Ні!.. Нічого…
— А ви, Луї, чи ви лягли спати?..
— Треба гадати, що так…
— Що ви кажете?
— Та кажу, що треба гадати, так… Це було давно.
— Ви не ходили провідати сестру?
— Мабуть, ходив, авжеж… Не надовго…
— А хіба Жоріс не заборонив вам переступати його поріг?
— Байки! — буркнув Луї.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого… Всілякі байки… Я вам іще потрібний?
Ні в чому серйозному його не можна було запідозрити. Більше того, Мегре зовсім не мав бажання арештовувати його.
— Сьогодні вже ні.
Луї перекинувся з хазяїном кількома словами бретонською мовою, підвівся, спорожнив склянку й торкнувся пальцями кашкета.
— Що він вам сказав? — спитав комісар.
— Що в рейсі до Кана й назад він мені не потрібний… Отже, я заберу його на зворотному шляху, коли розвантажуся.
— Куди він пішов?
— Не сказав.
Делькур метушливо висунув голову з люка, прислухався й за кілька хвилин спустився назад.
— Він на борту драги.
— Що, що?
— Ви не бачили в каналі дві драги? Вони на приколі. Там є койки. Моряки охоче сплять на старому судні замість іти до готелю.
— Ще чарку? — пригощав Ланнек.
А Мегре, примруживши очі, озирався навколо, почуваючи себе дедалі впевненіше.
— Який перший порт після Уїстреама ви відвідали, коли пішли звідси 16 вересня?
— Саутґемптон… Треба було розвантажити камінь…
— А потім?
— Булонь.
— А після того ви не ходили до Норвегії?
— Я був там лише один раз, років шість тому…
— Ви дуже добре знали Жоріса?
— Ми — ви ж пересвідчилися — всі знайомі між собою. Від Ля-Рошеля до Роттердама… За ваше здоров'я! Це якраз ялівцівка, що я привіз її з Голландії. Запалимо сигари?
Він вийняв з шухляди коробку сигар.
— Такі сигари коштують там лише десять центів… Один франк!
Сигари великі, гладенькі, з золотими кільцями.
— Як дивно! — зітхнув Мегре. — А мене запевняли, нібито Жоріс відвідав вас тут, на борту, коли ви стояли на рейді… та й не сам…
Проте Ланнек удавано ретельно заходився відрізати кінчик сигари, і коли підвів голову, на його обличчі не можна було помітити жодної ознаки хвилювання.
— Я не маю жодної підстави це приховувати…
Хтось стрибнув з берега на палубу, гупнувши ногами.
Над східцями з'явилась голова.
— Підходить пароплав з Гавра!
Делькур підвівся й сказав Мегре:
— Треба підготувати шлюз до прийому… "Сен-Мішель" зараз піде далі…
Ланнек додав:
— Гадаю, що можу продовжити рейс.
— До Кана?
— Так! Канал не веде нікуди більше. Завтра ввечері ми вже, напевне, закінчимо розвантажуватися…
Усі вони виглядали такими щирими! Які відкриті обличчя! А втім, їхні слова звучали фальшиво! Проте в усьому цьому було щось таке, що важко було вловити, а тим більше сказати, чому саме звучала фальшива нотка або де ж таки вона вихоплювалась.
Порядні люди! Саме так вони виглядають — Ланнек так само, як Делькур, як Жоріс, як усі завсідники "Флотської закусочної". А хіба Луї-Здоровило не справляє враження симпатичного шибеника?
— Зараз піду відшвартую тебе, Ланнек… Тим часом постій!
І начальник порту пішов зняти швартов з кнехтів. Старий матрос, закляклий від холоду, похмурий, висунувся з рубки, невдоволено пробуркотів:
— Луї-Здоровило знову вийшов сухий з води!
І пішов підняти клівери, потім відштовхнув шхуну багром. Мегре зіскочив на берег в останню мить. Туман остаточно перейшов у дощ, і тепер можна було розрізнити всі вогні порту, всі постаті, пароплав із Гавра, що вже нетерпеливився й дав гудок.
Підойми заскреготіли. Вода ринула крізь відкриті заслонки. Розгорнутий ґрот шхуни заступав вид на канал.
З містка Мегре розгледів дві драги — два жахливих судна з дивовижними обрисами, химерними поіржавілими надбудовами.
Він обережно попрямував до драги, бо на шляху лежали купи уламків, переплутаних старих канатів, якорів та різного брухту. Пройшов кладкою, яка правила за трап, і побачив слабке світло, що пробивалося крізь щілини.
— Гей, Луї! — гукнув комісар.
Одразу ж світло згасло. Люк був з відірваною ручкою. Його підняли знизу, висунулась постать Луї-Здоровила й почувся його голос:
— Чого вам ще треба?
Десь під ним, у самому нутрі драги, щось ворушилось, хтось намагався вислизнути якомога непомітніше. Але дахове залізо загуло під ногами, щось загриміло.
— Хто це з тобою?
— Зі мною?
Мегре уважно роздивився довкола, бо мало не впав у трюм, де багна було не менше як на метр.
Безперечно, тут хтось ховався щойно. Але він уже далеко. Рипіння бляхи долинало вже з протилежного кінця драги. А Мегре не знав навіть, куди можна ступити, не мав уявлення про всі надбудови та палубне обладнання цього апокаліптичного судна, де встиг уже вдаритися головою об якийсь черпак.
— Ну, чого мовчиш?
У відповідь — якесь нерозбірливе бурмотіння, немов Луї хотів сказати:
— Звідки мені знати, про що ви базікаєте…
В такій пітьмі для обшуку обох драг знадобилося б не менше десятка людей. А коли зважити, що тутешні знають кожний закуток, Мегре зрозумів, що мусить відступити. Сіявся дощ, у вологому повітрі голоси було чути напрочуд далеко. Мегре почув, як хтось говорив у порту:
— … якраз посередині фарватеру…
Комісар підійшов ближче. Старший помічник з гаврського пароплава показував щось Делькурові, і той був приголомшений, уздрівши Мегре.
— Важко повірити, що вони її загубили й не помітили нічого, — вів далі офіцер з пароплава.
— Що саме? — запитав комісар.
— Шлюпку.
— Яку шлюпку?
— Ту саму, що ми на неї наскочили якраз поміж пірсами. Шлюпка належить парусникові, який ішов попереду нас. Назва написана на кормі: "Сен-Мішель".
— Вона могла відірватися, — втрутився Делькур, знизуючи плечима. — Таке буває.
— Не відірвалась. З тієї простої причини, що в таку погоду, як оце зараз, шлюпка мала бути не на буксирі, а на палубі.
Всі люди, що стояли на вахті навколо шлюзу, як і раніше, ловили кожне слово.
— Завтра буде видно. Хай шлюпка лишається тут.
Повернувшись до Мегре, Делькур пробурмотів з робленою усмішкою:
— От бачите, яке це дивне ремесло. Завжди щось трапляється.
Та комісар не всміхнувся, ні. Навпаки, дуже серйозно промовив:
— Слухайте, коли ви не побачите мене завтра вранці о сьомій годині, або ні — о восьмій, зателефонуйте в Кан до прокуратури.
— То що ж це?..
— На добраніч! А шлюпка хай побуде тут.
Немов зумисне хотів збити їх з пантелику, він пішов вздовж пірса, заклавши руки в кишені, піднявши комір пальта. Море шуміло і попереду й обабіч нього. Густо насичене йодом повітря розпирало груди.
Майже в кінці пірса Мегре раптом нахилився й підібрав якусь річ.
Розділ V
БОГОМАТІР-НА-ПІСКАХ
Лише на світанку повернувся Мегре до готелю "Всесвіт"; він ішов повільно, пальто його обважніло від вогкості, а в горлі пересохло, бо всю ніч комісар палив люльку за люлькою. В готелі не було нікого. Лише на кухні він побачив хазяїна, що заходився розпалювати піч.
— Ви так і пробули надворі цілу ніч?
— Ага. Чи не подасте ви мені каву просто до номера, і якомога швидше? І ще — я б дуже хотів прийняти ванну.
— Тоді треба розпалити вогонь і нагріти куб.
— Не варто турбуватися.
Ранок був сіренький, туман весь час тримався, правда, тепер уже легкий, світлий. Комісарові різало повіки, в голові гуло, як у казані; чекаючи кави в своєму номері, він зручно вмостився перед відкритим вікном.
Дивна видалася ніч. Жодного помітного успіху він так і не домігся. Можна говорити хіба що про деякі знахідки. Але картина драми потроху вияснювалась. Безліч деталей, штрихів додалися до того, що він уже знав.
Прихід "Сен-Мішеля". Поведінка Ланнека. Чи можна сказати, що вона була двозначна? Аж ніяк. Та водночас Ланнекові іноді бракувало ясності. Проте й Делькурові часом бракувало ясності. Як і всім, скільки їх було в порту!
Наприклад, поведінка Луї-Здоровила прямо-таки викликала підозру. Він не пішов на шхуні до Кана, а подався ночувати на покинуту драгу. Мегре мав певність, що Луї отаборився там не сам.
А трохи згодом комісар дізнався, що на підході до порту "Сен-Мішель" загубив свою шлюпку. В кінці пірса він знайшов просто на помості річ, що її найменше можна було сподіватися знайти в такому місці, — золоту авторучку.
Пірс дощаний і стоїть на палях. У самому кінці, біля сигнального вогню, залізні східці ведуть у море. Саме тут, неподалік, знайшли шлюпку.
Інакше кажучи, на підході до порту "Сен-Мішель" мав на борту пасажира, який не хотів, щоб його помітили в Уїстреамі. Він мав висадитися з шлюпки, а потім кинути її на ласку хвиль. Коли той чоловік уже дістався верху залізних східців і низько нахилився, щоб видряпатися на пірс, золота авторучка вислизнула йому з кишені.
Потім невідомий дістався до драги, де незабаром до нього приєднався Луї.
Висновок: якийсь невідомий переховується в Уїстреамі. Він приїхав сюди не на прогулянку. Отже, має якусь певну мету. І він належить до такого товариства, де користуються золотими авторучками!
Це не моряк! І не якийсь волоцюга! Розкішна авторучка дозволяє припускати, що він був добре одягнений. Це має бути справжній пан, як кажуть селяни.
А взимку в Уїстреамі такий пан не міг би лишитися непоміченим. Отже, протягом дня він не може вийти з драги. Але вночі може взятися до діла, заради якого дістався сюди.
Засмучений цими думками, Мегре вирішив зайнятися спостереженням. Робота хіба що для молодого інспектора: стояти довгі години під дрібним дощиком і не зводити очей з кожної непевної тіні на борту драги.
Та не сталось анічогісінько. Ніхто не зійшов з драги… Розвиднилось, і тепер комісар сердився, що не може прийняти гарячу ванну, й поглядав на своє ліжко, міркуючи, чи вдасться поспати хоч кілька годин.
Хазяїн приніс каву.
— Ви не лягаєте?
— Ще не знаю. Віднесіть, будь ласка, телеграму на пошту.
То був наказ бригадирові Люка, з яким він звик працювати разом, приєднатися до нього, бо Мегре не мав бажання знову простояти на посту цілу ніч.
Крізь відчинене вікно відкривалася панорама порту, видно було будинок капітана Жоріса, піщані мілини затоки, що їх дедалі більше оголював відплив.
Поки Мегре писав телеграму, хазяїн дивився за вікно. Не надаючи ніякого значення своїм словам, він знічев'я промовив:
— Диви! Капітанова нянька пішла погуляти…
Комісар підвів голову й побачив Жюлі, котра зачинила хвіртку і дуже швидко попростувала в бік пляжу.
— Що там є, на цьому боці?
— Що ви маєте на увазі?
— Куди б вона могла йти? Там є якісь будинки?
— Нічого там немає.