— пирхнув мимоволі чоловік.— Та хіба мова про них?.. Я розповідав про обстрижену шерсть... Розумієте?.. Я хотів сказати, що нерозумно заради жмутка шерсті город городити.
Жінка мовчала... Не схоже було, що збирається відповідати або виправдовуватися. Натомість вона трохи почекала і, коли чоловік виговорився, взялася до розпочатої роботи так, ніби нічого й не сталося. Відсунула ляду в стелі над шафою й, опираючись ліктями на край отвору та незграбно теліпаючи ногами, видряпалася на горище. То тут, то там почали сипатися тонкі цівочки піску. Здавалося, начебто на горищі повзає якась дивна комаха... Пісок і гниле дерево... О, досить уже тих див!
Потім несподівано з одного кутка стелі пісок вирвався багатьма струмочками. Дивне почуття викликав контраст між надзвичайною тишею в хаті й навальністю піщаних струменів. Незабаром під кожною щілиною і діркою в стелі на підлозі утворилося щось схоже на горельєф. Запах піску щипав ніздрі. Проникав в очі. Чоловік кинувся надвір.
І в ту ж мить йому здалося, ніби, починаючи з п'ят, він розтоплюється в охопленому вогнем краєвиді. Лише десь усередині відчувалася крижина, що ніяк не танула. І сором. Жінка, схожа на тварину... З малесеньким серцем, яке не має уявлення ні про вчорашній, ні про завтрашній день... Неймовірний світ, у якому людину можна стерти так само, як слід крейди на шкільній дошці... Йому ніколи й не снилося, що десь у наш час буває така дикість. А проте... Якщо
З*
67
зважити, що, оправившись від удару, він нарешті повертав собі душевну рівновагу, то соромитися не було чого.
Та не слід ловити гав. Чоловік вирішив, як буде змога, закінчити все до вечора. Примруживши очі, він зміряв очима піщану стіну, що хвилювалася під нагрітим повітрям, немов розтоплене скло. З кожним його поглядом вона начебто вищала. Але ж йому не треба всупереч природі робити пологий схил крутим, навпаки, він хоче зробити крутий — пологим. Тож нема чого вагатися.
Найкраще було б осувати пісок згори. Та оскільки зробити це неможливо, нічого не залишається, як починати знизу. Спершу він глибоко підкопає схил і чекатиме, коли пісок осипеться, а тоді знову копатиме й обвалюватиме... Якщо так повторить багато разів, то підніматиметься разом з піском під ногами, аж поки опиниться на самому верху. Звісно, була загроза, що під час роботи піщаний потік знесе його вниз. Але ж пісок — це все-таки не вода, його не треба боятися. Адже чоловікові ще не доводилося чути, щоб хтось потонув у піску.
Лопата й бідони стояли під хатою. Стерте вістря лопати блищало, як порцеляновий черепок.
Певний час чоловік завзято копав. Пісок піддавався лопаті й була надія, що робота посуватиметься успішно. Тільки шурхіт лопати, що вгризалася в пісок, і його власне хекання відмірювали час. Та невдовзі втомлені руки ніби почали нарікати на втому. Здавалося, він уже перелопатив чимало, а наслідків не було видно. Пісок спадав потроху і то лише над викопаною заглибиною. Виходило, що прості, як закони геометрії, передбачення, що їх він виносив у голові, де в чому розминалися з дійсністю.
Чоловік вирішив, що тривожитись ще рано, а треба трохи перепочити й перевірити свої розрахунки на практиці. На щастя, матеріалу було скільки завгодно. В тіні, під хатою, він викопав ямку завглибшки з півметра. Та от дивина — нахил її виявився не таким, як він сподівався. Все ті ж сорок п'ять градусів... Майже як у ступки, що розширюється доверху. Чоловік поглибив дно — пісок осунувся, але нахил не змінився. Мабуть, унаслідок рівноваги між силою тяжіння і тертям піщинок стіни всіх піщаних ям нахилені однаково. А коли так, то невже і яма, якій він кинув виклик, має таку ж крутизну?
Ні, цього не може бути... Навіть якщо це обман зору, то все одно тут щось не так. Адже кожен схил знизу видається пологішим, ніж є насправді.
То, може, взяти до уваги масу?.. Залежно від неї змінюється і тиск піску. І, природно, зміщується рівновага між силою тяжіння й тертям. Мабуть, будова піщинок теж має значення. Кажуть, що опір тисненню глини, добутої з природних покладів і взятої із раніше насипаної купи, різна. Треба зважати й на вологість... Одне слово, мала піщана яма, на відміну від великої, може підлягати іншим законам.
Однак цей дослід не був марним. Велику цінність мало відкриття, що піщана стіна надзвичайно стійко зберігає свій нахил.
Перенасичений розчин від легкого струшування перетворюється у звичайний, насичений, а на дно осідають кристалики.
Раптом чоловік відчув на собі чийсь погляд й обернувся — хтозна-коли у дверях з'явилася жінка й стежила за ним. Захоплена зненацька, вона сахнулася одною ногою назад, а очі звела вгору. Чоловік перехопив її погляд і побачив, як зверху, на східному боці ями, на нього дивляться троє чоловіків. Він не міг їх розпізнати, бо нижню частину їхніх облич закривали рушники, але здогадувався, що, може, це вчорашній старий з приятелями. Мимоволі приготувався до оборони, але відразу ж опанував себе й, не звертаючи уваги на непрошених гостей, вирішив працювати далі. їхні погляди не тільки не заважали, а навіть підганяли його до роботи.
Піт заливав йому очі й скапував з носа. Чоловік не мав часу витиратись, а тому заплющував очі й орудував лопатою.
Ні, йому не слід зупинятися. Якщо вони побачать, з яким завзяттям він трудиться, то навіть своїми дурними головами збагнуть, що вони нікчеми.
Він глянув на годинника. Витер пісок на склі циферблата об штани — все ще було десять на третю. Десять на третю! Як і минулого разу, коли дивився на стрілки. Довір'я до власного відчуття часу миттю пропало. Мабуть, в очах равлика сонце рухається із швидкістю бейсбольного м'яча.
Пісок ринув униз. Глухий звук і навальний тиск на груди... Чоловік спробував глянути вгору, щоб дізнатися, що сталось, але не міг угадати, де низ, а де верх. Скорчившись у блювотині, він лише помітив над собою тьмяне світло.
ЧАСТИНА ДРУГА 11
Дзінь, дзінь, дзінь... Що це дзвенить? Дзвінок.
Дзяв, дзяв, дзяв... Хто це кричить? Чорт.
Жінка наспівувала собі під ніс. Збираючи осугу на воді в баку, невтомно повторювала ті самі слова.
Коли пісенька скінчилася, було чути, як жінка полоще рис. Чоловік тихенько зітхнув, перевернувся на другий бік і завмер у напруженому чеканні... Ось незабаром вона принесе воду в тазику й поможе йому вмитися. Розпухла від піску й поту шкіра мало не ятрилася. Від самої згадки про холодний мокрий рушник чоловік зіщулився.
Чоловік не вставав з постелі відтоді, як знепритомнів, придушений піщаною лавиною. Протягом перших двох днів його мучила гарячка, що досягала майже тридцяти дев'яти градусів, і безперестанку нудило. Наступного ранку температура помітно спала, повернувся апетит. Мабуть, його захворювання спричинив не удар піщаної брили, а скоріше втома від незвичної тривалої фізичної роботи під палючим сонцем. Зрештою, нічого страшного в цьому не було.
Напевне тому й одужання було швидким. На четвертий день майже зник біль у ногах і попереку. З настанням п'ятого дня чоловік не мав на що скаржитися, хіба що на деяку млявість. А проте він не вставав з постелі, вдаючи тяжкохворого; очевидно, на це в нього були певні причини. Ясна річ, він усе ще не зрікся думки про втечу.
— Ви прокинулися?..— боязко спитала жінка.
Краєчком примружених очей вгадуючи під робочими шароварами округлості її колін, чоловік відповів невиразним стогоном. Жінка поволі викручувала рушника над погнутим латунним тазиком і вела далі:
— Як ви почуваєте себе?
— Так собі...
— Може, освіжити плечі?
Він не мав нічого проти, щоб цілком віддатися в її руки — мабуть, тому, що вважав себе хворим. Йому пригадався вірш про те, як одній дитині приснилося в гарячці, ніби її загорнули в прохолодний срібний папір. Спітніла, обліплена піском шкіра, що, здавалось, уже задихалася без повітря, раптом ожила і прохолола, а в неї, викликаючи дивне збудження, ніби проникав запах жіночого тіла.
Однак чоловік не міг їй усього простити. Бо це були дві різні речі, які не треба плутати. Три дні відпочинку швидко промайнули й пручатися далі було не варто. Якщо його план осунути піщану стіну і зробити її пологішою скінчився невдачею, то це лише означає, що він був погано підготовлений. Якби на перешкоді не став несподіваний сонячний удар, то все склалося б набагато краще. Та й підкопувати схил було важче, ніж йому раніше уявлялося. Треба було придумати щось розумніше. І саме через те йому спало на думку прикинутися хворим.
Прийшовши до пам'яті й побачивши, що все ще перебуває в жінчиному домі, чоловік відчув, як зіпсувався в нього настрій. Видно, ті селюки не мали жодного бажання висловлювати йому співчуття. І якраз тоді в голові сяйнула нова думка.
їхню байдужість до нього,— бо ж навіть лікаря до нього не покликали,— він оберне проти них так, що вони ще гірко каятимуться. Вночі, коли жінка працюватиме, він буде міцно спати. І, навпаки, вдень, коли вона відпочиватиме, буде навмисне голосно стогнати і їй заважати.
— У вас щось болить?
— Так... болить... Мабуть, у хребті щось зрушилося...
— Зробити масаж?
— Ні в якому разі! Хіба можна віддаватися в руки нефахівцеві?.. На нервах спинного хребта тримається життя... Ану ж я помру... Що будете тоді робити? От мали б мороку!.. Покличте лікаря! Лікаря! Ой, болить!.. Скажено болить!.. Поспішайте, а то буде пізно!
Жінка не зможе довго таке витримати, вона зовсім знесиліє. Знизиться продуктивність її праці, а хатині загрожуватиме небезпека. Такий поворот справи в селі сприймуть дуже серйозно. Бо замість того, щоб бути додатковою робочою силою, він плутатиметься їм під ногами. Тож якщо вони не позбудуться його якомога швидше, шкода від нього буде немала.
Але й цей задум не вдалося здійснити так гладко, як хотілося. Вночі життя кипіло тут сильніше, ніж удень. Шурхіт лопати за стіною... Тяжке, уривчасте дихання жінки... Оклики і прицмокування селян, що привозили й відвозили кошики... Приглушене вітром завивання "пікапа"... Далекий собачий гавкіт... Чим наполегливіше силкувався чоловік заснути, тим дужче розгулювалися його нерви, і він не міг заснути.
Та оскільки він не висипався вночі, то мимоволі дрімав удень. Однак, здається, найсильніше ослаблювало його волю до опору усвідомлення того, що якось воно буде, що знайдеться інший вихід, навіть коли цей не здійсниться.