Ми пишемо не для всіх, а для кожного. І кожен мусить відчути, що це стосується його особисто.
Ти… У тебе вдома… Разом з тобою… В тобі самому… Ален знову спустився до себе. Як тільки увійшов, Малеський простяг йому телефонну трубку.
— Рабю…
— Алло! Є новини? Дала вона які-небудь свідчення?
— Ні. Звідси мені говорити незручно. Приїжджайте о пів на першу в буфет Палацу правосуддя, і ми поснідаємо разом. Слідчий доручив мені переказати вам, що він викликає вас о другій годині на очну ставку.
— З дружиною?
— Розуміється.
Рабю повісив трубку.
Адвокат розмовляв з ним якось сухо, наче був у поганому гуморі.
— Не знаю, чи зможу сьогодні повернутися. Взагалі за випуск наступного номера покладаю турботи на тебе.
Він повільно спустився сходами. Роками його запитували:
"Куди це ти?"
Бо завжди поспішав, його час витрачався на те, щоб мотатися з одного місця в інше.
А сьогодні дивувався з того, що ходить, як усі. Його рухи теж були повільні, навіть коли запалював сигарету. Він кинув погляд на бар, що навпроти редакції, повагався і під дощем перейшов вулицю.
— Подвійну порцію віскі?
Ален кивнув і, щоб не заходити в розмову з барменом, став дивитися у вікно. Часу лишалося саме стільки, щоб не поспішаючи доїхати до Палацу правосуддя і знайти стоянку для машини. Париж здавався похмурим, пригніченим. Машини ледве повзли. По дорозі Ален викурив дві сигарети і поставив машину далеко від бульвару перед Палацом правосуддя.
Темний і старомодний зал. Він добре знає цей буфет, бо, коли починав працювати, йому доводилося займатися судовими справами. Рабю на той час був уже відомим адвокатом. І коли проходив прудкими кроками по коридорах Палацу правосуддя або через зал і мантія на ньому розвівалась, а рукава злітали й опускалися, мов крила, молоді й старші адвокати шанобливо розступалися перед ним.
Ален пошукав очима метра Рабю, але ніде за столиками, за якими сиділи люди, чекаючи післяобіднього розгляду справ, й тихенько розмовляли із своїми оборонцями, його не було.
— Ви замовляли столик?
— Ні, я чекаю на метра Рабю.
— Будьте ласкаві, сюди.
Його всадовили біля вікна за улюбленим столиком Рабю. Та ось він побачив і його, кремезного, гладкого, що так навально йшов, наче до залу судового засідання. В руках — ні портфеля, ні паперів.
— Ви вже щось замовили?
— Ні.
— Для мене м'ясо по-англійськи і півпляшки бордо.
— Мені те ж.
Вираз обличчя метра Рабю був похмурий.
— Як там вона?
— Незворушна і вперта. Якщо додержуватиметься подібної тактики на суді, присяжні запроторять її на максимальний строк.
— І все мовчить?
— Коли Беніте запитав, чи визнає вона себе винною в убивстві, тільки й обмежилась односкладовим "так". Коли ж він спитав, чи вона вже наважилась на вбивство, коли вранці брала револьвер, відповіла, що в той час ще не була впевнена в цьому і що це рішення прийшло пізніше.
Їм принесли холодне м'ясо й вино, і вони на якийсь час змовкли.
— Беніте терплячий хлопець і добре вихований. Він виявив щодо неї рідкісну поблажливість. Я на його місці дав би їй доброго ляпаса.
Ален мовчки ждав продовження, але в його темних очах спалахнули іскорки гніву. Він добре знав Рабю, його грубість, яка в значній мірі і сприяла його успіхові в залах суду.
— Не розумію тільки, як вона досягла цього, але мала такий вигляд, наче щойно вийшла з перукарні. Зачіска — волосинка до волосинки, обличчя свіже, як після довгого відпочинку, костюм — наче тільки-но з-під праски.
Зелений костюм, який вона пошила менше трьох тижнів тому.
— І прийшла туди наче з візитом. Беніте — нагорі. Ви знаєте, напевно, оті старі приміщення нагорі, модернізація їх поки що не торкнулась. Саме там кабінет Беніте. Пилюга, теки із справами просто на підлозі. І вона в цьому безладді справляла враження світської дами, що прийшла з візитом, дами, яка боїться забруднитися. Беніте наполегливо намагався з'ясувати мотиви злочину. Але вона обмежилась одним реченням: "Я ненавиділа сестру все життя". На це він цілком резонно зауважив, що ненависть ще не підстава для вбивства. Вона відповіла: "Це залежить від обставин". Я зажадаю, щоб її піддали психіатричній експертизі. Та, на жаль, жодної надії, щоб її визнали неосудною, нема.
— Авжеж, — нерішуче перебив адвоката Ален. — Мур-мур завжди була дещо примхлива. Я казав їй іноді, що вона схильна до несподіваних вчинків. Немов кошенятко, яке спокійно муркотить собі біля каміна і раптом, ні сіло ні впало, кидається в інший куток кімнати. Через те я й прозвав її Мур-мур.
Рабю незворушно дивився на Алена, пережовуючи шматок холодної яловичини.
— На цьому не зіграєш, — кинув він, немов його співрозмовник сказав якусь дурницю. — Слідчий намагався з'ясувати, чи діяла вона з ревнощів, але вона навіть губ не розтулила. Єдиною відповіддю було мовчання, що перейшло майже в презирство.
Він одрізав собі другий кусень м'яса. Ален теж їв, не розглядаючись. Всесвіт ніколи не був таким маленьким, і сусідні столики становили вже частину іншого світу.
— Та найгірше сталося потім. Ваша дружина, ідучи до камери…
— На неї наділи наручники?
— В коридорах це обов'язково. Таке правило. Отож ми на хвилину залишилися з Беніте вдвох. Він щойно одержав висновок медичного експерта. Адрієна Бланше померла не зразу, вона прожила ще кілька хвилин, чотири чи п'ять…
Ален все ще не розумів. Із склянкою в руці він дивився на Рабю, ледве стримуючи нетерпіння.
— Вам, мабуть, уже відомо, що нянька за хвилину до вбивства перебувала з дітьми в сусідній кімнаті. Вона спочатку почула голосну суперечку, і їй спало на думку одвести хлопчика й дівчинку на кухню.
Та як тільки вийшли в коридор, Марі почула постріли. Хлопчик хотів побігти подивитись, та нянька потягла дітей майже силоміць і на кухні припоручила їх куховарці.
Ален знав квартиру і дійових осіб, отож добре уявив собі все.
— Вам, звичайно, відомо, що кухню розташовано в протилежному кінці квартири. Нянька пошепки наказала куховарці не випускати дітей. Я не впевнений, що Беніте не пошле інспектора перевірити все на місці.
Наближаючись до дверей кімнати, нянька прислухалась. Нічого не чуючи, вона завагалась і нарешті вирішила постукати.
Їй не відповіли. Припустимо, на все це пішло три хвилини. Так от, коли Марі увійшла, ваша дружина стояла біля вікна, притулившись обличчям до шиби, а сестра лежала на підлозі за півметра від туалетного столика, розтуливши губи, й тихо стогнала.
Рабю завершив, встромляючи виделку в шматок шинки:
— Спробуйте-но захищати її! Застрелила рідну сестру. Так… хоч, звичайно, краще було б, якби вона стріляла не її сестру. В кого завгодно — тільки не в сестру. Люди ще не позбулися віри в святість родинних стосунків — проблема Каїна і Авеля. Ревнощі — згоден, ще можна зрозуміти. Але стріляти в рідну сестру і потім цілих чотири чи п'ять хвилин бути присутньою при агонії і нічим не допомогти, навіть не кликати на допомогу… Отже, не в моїй владі перешкодити Марі з'явитися в суд, бо головним свідком обвинувачення буде вона. А в суді її попросять розповісти, в якому стані застала помираючу, і тут вона повідомить, що вбивця стояла біля вікна.
Ален похилив голову — заперечувати не було чого. Рабю мав рацію, і однак це була неправда.
Правди він не знав, як і інші, та, здається, вона починала вимальовуватися перед ним.
— Як давно ви почали женихатися із своячкою?
— Останнім часом я вже не був її коханцем.
— А скільки часу зустрічалися?
— Близько семи років. Та не зовсім так, як ви думаєте. Між нами встановилося щось подібне до ніжної дружби.
— Стривайте. Ви жили з нею? Так чи ні?
— Так.
— Де?
— В мебльованій квартирі на вулиці Лоншан.
— Кепсько.
— Чому?
— Ну, хоча б тому, що чесні буржуа уникають таких місць, адже вулиці, подібні до Лоншан, здаються їм підозрілими і пов'язуються в їхній уяві з розпустою.
Ален трохи не запротестував.
Проте не був певен, що Рабю зрозуміє його.
— Коли ви там були востаннє?
— Двадцять третього грудня минулого року. Близько року тому.
— Ваша дружина знала про ці стосунки?
— Ні.
— Вона ревнива?
— Вона нічого не говорила, коли мені доводилось побач витися з кимсь.
— Ви розповідали їй про зустрічі з іншими жінками?
— При нагоді.
— Вона не підозрювала про ваш зв'язок із своячкою?
— Наскільки мені відомо — ні.
Вони глянули один на одного.
Розмова загрожувала звернути на те ж, що і вчора, під час зустрічі з зятем.
— Вам не здається, що тут може бути замішаний інший мужчина?
— Мені нічого не лишається, як погодитися з вашим припущенням.
— Тепер я запитую вас: чи маєте ви якісь підозріння?
— Ніяких.
— Чи багато часу ви проводили в товаристві дружини?
— Вранці виходив раніш за неї. Коли їй, наприклад, треба було написати статтю, то вона завжди робила це вдома. Дзвонила також в "Ноннетт" — наш сільський будинок, щоб поговорити з сином.
— Скільки йому років?
— П'ять.
— Це добре. Добре, а може, й погано. Зважаючи на обставини. А потім?
— Майже завжди близько одинадцятої дзвонила мені в редакцію і запитувала, де я обідаю, і, як правило, ждала мене в ресторані.
— А далі?
Рабю одсунув тарілку й запалив люльку.
— Часто вона здибалася з кимось. Її фахом були інтерв'ю із заїжджими особами. Довгі, докладні, а часом справжні нариси, що друкувалися багато разів. Потім дзвонила мені знову або приєднувалася до мене в нашому улюбленому "Клошетоні" на вулиці Маріньян. Між сьомою і восьмою там сходилися своєю компанією — чоловік десять-дванадцять.
— А обідали вдвох?
— Рідко.
— Додому поверталися пізно?
— Фактично майже ніколи до першої години ночі. Найчастіше о другій або третій.
Рабю сказав, підсумовуючи:
— Отже, у вас не було сімейного життя. А присяжні, хоч як би вони там не гуляли, шанують його. Досить поговорити з ними про це за тарілкою супу, щоб розчулити їх.
— Ми супу ніколи не їмо, — холодно заперечив Ален.
— Завтра вашу дружину переведуть в Пті-Рокетт. Я її там навідаю. Ви теж можете попросити дозволу на побачення, проте сумніваюсь, щоб на даному етапі слідства вам його дали.
— А що газети?
— Хіба не читали? Поки що вони залишаються стриманими. Ви в Парижі відома особа, і вони не насмілюються заходити надто далеко. До того ж і ваша дружина журналістка.
Посиділи в буфеті ще хвилин з десять, потім перейшли внутрішній двір і опинились на ганку.