Одне очевидно: ця мана аж піниться від люті. Під чорною курткою, на якій начеплено безліч величезних шпильок (ще одна теліпається на лівій скроні) і наліпок зі свастикою, біла майка з дулом револьвера. Пасма скуйовдженого волосся теж білі, крикливо-білі, наче в альбіноса. Пофарбовані або вибілені. Чи посивілі від жаху перед власним обличчям... Важко сказати напевно.
Очі наквацяні фарбою: враження таке, ніби то не косметика, а наслідки поразки у запеклій бійці навкулачки. Рот нічим не поступається очам: на губах товстий шар, здається, тієї ж лискучої фарби для взуття, що й на черевиках, якими щойно розчахнули навстіж двері. Пальці правої затиснуті в кулак на поясі, ліва рука стискає гриф майже невагомої електрогітари. За нею по долівці волочиться електричний шнур, вирваний з розетки з такою силою, що тепер на кінці стирчить охвістя оголених дротиків.
Але найжахливіше наостанок. Хоча це може здатися цілком неймовірним, незважаючи на відразливе маскування, у рисах мертовно-блідого напасника впізнається щось знайоме: обриси обличчя й загальна постава. Якщо придивитись уважніше, то це таки не гермафродит, а жінка. І не яка-будь жінка, а мов дві краплі води схожа на доктора Дельфі, що лежить на ліжку. її виказують очі в темних обводах. А ще видає реакція людини, на яку спрямований злісно обвинувальний погляд макабричного двійника. Відразу стає помітно, що вдаваний член парламенту, хоча й вочевидь приголомшений, дає собі раду: швиденько підхоплюється на ліжку з легкістю, не властивою для його дотеперішньої поведінки, спирається на руку й кидає нетямущий погляд на свою партнерку, що досі лежить ниць; затим знову переводить погляд на зловісну постать у дверях. Нарешті озивається до неї:
— Ти... — Він переводить подих. — Я... — Йому знову бракне слів.
Сатанинський двійник-примара мовчки вдирається до палати й різко зупиняється, розставивши ноги. Рвучко піднімає поперед себе гриф гітари, наче це автомат, наведений на бідолашну беззахисну лікарку. Рука з чорними нігтями піднімається й ударяє по струнах, наче бритвою по обличчі десь у темній вуличці Глазго. Лунають звуки закатованого арпеджіо, які навряд чи опишеш словами. А за мить уже й сліду не лишається від доктора Дельфі на ліжку. Тільки ледь помітна вм'ятина на подушці, де щойно лежала її голова.
Сестра Корі схоплюється на ноги, ось-ось із її вуст зірветься зойк; але помах безжалісної гітари — й сталеві струни знову здригаються під злими пальцями. Й вона теж — гарні темні руки, біла з блакитним уніформа, широко розплющені від здивування очі — в одну мить без сліду розчиняється в повітрі, не лишаючи по собі нічого, крім шелесту білого водоспаду аркушів рукопису.
А огидна гітара не вщухає: в небуття один за одним зникає кожен аркуш.
Після цього безжального блискавичного насильства в день святого Валентина1 Немезіс спопеляє поглядом пацієнта на ліжку, її очі горять і випромінюють лють менади. Вона не говорить — вона вибухає словами:
— Ти, вилупку!
Майлз Ґрін виборсується з ліжка, похапцем хапається за килимок і затуляється ним, наче фартушком:
— Годі, зачекай! Мені здається, ти помилилася палатою. Й не те говориш.
— Ти, сучий сину, шовіністська свине!
— Годі.
— Я тобі покажу "годі"! О Боже!
— Але як ти...
— Що — я?
— Як ти можеш так говорити!
її до синього чорні губи судомляться дикою посмішкою.
— Я, хай йому чорт, говорю, що хочу. І я, біс тобі в печінку, буду так говорити. Він відступає назад, притискаючи прогумований килимок до живота.
— А оце барахло на тобі: це ж на тебе зовсім не схоже! Вона ступає кілька кроків уперед з погрозою в очах.
— Отож ми знаємо, хто я така. — Губи знову скривились у посмішці. — Незважаючи на цей мотлох? Правильно?
Він сахається, але усвідомлює, що відступати нікуди — позаду вже оббита цупкою матерією стіна.
— То був тільки задум.
— Так я тобі і повірила. Ти, брехливе лайно!
— Невелика проба. Перші начерки.
— Отже гівно.
— Я думав, більше ніколи тебе не побачу.
— Так що ж, бісів сину, ось ти мене й побачив. Правильно?
Він намагається спекатись її, якось протиснутися попід стіною, але опиняється в куті, далі не відступиш — спиною він упирається в груди школярок, а його обличчю загрожує гриф гітари. Гостя посміхається, в'їдливо примружує очі й несподівано тицяє йому пальцем в обличчя:
— Ти розумієш, що натворив? Ти, гадино, зіпсував мені найкращу за купу років розвагу! Шістнадцять тисяч дітлахів здіймали несамовитий вереск кожного разу, як я торкалася струн.
— Не маю найменшого сумніву.
— Якщо гадаєш, ніби мені нічого робити і я соватимуся то там, то сям у твоїх порнографічних графоманських спробах, то ти зовсім із глузду з'їхав.
— У мене таке відчуття, що ми розмовляємо різними мовами. Поглядом, сповненим презирства, вона міряє його з голови до ніг; але потім
глузливо кривиться:
— Аякже. Як же ж я могла забути! Ще ж твої звичні,— її губи розтягує саркастична посмішка,— глибинні рівні значення. Бридота. — Вона хмурить брови, наче ось-ось плюне йому в обличчя. — Ти грішиш високим штилем. Але навіть не знаєш, у чому він, зараза, полягає.
— Якщо дозволиш завважити, то, на мою думку, ти занадто часто вживаєш вульгаризми у парадигмі діалогу.
— Можеш запхати свою парадигму знаєш куди! — Вона знову кривить губи. — Ні, серйозно, я ледь не зблювалася. Доктор А. Дельфі? Це ж не гра слів, а гівно собаче. А твоя сестра Корі? Спаси нас, Боже. Смердюча елітарна гидота. Невже, ти думаєш, увесь цей смердючий світ і досі розуміє по-грецьки?
Він косує на неї з недовірою й запитанням у погляді.
— Тільки не кажи мені, мовби ти стала перейматися тим, що діється в світовій політиці.
Вона сіпає головою в новому приступі люті:
— Порядні письменники, тобто не буржуазні писаки, завжди переймалися тим, що діється у світі. За винятком хіба зомбі середньої руки, як ти.
— Але колись ти сама...
— Не смій згадувати про те, що було колись. Не моя ж, у біса, провина, що я стала жертвою історичної змови чоловіків-гнобителів.
— Але ж останнього разу ми...
— Навіть не важся з оцим!
Він опускає очі, затим пробує підійти з другого боку:
— Інші ніколи б не зрозуміли.
— Інші мені ось тут,— великим пальцем вона тицяє себе в груди, вказуючи на пістолет на майці.— Тобі мене не обшахрувати. Ні на йоту. Ти не хто інший, як типовий капіталістичний сексуальний паразит. Нічого доброго я від тебе не зазнала відтоді, як через свою глупоту звернула на тебе увагу.— Він зіпає ротом, але вона не дає йому й слова вимовити: — Хитрощі! Ігри! Ніколи не можеш триматися якоїсь одної думки. Але вважай, що тобі вже ввірвалося, шельмо. — Вона копає ногою ліжко.— Це ж треба, наділити моїм обличчям і моїм тілом свій бездарно зліплений персонаж.
— То був тільки дуже загальний опис.
— Лайно ти!
— А колись же ми були такими друзями... Вона передражнює його:
— "Колись ми були такими друзями". — Тоді рвучко ступає крок уперед і видихає йому в обличчя: — Я вже давно бачу тебе наскрізь. Тобі завжди тільки того було й треба, що трахати мене.
— Ти мене сплутала з Вальтером Скоттом. А може, з Джеймзом Гоґґом1. Вона заплющує очі, наче лічить подумки до п'яти; і знову люті очі впиваються в нього.
— О Боже, як би я хотіла, щоб ти теж був тільки персонажем. Якби я могла
тебе просто витерти разом із твоїми дріб'язковими, жоноподібними, паперовими персонажами.
І сердито втирає рота рукою. Перш ніж відповісти, він витримує паузу:
— Ти усвідомлюєш, що зараз поводишся, як типовий чоловік?
— Що б це могло означати?
— Відрухові суб'єктивні судження. Божевільні сексуальні забобони. Не кажучи вже про намагання сховатися за прибраною роллю й мовою оточення, до якого не належиш.
— О, як тебе заткнути.
— Почнемо з того, що ти перемішала в своєму одязі елементи трьох різних субкультур, а саме: бритоголових, "ангелів пекла" і панків. Треба розуміти, що це три зовсім різні речі.
— Чому б тобі не заткнутися? О Боже!
її очі знову спалахують чорними вогнями, проте Майлз Ґрін відчуває, що нарешті спромігся завдати невеличкого дошкульного удару у відповідь. Бо несподівано вона залишає його у куті, відвертається, знімає гітару через голову і вередливо жбурляє її на ліжко. Якусь хвилю стоїть спиною до нього. Ззаду на чорній куртці яскріє білий череп, під яким нацистські слова "СМЕРТЬ ЖИВА" виведені великими готичними літерами. Вона обертається до нього обличчям і знову махає йому пальцем перед носом:
— Ось тобі моя відповідь! Відтепер і надалі правила буду визначати я. Зрозумів? Ще раз і... kaput. З жартами покінчено. Тобі ясно?
— Як під сонцем твоєї батьківщини. Вона не зводить з нього очей.
— Тоді забирайся. — Згортає руки на грудях і киває головою в бік дверей: — Ну ж бо! Геть звідсіля.
Він на дюйм-два піднімає прогумований килимок:
— На мені й нитки немає.
— Прекрасно. Тепер цей траханий світ побачить, ким ти є насправді. І я сподіваюся, ти загнешся. %
Він вагається, знизує плечима й ступає кілька кроків до дверей. Зупиняється.
— Ми можемо принаймні потиснути одне одному руки?
— Ти жартуєш! У тебе, напевно, не всі дома.
— Мені справді здається, це присуд без судового розгляду. Я просто спробував коментувати...
Вона нахиляється вперед:
— Послухай. Відколи я серйозно зайнялася рухом за права жінок, ти взяв собі за моду брати мене на кпини. Я ж тебе розкусила, хлопче! Ти справжній свинтус. Numerouno.— Вона кидає блискавичній погляд на двері і знову, наче маріонетка, струшує схожою на мертвий череп головою з білими патлами.— Геть звідсіля!
Він ступає кілька кроків. Задкує. Наче придворний при старожитньому монархові,— адже килимка не вистачає, щоб повністю закрити оголені стегна. І знову зупиняється.
— Я ж міг подати все в набагато гіршому вигляді...
— Та невже?
— Зобразити тебе сентиментальною істотою, яка шастає в оливкових гаях у прозорій нічній сорочці абощо. Як Айседора Дункан вихідного дня.
Вона береться в боки і аж сичить від люті:
— Тобі, блазню, вистачає нахабства натякати...
— Я переконаний, у цьому є певний сенс. Належного моменту.
Вона стоїть, розставивши ноги, руки в боки. Вперше на її очах попри лють з'являється натяк на щось інше.
— Але ж зараз це просто викличе сміх, правда? Ти це маєш на увазі? Він легенько знизує плечима.
— Це завжди мало відтінок абсурдності.