Опріч довгожданої особистої свободи, вона мала б ще й багатство.
Чи був у неї коханець? Вчора, дивлячись на неї, він вважав це неймовірним, але зараз в нього не було певності, що це не так.
Вбивцею міг бути також месьє Жозеф. Щоправда, він здавався аж надто відданим своєму хазяїнові, під крильцем якого жив. Проте хто може сказати, на скількох шахрайствах вони удвох гріли руки. Чи не було в його відданості Фюмалю постійного страху, що той може викрити його? Зрештою, навіть такі людці, як цей Жозеф, іноді не витримують.
А що являє собою секретарка Луїза Бурже, яка сама завітала до нього на набережну Орфевр? Досі, крім неї, ніхто не підтвердив, що Фюмаль сам собі писав анонімні листи.
Шофер, на ім'я Фелікс, був її коханцем. Обоє прагнули якнайшвидше побратись і заснувати готель у Ж'єні. Зовсім не виключено, що вона або її Фелікс пограбували свого хазяїна або намагались шантажувати його.
В цьому клятому будинкові у кожного були підстави жадати смерті Фюмаля. Треба ближче познайомитись з життям інших слуг.
Нарешті, за межами будинку був ще Гайярден, який не повернувся додому після відвідин Фюмаля.
— Ви вже йдете, патроне?
— Я повернуся за кілька хвилин.
Його мучила спрага, і, крім того, хотілось вийти й хоч трохи подихати іншим повітрям.
— Замість мене тут поки що буде Ляпуент.
У вестибюлі Мегре довелося відбиватися од журналістів. Вийшовши на вулицю, він побачив перед будинком кілька автомашин з написами "преса" та "радіо". Біля них, на тротуарі, стояв гурт цікавих перехожих та один поліцай в уніформі.
Заклавши руки в кишені, Мегре швидко крокував до найближчого бістро на бульварі Батіньоль. Зайшовши, він коротко промовив:
— Кухоль пива! — Потім набрав номер свого домашнього телефону. — Обідай сьогодні без мене. Вечеряти?.. Сподіваюсь… Ні, нічого особливого…
Можливо, чимало людей потай раділи, що ненависний їм Фердінанд Фюмаль залишив цей світ. Це могло однаково стосуватися і простих службовців, і управляючих, і деяких урядовців.
Мегре не знав, що саме в цю мить на шпальтах багатьох вечірніх газет з'являлися величезні заголовки:
"ВБИТО М'ЯСНОГО КОРОЛЯ".
Газети люблять слово "король" не менше, ніж слово "мільярдер". Нічого дивного — комісар уже встиг довідатись, що Фюмаль тримав у руках третину м'ясної промисловості країни і був безпосереднім хазяїном усіх м'ясобоєнь у північних департаментах.
Кому дістанеться ця велетенська імперія?
З порога бістро комісар побачив зелений вогник таксі, і це нагадало йому про вулицю Франсуа Першого. Він уже послав туди Нев'є, але той чомусь мовчав.
Чудовий привід, щоб поїхати самому і хоч на якусь годину забути про задушливу атмосферу особняка на бульварі Курсель.
Машина зупинилась перед новим розкішним будинком.
— Месьє Гайярден? — перепитала консьєржка. — Четвертий поверх ліворуч, але, здається, його нема вдома.
Мегре зайшов у ліфт і за хвилину вже натискав кнопку дзвоника. Двері відчинила молода жінка в пеньюарі і, довідавшись, хто перед нею, запросила його ввійти.
— Ви й досі нічого не чули про Роже? — запитала вона, коли вони опинились у великому світлому салоні. А ви?
— Нічого. Відколи тут ваш інспектор, я місця собі не знаходжу. А щойно по радіо повідомили…
— Про Фюмаля?
— Так.
— Ви знали, що ваш чоловік мав намір відвідати його вчора ввечері?
Вона була гарна, пишнотіла молодиця років тридцяти.
— Він не мій чоловік, — спокійно відказала вона. — Ми з Роже не одружені.
— Знаю. Я помилився на слові.
— В нього є жінка і двоє дітей, але він не живе з ними вже… стривайте… цілих п'ять років.
— Ви знаєте, які в нього клопоти?
— Я знаю, що його майже зруйнував цей чоловік…
— У месьє Гайярдена є пістолет?
Вона помітно зблідла і не наважилась сказати неправду.
— Так. Він завжди лежить у шухляді.
— Перевірте, будь ласка, чи на місці він зараз. Дозвольте вас супроводити.
Мегре пройшов слідом за нею до спальні, посередині якої стояло широке низьке ліжко з двома подушками, одна з яких була зовсім не зім'ята. Вона відкрила одну шухляду, потім другу, здивовано знизала плечима і почала гарячково висовувати решту шухляд.
— Дивно…
— Він ніколи не носив його при собі?
— По-моєму, ні. Ви його не знаєте? Це дуже смирна людина, веселої вдачі…
— Вас не стурбувало, що він учора не повернувся?
Вона не знала, що відповісти.
— Так, звичайно… Я вже казала про це вашому інспекторові… Але він весь час сподівався викрутитись, позичити десь грошей… Я подумала, що він поїхав до когось із друзів за межами Парижа.
— Де живе його дружина?
— В Нейлі. Я дам вам її адресу.
З цими словами вона написала щось на аркуші паперу і подала його комісарові. В цю мить задзвонив телефон, і вона, попросивши вибачення, зняла трубку. Звідти почувся чийсь такий гучний голос, що Мегре міг, не напружуючи слуху, чути кожне слово.
— Алло! Це мадам Гайярден? Так… Тобто…
— Це вулиця Франсуа Першого, двадцять шість?
— Так.
— Квартира Роже Гайярдена?
Мегре міг заприсягтись, що цей бас належав якомусь бригадирові поліції.
— Так. Я живу з ним, але я не його дружина.
— Чи можете ви негайно приїхати до комісаріату в Пюто?
— Щось сталося?
— Так, сталося.
— Роже мертвий?
— Так.
— Ви не можете сказати від чого?
— Спочатку треба, щоб ви впізнали тіло. При ньому є документи, але…
Мегре зробив знак, і жінка передала йому трубку.
— Алло! Це комісар Мегре з Управління карного розшуку. Розкажіть усе, що знаєте.
— О дев'ятій годині тридцять дві хвилини на березі Сени за триста метрів від моста Пюто знайдено труп. Він лежав за купою цегли, яку вивантажили тут минулого тижня, і тому перехожі не помітили його раніше. Його вгледів якийсь матрос…
— Він убитий?
— Ні. В усякому разі, мені так здається. Він тримав у руці револьвер, в барабані якого бракує лише одного патрона. Схоже на те, що він сам собі вистрілив у праву скроню.
— Дякую. Коли труп буде впізнано, відвезіть його до інституту судової медицини і відправте до Сюрте усе, що знайдете в кишенях. Особа, з якою ви щойно розмовляли, зараз прибуде до вас.
Мегре повісив трубку і тихо промовив:
— Він вистрілив собі в голову.
— Я чула.
— У його дружини є телефон?
— Так.
Вона назвала номер, і комісар набрав його.
— Алло! Мадам Гайярден?
— Ні, це покоївка.
— Мадам Гайярден удома?
— Вона позавчора поїхала разом з дітьми на Лазурний берег. А хто просить? Це месьє Гайярден?
— Ні, це з поліції. Я хотів дещо спитати. Ви були вдома вчора ввечері?
— Звичайно.
— Месьє Гайярден не приходив?
— А навіщо вам?
— Прошу відповідати.
— Приходив.
— О котрій годині?
— Я вже спала. Було коло одинадцятої.
— Чого він хотів?
— Поговорити з пані.
— Раніше він чисто бував у неї ввечері?
— Ввечері ні.
— А вдень?
— Він приходив побачитися з дітьми.
— А вчора ввечері він хотів бачити дружину?
— Еге ж. Він був здивований, що вона поїхала на курорт.
— Він довго залишався?
— Ні.
— Він був схвильований?
— Скоріше втомлений. Я йому навіть запропонувала чарку коньяку.
— Він випив?
— За одним духом.
Повісивши трубку, Мегре повернувся до господині.
— Ви можете їхати в Пюто.
— Ви мене не супроводжуватимете?
— На жаль, ні. Але нам ще доведеться зустрітись.
Отже, вчора ввечері Гайярден вийшов із своєї квартири на вулиці Франсуа Першого з револьвером у руках. Спочатку він подався на бульвар Курсель. Чи не сподівався він розжалити Фюмаля? А може, він хотів вплинути на нього і в інший спосіб?
В нього, очевидно, нічого не вийшло. Трохи перегодом він побував на квартирі у дружини, але не застав там нікого, крім покоївки. Звідти рукою подати до моста Пюто.
Він, мабуть, довго блукав по набережній, перш ніж пустити собі кулю в лоба.
Мегре ввійшов до якогось досить елегантного бару і похмуро промовив:
— Пива і жетон.
Треба було подзвонити до інституту судової медицини.
— Говорить Мегре. Доктор Поль уже з'явився? Що?.. Досі працює? Спитайте, чи він знайшов кулю… Стривайте… Якщо знайшов, перевірте, що це за куля — з револьвера чи з автоматичного пістолета…
Якийсь час з трубки долинав невиразний гомін.
— Алло… Комісар?.. Здається, це куля з автоматичного пістолета… Вона застряла в…
Яке йому діло до того, де застряла куля, що вбила Фюмаля?
Якщо тільки у Роже Гайярдена, крім револьвера, не було при собі автоматичного пістолета, "м'ясний король" загинув не від його руки.
Коли Мегре з'явився у вестибюлі особняка на бульварі Курсель, його одразу обступили журналісти. Щоб відкараскатись од них, він розповів про знахідку біля мосту Пюто.
Інспектори й досі допитували слуг. Лише Торансу було нічого робити. Він нетерпляче чекав комісара і, як тільки той піднявся, зразу потяг його в куток.
— Патроне, я дещо знайшов там, нагорі, — тихо промовив він.
— Зброя?
— Ні. Може, пройдете зі мною?
Вони піднялись на третій поверх і зайшли до великого салону з кріслами і старим піаніно.
— Куди ти мене ведеш? До спальні пані Фюмаль?
Торанс таємниче захитав головою.
— В неї величезні покої, — прошепотів він. — Ось побачите.
Він уже, очевидно, встиг як слід ознайомитись з будинком і впевнено вів комісара через порожні кімнати.
— Я їй ще нічого не казав, — мовив він, показавши на двері спальні пані Фюмаль, яка й досі не виходила. — Краще буде, коли ви самі побалакаєте з нею. Сюди…
Вони проминули ще дві кімнати, котрими, мабуть, давно ніхто не користувався, потім вийшли в довгий коридор, в кінці якого Торанс відчинив двері до маленької кімнатки з єдиним вікном, що виходило на подвір'я. Кімнатка ця нічим не відрізнялась від тих, у яких жили покоївки: в ній стояв оббитий червоним репсом диван, круглий стіл, два стільці і дешева шафа.
З гордо сяючими очима інспектор показав пальцем на попільницю, в якій лежало" два недокурки.
— Понюхайте, патроне. Не знаю, що скаже Моерс, але я певний, що ці сигарети викурено зовсім недавно. Певне, вчора. Можливо, навіть сьогодні вранці. Коли я ввійшов, тут ще пахло тютюновим димом.
— Ти в шафу заглядав?
— Там лише дві ковдри. А зараз станьте на стілець. Обережно, він хитається.
З багаторічного досвіду Мегре знав, що більшість людей, які хочуть сховати якусь річ, завжди ставлять її на шафу. Тому він здивувався, побачивши поверх густого шару пороху коробку з бритвою, пакетик лез і тюбик з кремом для гоління.
— Ну, що ви про це скажете?
— Ти про це не говорив слугам?
— Я вирішив краще почекати вас.
— Ходімо до салону.
За хвилину Мегре вже стукав у двері спальні.