Коли дідусь Еміль був хлопчиком, він сам бачив, як її будували.
В ті далекі часи люди вершили багато подвигів. Дідусь Еміль бачив, як чорні трударі через усе місто тягли до підніжжя гори величезні бронзові гармати. І як потім снла-силениа напівголих людей, надсадлсуючись і обливаючись потом, піднімала їх на височенну круту гору. Дідусь Еміль розповідав про людей, які позалишали рідні домівки, щоб будувати фортецю, і по десять-дваиадцять років не бачили своїх сімей. А одного разу він побачив і великого чорного короля, який наказав звести цю велетенську споруду. Так, він бачив самого короля Христофо-
4*
51
ра, коли той проїжджав містом на білому коні, з усіх боків оточений охоронцями в сяючій військовій формі.
"Як цікаво!" — подумав Попо. То була й справді чудова історія. Ллє вона чомусь засмутила хлопчика. Крізь відчинені двері майстерні було видно напівзруйновані стіни фортеці, і він з жалем подумав про людей, що споруджували її такою тяжкою працею. Попо ніяк не міг забути про тих бідолах, що тягали на гору ваиселезиі гармати, і про тих. хто по десять-дванадцять років не бачив рідного дому.
Але, слухаючи далі розповідь дядечка Жака, вій почав дещо розуміти. Виявляється, колись гаїтяни були рабами французів, а потім повстали й визволились. Отоді вони й збудували цю фортецю для захисту від французів, щоб ті не змогли повернутись і знову зробити їх рабами. Ось чому так тяяско працювали люди і так надовго розлучалися із своїми домівками.
Думки Попо знову повернулися до блюда. Не молена гаяти часу. Треба поспішати, коли він хоче скінчити все до вечора. Йому пригадалися слова старого Дюрана про те, що візерунок немов убирає в себе почуття людини, яка його різьбить. Т він з острахом подумав, чи не відіб'ється і в його малюнку той смуток, який викликала в ньому розповідь дядечка Жака про людей минулого. Мабуть, ні — адже він твердо поклав собі, що його перше блюдо має бути веселе й радісне. Нехай усі побачать, який вігі щасливий, що може власними руками зробити таку гарну річ!
Незабаром у майстерні почало сутеніти. Попо востаннє торкнувся різцем блюда і з радісним криком підняв його над головою.
— Готове, дядечку Жак! Готове, Марселю! Готове, старий Дюране! Ви тільки гляньте! Все готове!
— Ото! Гарне блюдо,— сказав дядечко Жак, який бачив, скільки зусиль доклав Попо до цієї роботи.
— Еге ж,— підтакнув Марсель, розглядаючи вітрильник посередині блюда.— Таки гарне.
— Дуже гарне,— цілком серйозно підтвердив і старий Дюран.
— Я такни радий! — пробурмотів Попо. Йому раптом схотілося заплакати, але він був для цього надто дорослий. Та й з чого б йому, питається, плакати?
— А оскільки це перше твоє блюдо,— сказав дядечко ,Жак,— то можеш однести його додому й віддати матусі Ашіі. 1 скажм, нехай вона його добре береже. Нехай завжди пам'ятає, що це перша річ, яку ти зробив у мене Е майстерні. Коли підростеш, ти зробиш багато гарних
речей, куди кращих за цю, але першої ніколи більше не буде. Через те перша річ — завжди найдорожча.
— Спасибі вам, дядечку Жак,— подякував Попо.— Я перекажу матусі Анні ваші слова.
— І не забувай моєї загадки,— з усмішкою мовив старий Дюран.— Щоб зробити добрий візерунок, треба вкласти в нього частку себе самого.
— Не забуду,— відповів Попо.
ПЛАНИ Й СПОДІВАНКИ
Одного дня, коли минуло вже кілька тижнів відтоді, як Попо вперше прийшов до майстерні, він спитав Марселя :
— Братику, а ти був коли-небудь біля маяка? Марсель одірвався від роботи і скрушно похитав головою.
— Ні, Попо, я ще ніколи там не був. Це дуже далеко, і матуся не пускає мене самого.
— Та й мене матуся Анна самого не пустила б,— сказав Попо.— Але татусь Жан пообіцяв мені й Фіфіні, що цими днями поведе нас туди. От було б добре, якби й ти пішов з нами.
Очі Марселя на мить спалахнули, але зараз же знову згасли.
— Та я б з охотою,— відповів він.— Мені давно влсе хочеться там побувати, але ж я цілий тиждень працюю в майстерні, то навряд чи зможу піти. А наступної неділі теж нічого не вийде, бо мене віддають до недільної школи, розумієш?
Попо витріщив очі.
— До недільної школи!— вражено прошепотів він.— Ми й справді збиралися на неділю, але коли так, то я краще залишуся вдома, щоб побачити, як ти підеш до школи.
Попо знав, що йому самому нічого й думати про недільну школу. У нього не було черевиків, і татусь Жан не мав грошей, щоб їх купити. Ну, а босий до школи ніхто, звичайно, не ходить. І все-таки Попо не хотів зректися евс-
5-1
го плану піти до маяка разом з Марселем, бо тоді прогулянка була б зіпсована.
— Послухай,— мовив він нарешті.— А чи не відпустить нас дядечко Жак колись у будній день... якщо ми перед тим дуже старанно попрацюємо?
— Може, й відпустить...— Марсель злегка знизав плечима, немовби даючи зрозуміти, що він зовсім цього не І певен.
— А ти спитай у нього,— не вгавав Попо.
— Тоді ходімо разом.— сказав Марсель.— Може, коли ми попросимо вдвох, він швидше погодиться.
— Гаразд, ходімо.
Дядечко Жак саме розпилював дошку, впершись у неї коліном, щоб не зрушила з місця. Плечі його то здіймалися, то опускалися в такт рухів пилки, і здавалося, він цілком зосередився на тому, щоб зробити якнайрівніший розріз.
Хлопчики чекали, поки він скінчить. Помітивши їх біля себе, дядечко Жак підвів голову.
— Ну, що там у вас? — спитав він трохи здивовано. Марсель раптом знітився.
— Нехай Попо каже.
— Татусь Жан обіцяв наступної неділі повести нас з Фіфіною до маяка, і я хотів, щоб Марсель теж пішов з нами. Але він мас йти до недільної школи. То чи не відпустили б ви нас колись у будень, якщо ми добре попрацюємо?
Дядечко Жак поклав пилку на верстат і засунув руки в кишені. Тоді підійшов до дверей і визирнув на безлюдну вулицю.
— Гм. до маяка...— замислено мовив він.
— Ми ще ніколи там не були,— знову заговорив Попо.
— Еге лс, ніколи не були,— повторив і Марсель.
— А ти певен, що брат Жан зможе повести вас у будень? Адже він весь тиждень, окрім неділі, рибалить. Навряд чи він схоче згаяти день.
Попо не знав, що відповісти. Він стояв, колупаючи пальцем ноги брудну підлогу майстерні. Марсель не приховував свого розчарування. Дядечко Жак з хвилину мовчки дивився на хлопчаків, потім усміхнувся.
— Е ні, постривайте! — сказав він.— Не можна так одразу занепадати духом. Я, хлоп'ята, зовсім не проти того, щоб ви прогулялися до маяка. Там : на що подивитись. І я оце саме подумав, що коли Жан погодиться, то ми могли б податись туди всім гуртом. Нехай би він один день не пішов у море, а я б залишив майстерню на старого Дюра-
на, і тоді всі й вирушили б — і твоя матуся Анна, і Мар-селева матуся — геть усі. Влаштували б сімейну прогулянку. А жінки могли б узяти з собою щось попоїсти. Очі обох хлопчиків радісно заблищали.
— Я певен, що татусь Жан залюбки погодиться,— сказав Попо.— Він обіцяв повести нас у неділю, та коли він дізнається, що Марсель іде до школи, то, я думаю, і сам схоче, щоб ми це побачили.
— Гаразд, але ти все-таки спитай його, щоб знати напевне,— мовив дядечко Жак, знову беручись за пилку.— Якраз післязавтра я міг би з вами піти.
Коли Попо того вечора повернувся додому, він одразу ж поспішив розповісти про все Фіфіні.
— Ой Фіфіно! — мало не заспівав він.— Я тобі зараз таке скажу, що ти й вухам своїм не повіриш! Таке, що ти сміятимешся й плакатимеш від радості, хоча ще й невідомо, як воно буде.
— Про що це ти, малечо? Що за чудернацька загадка? ■— Коли татусь Жан один день не піде на роботу, то
й дядечко Жак зробить те саме. Т він теж візьме свою сім'ю на прогулянку до маяка, якщо татусь Жан так зробить. Треба тільки, щоб татусь Жан погодився піти туди не в неділю, а в будень, і тоді ми зможемо рушити всі разом.
— Давай розкан.емо матусі Анні.
— Давай.
— Ой матусю Апно! — завели вони в один голос.— Ми тобі зараз таке розкажемо... таке, що ти й вухам своїм не повіриш!
— Кажіть, малечо, кажіть.
— Якщо післязавтра татусь Жан поведе нас до маяка, то й дядечко Жак піде з усією сім'єю. Якби татусь Жан погодився, ми б пішли всі разом.
— Онде він на березі,— сказала матуся Анна.— Вже іде додому. Давайте спитаємо в нього самого.
— Авжеж, давайте спитаємо, давайте!
Татусь Жан ввійшов у двір і зупинився перед хатиною, як завжди тримаючи в руках низку блискучої сріблясто-
5Ш1
57
зеленої риби. Вигляд у нього був стомлений, але щасливий. Бронзові плечі лисніли від поту.
— Ой татусю Жане! Ми тобі зараз таке скажемо... таке скалсемо, що ти ну просто вухам своїм не повіриш! — проспівали хором усі троє.
— Оце так загадка, малечо. Ну кажіть, кажіть.
— І зовсім не загадка, татусю Жане. Просто коли ти один день не поїдеш рибалити, то й дядечко Жак влаштує собі вихідний. І післязавтра піде з сім'єю до маяка. Якби ти погодився, ми могли б чудово прогулятися всім гуртом.
Коли вони вгамувалися, татусь Жан сказав:
— Я, звичайно, не проти. Адже я вам обіцяв. Але чому не піти в неділю, як ми умовилися з самого початку? Навіщо мені гайнувати день? Не такий вже я багатій.
— Татусю Жане, в неділю Марсель збирається до шко-и. Через те він не зможе піти з нами, і вся їхня сім'я не
зможе. Та й ми хочемо подивитись, як його проводжатимуть.
— Так-так, розумію.
Татусь Жан похитав головою. Попо не зводив з нього очей. Постать татуся Жана чітко вирізнялась па тлі багряного відсвіту сонця, яке вже ховалося за обрій.
— Ну скажи, що ти згоден, татусю Жане. Ну скажи, будь ласка...— благально мовив Попо.
— Ну скажи, що згоден,— приєднала свій голос Фіфіна.
— Ну скажи...— прошепотіла й матуся Анна.
Татусь Жан звів на них очі й добродушно усміхнувся.
— Гаразд,— тихо сказав він.— Підемо післязавтра.
ЧУДОВА ПРОГУЛЯНКА
І от післязавтра настало. Попо рано-вранці був уже на ногах і, підхопивши відерце, гайнув до фонтана по воду. Поки матуся Анна готувала сніданок, Фіфіна бавила маленьку Пансію, а татусь Жан походжав коло хатини, покурюючи люльку. Небо було ясне, блакитне, лише далеко
на сході, над самісіньким обрієм клубочилось кілька легких ролсевих хмарок. Прямуючи до фонтана, Попо ал: пританцьовував од радості. Він набрав води, обережно поставив відерце на голову так, щоб воно не впало, і рушив додому. Тепер Попо був дорослий хлопець і вільно міг нести на голові повне відерце води. Йому вже не раз доводилось це робити, і він навчився ходити з ношею майже без зусиль.