть мати недоліки, але їх не пробачать акторові. (Він продовжує перегортати рукопис). Коник-стрибунець і мурашка… Стривай, чого це він говорить про коника і мурашку? (Він сідає, усміхається і починає говорити).
"В чистім полі, на роздоллі,
Коник, славний стрибунець,
І танцює, і співає —
Пречудовий молодець!"
(Замріяно). Це був мій перший успіх, оце… (Читає тихенько для себе):
Розгулявся на всі боки —
Все байдуже, все дарма!..
Коли гульк! — до них у гості
Суне лютая зима!..
Ми бачимо, як у глибині сцени, в іншому світлі, хлопчик розповідає цю байку Лафонтена своїй мамі. Мати неуважно дивиться у розкриту книгу на прасувальному столі, енергійно продовжуючи свою роботу швачки.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (закінчує):
— Ти спізнився, небораче, —
Відказав Мурах йому. —
Хто любив життя ледаче —
Непереливки тому.
Проспівав ти літо гоже —
Вдача вже твоя така.
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
МАТИ. Це добре!
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Це востаннє вчитель поставив мені десять із десяти. Він казав, що я добре вловив тон.
МАТИ. Важливіше добре розуміти саму історію. Хто тобі більше подобається, коник-стрибунець чи мураха?
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Коник.
МАТИ. Коник — то ідіот. Твій батько був таким же коником… Він добре заробляв, але нічого мені не залишив… (Сухо). Окрім тебе…
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. А ким був тато?
МАТИ (у поганому настрої). Припини постійно задавати питання, ти мене втомлюєш. А тепер повтори своє читання, але навиворіт.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Навиворіт?
МАТИ. Це так само, як у в'язанні: нічого по-справжньому не вивчиш, поки не зможеш повернути навиворіт. Усі це знають. Тепер ти розкажеш мені це навиворіт.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Але…
МАТИ. Ти хочеш ляпаса? Ну ж бо, поквапся! У мене повно інших справ, а я тут слухаю якісь дурнуваті історії про коника і мурашку…
Дитина починає читати байку від кінця до початку, йому дуже важко.
Ка-па-го зі-ро-мо на!
У цей час дорослий Фредерік у своєму кріслі ностальгійно вимовляє цей текст, але вже віртуозно.
Ка-па-го зі-ро-мо на!
Же-бо-не, цюй-тан, пер-те а,
Ка-та я-тво вже ча-вда…
Входять Береніка і Парізо, вродливий герой-коханець театру "Фолі-Драматік".
БЕРЕНІКА. Ми тут, пане Леметре.
Фредерік виходить із замріяного стану. Образи матері і дитини зникають.
ФРЕДЕРІК. Я мріяв. (Повертається і бачить Береніку). Ви будете грати юних жертовних королев, "королев", тому що у вас відчутно породу…, а "жертовних", бо в театрі жертвоприношення — це та данина, яку має платити врода. Ніхто ж не бачив, щоб на жертовнику страчували якусь буку.
БЕРЕНІКА. А в житті?
ФРЕДЕРІК. Вроду обливають брудом лайки. (Наближається, загрозливий). Треба сплатити за цю поставу, за цю зухвалість.
Раптово залишає її і повертається до Парізо.
ФРЕДЕРІК. Парізо, ти приготував ту сцену з панночкою, як я тебе просив?
ПАРІЗО (з південним акцентом). Ми репетируємо вже майже годину.
ФРЕДЕРІК (буркоче). Парізо, нещасний, чи ти робиш щоранку ті вправи, щоб позбутися твого клятого акценту?
ПАРІЗО (мимоволі з акцентом). Який такий акцент? Всі в Парижі подейкують про мій акцент! Якась маячня.
ФРЕДЕРІК. У тебе ж таке амплуа, про яке ми всі мріємо: романтичний герой-коханець; ти маєш казати безліч дурниць і шалено подобатись жінкам, тож уникай говорити так, ніби твій рот повний часнику! (Імітує його, перебільшуючи його ваду). Я тебе кохаю, Джульєтто, я вб'ю себе заради тебе. (Парізо не оцінює зауваження). Ну, годі, не будемо втрачати час.
Береніка і Парізо стають на свої місця на сцені.
ФРЕДЕРІК. Нагадую ситуацію. Тіт і Береніка кохають один одного, але політика примушує їх розлучитися. Починайте, діти мої.
Парізо починає. Він не дуже добрий, але також і не поганий.
ПАРІЗО-ТІТ.
Je sens bien que sans vous je ne saurais plus vivre,
Que mon coeur de moi-même est prêt à s'éloigner;
Mais il ne s'agit plus de vivre, il faut régner.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (déclamant en criant).
Hé bien! régnez, cruel; contentez votre gloire:
Je ne dispute plus. J'attendais, pour vous croire…
ПАРІЗО-ТІТ.
Я знаю, що без вас уже не зможу жити
Без вас напевне втрачу серця половину.
Та я, на жаль, не жити — правити повинен.
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (декламує, кричить).
Тож правте, деспоте, лишається вам слава.
Я заперечувати вам не маю права…
ФРЕДЕРІК (перериває її). Кажіть нормально. Коли ви починаєте кричати, вам бракує душі, лишаються самі легені.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (reprenant).
………………J'attendais, pour vous croire,
Que cette même bouche, après mille serments
D'un amour qui devait unir tous nos moments,
Cette bouche, à mes yeux s'avouant infidèle,
M'ordonnât elle-même…
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (продовжує далі).
Я стільки часу надаремне прочекала,
Щоб губи ці сто раз казали, що кохали,
Що нас чекає знов жадана мить єднання,
Та губи ці вже прирікають на вигнання,
Наказують мені…
Береніка зупиняється. Вона лише декламує, вона не відчуває ні слова зі свого тексту. І здається, вона, на жаль, це усвідомлює.
Проте Фредерік робить їй знак продовжувати.
ФРЕДЕРІК. Подивіться один на одного з любов'ю і поводьтеся так, ніби мене тут немає.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE.
Pour jamais! Ah! Seigneur, songez-vous en vousmême
Combien ce mot cruel est affreux quand on aime?
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА.
Навік! Хіба це слово не дарує згубу,
Жорстоку згубу для того, хто любить?
Вона грає ще гірше. Засмучена, вона повертається до Фредеріка.
БЕРЕНІКА. Мені дуже жаль.
ФРЕДЕРІК. Вам уже доводилося грати яку-небудь сцену, моя крихітко?
БЕРЕНІКА. Ні.
ФРЕДЕРІК. Спробуйте ще раз.
БЕРЕНІКА. Я не думаю, що від цього стане краще, ніж було.
ФРЕДЕРІК. Сумніваєтесь у моїх якостях викладача?
БЕРЕНІКА. Я сумніваюсь не у вас…
ФРЕДЕРІК. Тоді продовжимо. У безнадії виражаються тільки лінощі. Починаймо.
БЕРЕНІКА. Тоді без цього пана, будь ласка.
Вона вказує на Парізо.
ПАРІЗО. Я перепрошую?
БЕРЕНІКА. Я вам дуже дякую, добродію, за вашу ласку. Але мені не хотілося б, аби ви знову втрачали час.
ПАРІЗО. Здається, я бачу сон. Уже з такими вимогами…
ФРЕДЕРІК. Дякую, Парізо.
ПАРІЗО. До побачення.
Виходить ображений.
Фредерік закохано дивиться на Береніку і починає грати. Відразу на сцені з'являється справжній Тіт.
FRÉDÉRICK-TITUS.
Je sens bien que sans vous je ne saurais plus vivre,
Que mon coeur de moi-même est prêt à s'éloigner;
Mais il ne s'agit plus de vivre, il faut régner.
BÉRÉNICE-BÉRÉNICE (avec violence).
Hé bien! régnez, cruel; contentez votre gloire;
Je ne dispute plus. J'attendais, pour vous croire,
Que cette même bouche, après mille serments
D'un amour qui devait unir tous nos moments,
Cette bouche, à mes yeux s'avouant infidèle,
M'ordonnât elle-même une absence éternelle.
Moi-même j'ai voulu vous entendre en ce lieu.
Je n'écoute plus rien, et pour jamais adieu.
ФРЕДЕРІК-ТІТ.
Я знаю, що без вас уже не зможу жити.
Без вас напевне втрачу серця половину.
Та я, на жаль, не жити — правити повинен.
БЕРЕНІКА-БЕРЕНІКА (декламує, кричить).
Тож правте, деспоте, лишається вам слава.
Я заперечувати вам не маю права…
Я стільки часу надаремне прочекала,
Щоб губи ці сто раз казали, що кохали,
Що нас чекає знов жадана мить єднання,
Та губи ці вже прирікають на вигнання,
Мені наказують навіки вас покинуть.
Я вже не слухаю, прощайте, ліпше згинуть.
Береніка стає чудовою, натхненною.