Він нічого не відповів.
– Так, так, – пробурмотів Гобсек, зрозумівши бо лісне мовчання графа. – Я чудово знаю вашу історію. Ця жінка – демон, а ви, мабуть, і досі кохаєте її. Розумію! Вона навіть мене схвилювала. Може, ви хо тіли б урятувати свій статок, зберегти його для одного або двох своїх дітей. Тоді кидайтесь у вир світських утіх, грайте в карти, розтринькуйте гроші і частіше приходьте до Гобсека. У світських колах називатимуть мене жидом, ефіопом, лихварем, розбійником, казати муть, що я розорив вас. Дарма! За образу кривдник дорого заплатить. Ніхто так не стріляє з пістолета і не володіє шпагою, як ваш покірний слуга. Це всі знають. А ще/раджу вам, якщо зможете, найдіть друга, якому ви могли б фіктивно продати своє майно. Це у вас, юристів, якщо не помиляюсь, називається фідеікоміс? – спитав він, обернувшись до мене.
Граф, здавалось, цілком був захоплений своїми думками і, покидаючи нас, сказав:
– Гроші ви одержите завтра. Приготуйте брильянти.
– По-моєму, він дурень, як усі ваші чесні люди, – зневажливо мовив Гобсек, коли граф пішов.
– Скажіть краще – як люди, охоплені пристрастю.
– За складання акта хай вам заплатить граф, – сказав він, коли я прощався з ним.
Через кілька день після цієї сцени, що відкрила мені жахливі таємниці світської жінки, якось уранці до мене в кабінет увійшов граф.
– Пане, – звернувся він, – я прийшов до вас порадитися в дуже важливій справі. Вважаю за свій обов’язок заявити, що я вам цілком довіряю і маю надію довести це на ділі. Ваша поведінка на процесах пані де Гранльє понад усяку похвалу. (От бачите, пані, – сказав адвокат, звертаючись до віконтеси, – скільки разів мене винагороджено за незначну послугу, яку я зробив вам…).
Я шанобливо вклонився і відповів, що тільки виконав обов’язок чесної людини.
– Так ось, пане. Я зібрав чимало відомостей про того дивного чоловіка, якому ви маєте завдячувати своїм становищем. – сказав граф. – З усього того, що я знаю, ясно, що цей Гобсек – філософ із школи циніків. Якої ви думки про його чесність?
– Графе, – відповів я, – Гобсек – мій благодійник… По. п’ятнадцять процентів, – додав я, сміючись. – Але його скнарість усе ж не дає мені права розкрити його справжнє обличчя незнайомій людині.
– Кажіть, пане. Ваша відвертість не може пошкодити ні Гобсекові, ні вам. Я й не сподівався побачити ангела в особі лихваря.
– Батечко Гобсек, – сказав я, – наскрізь перейнятий одним принципом, що керує всіма його вчинками. За тим принципом, гроші – це товар, який можна з спокійним сумлінням продавати дорого або дешево, залежно від обставин. Лихвар, що править великі проценти за свої гроші, на його думку, така ж людина, як і кожен, хто бере участь у прибуткових справах та спекуляціях. І якщо відкинути його фінансові принципи та філософські погляди на людську природу, якими він виправдовує свою лихварську хватку, то, я певен, поза цими справами він найделікатніша й найчесніша людина в усьому Парижі. В ньому живуть двоє: скнара і філософ, істота підла і висока. Якби я вмер, лишаючи сиріт, Гобсек став би їм опікуном. Ось, пане, яким я уявляю собі Гобсека з власного мого досвіду. Я нічого не знаю про його минуле життя. Може, він був корсаром, може, об’їздив увесь світ, торгуючи брильянтами чи людьми, жінками чи державними таємницями, але присягаюсь, що жодна людська душа у світі не знала таких жорстоких випробувань і так не загартувалась, як він. Того дня, коли я приніс йому свій борг і остаточно розплатився з ним, я спитав його не без певної ораторської остороги, що спонукало, його брати з мене такі величезні проценти і чому він, бажаючи допомогти мені, своєму другові, не дозволив собі зробити цю послугу безкорисливо. "Сину мій, я тебе звільнив від вдячності, давши тобі право вважати, що ти мені нічого не винен. Тому ми з тобою найкращі друзі в світі". Ця відповідь, пане, дасть вам краще уявлення про цю людину, ніж будь-які слова.
– Мій намір остаточний, – сказав граф. – Приготуйте потрібні акти, щоб передати Гобсекові право власності на моє майно. Тільки вам, пане, я можу довірити скласти контррозписку, де він засвідчить, що продаж цей фіктивний і все моє майно, яким він порядкуватиме за своїм розсудом, зобов’яжеться повернути моєму старшому синові, коли той дійде повноліття. Тепер, пане, я мушу вам сказати от що: я боюсь держати цей цінний документ у себе. Мій син так прив’язаний до матері, що я і йому не довіряю розписки. Я прошу вас зберігати документ у себе. Якщо Гобсек помре, він призначить вас спадкоємцем мого майна. Отже, все передбачено. – Граф замовк – він був дуже схвильований. – Вибачте, будь ласка, за турботи, – знов заговорив він, – але я так страждаю, та й моє здоров’я викликає в мене побоювання. Недавні прикрощі завдали мені жорстокого удару, і рішучі заходи, яких я вживаю, просто конче потрібні.
– Пане, – відповів я, – насамперед дозвольте по дякувати вам за довір’я. Ллє щоб виправдати його, я повинен зауважити, що цими заходами ви цілком по збавляєте спадщини своїх… інших дітей, які теж носять ваше прізвище. Нехай це тільки діти колись любимої, а тепер недостойної жінки, проте вони мають право на певну забезпеченість. Я заявляю вам, що не зможу взяти на себе почесного обов’язку, який ви хочете покласти на мене, якщо не буде визначено і їхню частку.
Почувши ці слова, граф увесь затремтів. На очах йому виступили сльози,і вія, міцно потиснувши мені руку, сказав:
– Я й досі не знав вас по-справжньому. Ви і втішили мене і засмутили. Так, треба визначити частку цих дітей у першому ж пункті контррозписки.
Я провів його до дверей своєї контори, і мені здалося, що обличчя його проясніло від почуття задоволення, яке викликав цей справедливий вчинок. От, Камілло, як молоді жінки падають у безодню. Іноді досить кадрилі на балу, романсу, проспіваного біля рояля, прогулянки за місто, щоб накликати страшне лихо. Назустріч йому йдуть самі, послухавшись самовпевненого голосу марнославства, гордості, повіривши чиїйсь усмішці, необачно піддавшись легковажності, властивій молодості. Ганьба, муки сумління та злидні – ось ті три фурії, в чиї руки неминуче попадають жінки, як тільки переступлять певні межі…
– Бідна Камілла страшенно хоче спати, – сказала віконтеса, перепиняючи Дервіля. – Іди, моя доню, іди спати. Тобі не треба знати про всі ці страхіття, ти й так лишишся чистою й доброчесною.
Камілла де Гранльє зрозуміла. матір і пішла.
– Ви трохи далеко зайшли, любий Дервілю, – сказала графиня. – Повірений – це все ж таки не мати і не проповідник.
– Але газети у тисячу разів більше…
– Бідний Дервіль! – здивовано мовила віконтеса. – Я вас не пізнаю. Невже ви гадаєте, що моя дочка читає газети? Розповідайте далі, – додала вона, трохи помовчавши.
Минуло три місяці після затвердження акта продажу, за яким майно графа перейшло до Гобсека…
– Ви можете називати його графом де Ресто, раз моєї дочки тут уже немає, – сказала віконтеса.
– Добре, – погодився повірений. – Минуло чимало часу після цієї угоди, а я все ще не одержав контр-розписки, що мала зберігатися в мене. У Парижі повірених так захоплює потік життя, що вони не можуть приділяти справам своїх клієнтів більше уваги, ніж ті самі, – за окремими винятками, які ми вміємо робити. Проте одного разу, коли лихвар обідав у мене, я спитав його, підводячись з-за столу, чи не знає він, чому нічого більше не чути про пана де Ресто.
– На це є поважні причини, – відповів той. – Граф при смерті. Це одна з тих ніжних натур, що не вміють побороти горе, і воно вбиває їх. Життя – це складне, важке ремесло, і треба докласти зусиль, щоб навчитися жити. Коли людина пізнає життя, зазнавши його прикрощів, її нерви загартуються, зміцніють, і вона здатна керувати своїми почуттями. Тоді нерви її стають немовби стальними пружинами, "що гнуться, а не ламаються. А коли ще й травлення добре, то така загартована людина може прожити стільки ж років, як і знамениті ліванські кедри.
– Невже граф умре? – спитав я.
– Можливо, – відповів Гобсек. – Його спадщина – ласий шматок для вас.
Я глянув на свого гостя і, щоб зрозуміти його до кінця, спитав:
– Скажіть мені, будь ласка, чому з усіх людей тільки граф і я викликали вашу прихильність?
– Бо ви єдині, що довірились мені без хитрощів, – відповів лихвар.
Хоч ця відповідь і переконувала мене, що Гобсек не зловживе своїм становищем, якщо навіть контр-розписка пропаде, все ж я вирішив побачитися з графом. Я послався на якісь справи, і ми разом вийшли. Я швидко приїхав на вулицю Ельдера. Мене провели у вітальню, де графиня бавилася з дітьми. Коли їй доповіли про мене, вона схопилася з місця, пішла назустріч і знову мовчки сіла, вказавши рукою на вільне крісло біля каміна. І відразу ніби прикрила своє обличчя тією непрозірною маскою, під якою світські жінки так добре вміють ховати свої почуття. Від горя врода її поблякла, але гарні риси обличчя не змінилися і– свідчили про його колишню чарівність.
У мене дуже важлива справа до графа. Я хотів би поговорити з ним…
– Якщо це вам пощастить, ви будете щасливіший, ніж я, – відповіла вона, перепиняючи мене. – Пан де Ресто не хоче нікого бачити, він насилу терпить візити лікаря і відмовляється од усіх послуг, навіть від моїх. У хворих такі чудні примхи! Вони, як діти, самі не знають, чого хочуть.
– А може, навпаки, – вони, як діти, чудово знають, чого хочуть.
Графиня почервоніла. Я майже розкаювався, що дозволив собі цю репліку в стилі Гобсека, і квапливо перемінив тему розмови.
– Але хіба можна лишати хворого увесь час самого? – спитав я.
– Коло нього старший син, – відповіла вона. Хоч як пильно я дивився на графиню, на цей раз вона не почервоніла, і мені здалося, що вона поклала собі не дати мені проникнути в свої таємниці.
– Зрозумійте, пані, я прийшов сюди не з цікавості. Мене привели надзвичайно важливі інтереси…
Я прикусив губу, відчуваючи, що пішов неправильним шляхом.
І справді, графиня зараз же скористалася з моєї необачності.
– Мої інтереси аж ніяк не розходяться з інтересами мого чоловіка, пане, – сказала вона. – Ніщо не заважає вам звернутися до мене.
– Справа, в якій я прийшов, стосується тільки графа, – твердо відповів я.
– Я звелю повідомити його про ваше бажання поговорити з ним.
Однак ввічливий тон і люб’язний вигляд, з яким вона вимовила цю фразу, не обдурили мене; я догадався, що графиня нізащо не пустить мене до свого чоловіка.
– Ми ще трохи побалакали з нею про всяку всячину, я весь час спостерігав її.