снігу, чи не мали ви вдосталь гіркого елю й солодкої горілки? Чи брала я з вас платню або ж вимагала роботи за свій харч і одяг? Чи не бавились ви біля ніг моїх, любо, як діти біля матері? Чи в моїх залах переводилися танці? Чи веселощі й розваги не були тут хлібом насущним? Не дайте цьому чоловікові, біді моїй на ціле життя, вигнати мене з власного дому! Не допустіть, щоб я стала жебрачкою, кавалери!
На цьому слові Єста Берлінг підступив до вродливої чорнявої дівчини, що сиділа біля великого столу.
— Ти п'ять років тому часто бувала в Боргу, Анно. Ти не знаєш, то не майориха сказала Ебі Доні, що я вигнаний священик? — спитав він.
— Допоможи майорисі, Єсто, — тільки й каже дівчина.
— Зрозумій, я хочу знати, чи вона не зробила з мене вбивці!
— Ох, Єсто, що ти верзеш? Допоможи ж їй!
— Бачу, ти не хочеш признатися. Отже, Сінтрам правду казав.
І Єста вернувся до кавалерів. Він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти майорисі.
Ох, чого майориха посадовила кавалерів за окремий стіл у кутку біля груби! Тепер у їхніх головах прокинулись думки минулої ночі, обличчя в них запеклі, майже такі, як у майора, а серця нещадні, глухі до майоришиних благань. Хіба все те, що вони бачать, не потверджує їхніх нічних химер?
— Знати, що вона не поновила контракту, — мурмотить один.
— Гайда до пекла, відьмо! — вигукує інший.
— По правді, то ми самі мали б гнати тебе до воріт.
— Дурні! — кричить на кавалерів старий, немічний дядько Ебергард. — Хіба ви не знаєте, що то був Сінтрам?
— Знаємо, ну то й що? — відповідає патрон Юліус. — А хіба те, що каже Сінтрам, це може бути правда? Адже відомо, що він служить дияволові. Бозна відколи поріднився з ним.
— Іди, Ебергарде, помагай тій відьмі! — глузують кавалери. — Ти ж не віриш у пекло. Ну йди!
А Єста Берлінг стоїть тихо, непорушно, не каже ні слова.
Ні, з кавалерського крила майорисі годі сподіватися допомоги. Вона знову відступає до дверей і затуляє очі руками.
— Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралась від мене, — примовляє вона собі в глибокому смутку. — Хай стане дорога твоєю домівкою, а копиця сіна — ліжком!
Тоді береться однією рукою за клямку, а другу зводить угору.
— Затямте ж собі всі, хто дав мені упасти! Затямте, що скоро прийде й ваш час. Ви розвієтесь, мов той порох на вітрі, а місце, де ви жили, стане пусткою. Бо як ви встоїте, коли я вас не підтримуватиму? Мельхіоре Сінклере, ти маєш-важку руку й пробуєш її на дружині — начувайся! Близько розплата, священику з Брубю! Капітанихо Угло, в твої двері вже стукають злидні? Юні вродливиці Елісабет Доно, Мар'яно Сінклер, Анно Шернгек, побачите, що не тільки мені доведеться тікати з свого дому! Начувайтеся й ви, кавалери! Надходить буря на цей край! Вона змете вас з лиця землі, дні ваші пораховані, тепер уже напевне пораховані! Мені шкода не себе, а вас, бо вас захопить буря, і хто ж утримається, коли я впала? І крається мені серце за бідними людьми. Хто їм дасть роботу, як мене не буде?
Майориха відчиняє двері, і тієї миті капітан Крістіан підводить голову й каже:
— Скільки мені ще лежати біля твоїх ніг, Маргарето Сельсівг? Може, ти пробачиш мені, щоб я міг стати за тебе на герць?
Майориха тяжко бореться сама з собою, знає-бо: як пробачить капітанові, що вірно кохав її сорок років, то він кинеться на герць з її чоловіком і стане вбивцею.
— Чи пробачу я тобі? — каже вона. — Хіба не ти накликав на мене біду, Крістіане Бергу? Іди собі до кавалерів і втішайся тим, що накоїв!
І майориха пішла, пішла спокійно, лишивши позад себе переляк. Вона впала, проте навіть у приниженні не втратила гідності. Не піддалася смуткові, а в старості своїй тішилась давнім молодечим коханням. Не принизилась до скарг, до жалібних сліз, коли втратила все, що мала, не вжахнулася, що з торбою і костуром піде жебрати по країні. Побивалася тільки за бідними селянами, за веселими, безтурботними мешканцями берегів озера Левен, за вбогими кавалерами, за всіма тими, кого прихищала й підтримувала.
Всі відвернулися від неї, — а проте вона знайшла силу відштовхнути від себе останнього приятеля, щоб не зробити його вбивцею.
Вона була могутня жінка, велика духом і міцна тілом. Не скоро ми побачимо подібну до неї.
Другого дня майор Самселіус залишив Екебю і перебрався до Ше поблизу великої рудні.
У духівниці Альтрінгера, по якій майор одержав рудні, ясно сказано, що той не може нічого продавати ані дарувати і що після його смерті все має успадкувати майориха або ж її нащадки. Отож майор не мав спромоги сам спекатися ненависної спадщини і настановив кавалерів господарювати в ній — сподівався, що в такий спосіб найдужче зруйнує Екебю та решту шість рудень.
Усі в тій місцевості вірили, що лихий Сінтрам — посланець диявола; а оскільки те, що він пообіцяв, негайно здійснилося, то кавалери були певні, що контракт доведеться пильно дотримати. Тому твердо вирішили за цілий рік не зробити нічого розумного, корисного або милосердного. Всі вони також були переконані, що майориха — лиха відьма і що вона тільки й чекала, аби погубити їхні душі.
Старий дядько Ебергард, філософ, глузував з їхньої віри, та хто б зважав на його думку, коли він був такий затятий у своїй невірі, що якби навіть опинився в пеклі, серед усіх чортів, то однаково твердив би, що їх немає, бо не може бути! Адже дядько Ебергард був великий філософ Єста Берлінг нікому не признавався, в що він вірить. Одне тільки певне: він не почувався вдячним майорисі за те, що вона прийняла його нахлібником в Екебю. Краще б йому було померти, ніж тепер думати, що через нього відібрала собі життя Еба Дона. Він не підняв руки, щоб помститися майорисі, але й не підняв, щоб їй допомогти. Просто не міг. Зате кавалери тепер стали великі пани. Були свята, скрізь справляли бенкети, влаштовували розваги, і серця кавалерів переповнювала радість. І навіть якщо на Єсту Берлінга налягала жура, він не давав того взнаки ні виразом обличчя, ні словом.
Розділ четвертий
ЄСТА БЕРЛІНГ, ПОЕТ
Під час різдвяних свят у Боргу мав відбутися бенкет.
Там тоді мешкав молодий граф Дона. Він щойно одружився з молодою, вродливою дівчиною; все промовляло за те, що в старому графському замку буде весела препишна учта.
В Екебю теж прийшло запрошення, але виявилося, що з усіх, хто там був на свята, тільки Єста Берлінг, прозваний поетам, захотів поїхати на бенкет.
І Борг, і Екебю лежать над озером Левен, але на протилежних берегах. Борг у парафії Свартше, а Екебю — в Бру. Коли озеро замерзає, з Екебю до Борга всього дві милі дороги.
Старші кавалери вирядили вбогого Єсту на той бенкет, мов принца, що мав репрезентувати честь королівства. Віл убрався в новий фрак з блискучими гудзиками й накрохмалене жабо, взувся в лаковані черевики, зверху накинув хутро з найкращих бобрових шкурок, а на русяві кучері надяг соболину шапку. На його санки-бігунці розстелили ведмежу шкуру із срібними пазурами і запрягли в них чорного жеребця Дон-Жуана — гордощі цілої стайні.
Єста свиснув на свого білого пса Танкреда і схопив плетені з ремінців віжки. Він Їхав радісний, у сяйві багатства й пишноти, а ще й сам весь променів тілесною вродою і духовним чаром.
Єста вибрався перед полуднем. Була неділя, і він чув відправу, як поминав церкву в Бру. Скоро він звернув на відлюдну доріжку через ліс, що вела до Берги, маєтку капітана Угли. Там він намірявся затриматись на обід.
Берга була небагата садиба. Голод знав стежку до капітанового дому — з замшілим дахом, але його зустрічали там жартами, радістю, співом та розвагами, як кожного гостя, і він, як і всі, неохоче залишав той дім.
Стара мамзель Ульріка Дільнер, що порядкувала в домі і в прядильні, зустріла Єсту Берлінга на східцях. Вона вклонилася йому, і штучні кучері, що прикрашали її смагляве, помережане зморшками обличчя, затанцювали з радості. Стара завела Єсту до вітальні і заходилась оповідати йому про господарів садиби та про їхню зрадливу долю.
Під дверима в них стоять горе й скрута, оповідала Ульріка Дільиер. Вони не мають на обід навіть хрону до солоного м'яса, тож Фердінанд з дівчатами запрягли Дісу в санки й подалися на позичку в Мункерюд.
Капітан десь у лісі і, напевне, вернеться з ликуватим зайцем, на якого піде більше масла, ніж він сам вартий.
І це в капітана зветься постачати до хати їжу! Зрештою, ще гірше буде, як він принесе нещасну лисицю, найкрасивішу тварину з усіх, що їх створив господь, ні на що не потрібну ні живою, ні вбитою.
Ну, а господиня, звичайно, ще не встала. Лежить і читає романи, як кожного дня. Не створений той янгол до праці.
Авжеж, роботу полишено старій, сивій Ульріці Дільнер. Вона працювала з досвітку до ночі, щоб якось зводити кінці з кінцями. А це нелегка справа, адже цілу зиму в хаті немає іншого м'яса, крім солоної ведмежатини. Великої платні вона не сподівається, та й ніколи ще не бачила ні шеляга, але, може ж, не викинуть її на вулицю, коли вона вже не годна буде заробляти на хліб. В цій оселі навіть служницю шанують, тож, мабуть, справлять їй гарний похорон, якщо тільки матимуть гроші на труну.
— Та хтозна, як воно буде, — схлипнула стара, втираючи очі, що завжди заходили слізьми. — Ми винні гроші лихому Сінтрамові, і він може все в нас забрати. Щоправда, Фердінанд має багату наречену — Анну Шернгек, але він їй сприкриться, неодмінно сприкриться. І що тоді буде з нашими трьома коровами й дев'ятьма кіньми, з нашими веселими панночками, що тільки б їздили з балу на бал, з нашими занедбаними ланами, де ніщо не хоче рости, з нашим ласкавим Фердінандом, що так ніколи й не змужніє? Що станеться з цим благословенним домом, де все процвітає, крім праці?
В обідню пору зібралася вся родина. Вернулися ласкавий Фердінанд, добродушний син господарів, і веселі дочки з позиченим хріном. З'явився капітан, бадьорий після купелі в прорубаній ополонці і після полювання. Він відчинив вікно, щоб напустити до хати свіжого повітря, й міцно потиснув Єсті руку. Зайшла господиня у шовках і в мереживі, що спадало на білі руки, коли вона подавала їх Єсті цілувати.
Усі радісно привітали Єсту, почали жартувати і одне поперед одного питали:
— Що там робиться в Екебю, як вам живеться в тій райській оселі?
— Там тече молоко і мед, — відповів Єста. — Ми спорожняєм гори від заліза й наповнюєм льохи вином, лани дарують нам золото підзолочувати мізерію життя, а ще ми рубаємо ліси й робимо скраклі та альтанки.
Господиня зітхнула, всміхнулася й сказала тільки одне слово:
— Поет.
— У мене багато гріхів на сумлінні, — боронився Єста Берлінг, — але я не написав ніколи жодного вірша.
— Однаково ти поет, Єсто, тут уже нічого не вдієш.