Піди поглянь, щоб кожухи з коляски переклали на підводи, якими ми з дозволу їхніх милостей поїдемо.
— Дозволь же, ласкава панно, тобі допомогти, — запропонував намісник.
Вони удвох пішли до коляски, але тільки–но опинилися одне навпроти одного по обидва боки дверцят, як шовкові торочки очей князівни піднялися, і її погляд, наче ясний і теплий промінь сонця, упав на обличчя поручика.
— Як же мені дякувати вашій милості, пане... — сказала вона голосом, який здався намісникові солодкою музикою, схожою на звучання лютні й флейт, — як мені дякувати тобі за те, що за честь батька мого вступився, супроти кривди, котру йому найближчі кревні чинять.
— Ласкава панно! — відповів намісник, відчуваючи, що серце тане у нього в грудях, як сніг навесні, — хай допоможе мені Господь Бог, а я заради подяки твоєї ладен хоч у вогонь скочити або й зовсім кров пролити, але якщо така велика охота, то заслуга менша, а коли так, то не гоже мені подячної плати з уст твоїх приймати.
— Якщо ти гордуєш нею, ваша милость, то я, убога сирота, не знаю, як інакше вдячність свою висловити.
— Не гордую я нею, — дедалі сильніше наголошував намісник, — але такий великий фавор довгою і вірною службою здобути прагну і про те тільки прошу, аби на таку службу ласкава панна взяти мене зволила.
Князівна, чуючи такі слова, зашарілася, збентежилася, потім ураз зблідла і, затуляючи обличчя долонями, відповіла сумним голосом:
— Мабуть, самі нещастя принесе вашій милості ця служба.
А намісник перехилився через дверцята коляски і мовив тихо й чуло:
— Принесе, що Бог дасть. Якщо навіть і біль, я все одно ладен до ніг вашої милості упасти і про нього благати.
— Не може бути, щоб такий рицар, як ти, ваша милость, тільки–но побачивши мене, надто великою охотою мені служити перейнявся.
— Ледве тебе побачивши, я відразу ж думати про себе забув і відчуваю, що вільному досі воякові, мабуть, рабом стати доведеться, але така, певно, воля Божа. Любов — це стріла, що несподівано пронизує груди, і ось я сам удар її відчув, хоч іще вчора не повірив би, якби хто сказав, що таке станеться.
— Якщо ваша милость учора не повірив би, як же я сьогодні повірити можу?
— Час, ласкава панно, найкраще переконає тебе в цьому. А щирість хоч зараз не лише у словах почути, а й на обличчі побачити можеш.
І знову шовкові завіси очей князівни піднялися, а поглядові її відкрилося мужнє й шляхетне обличчя молодого жовніра. Очі його були сповнені таким захопленням, що обличчя її взялося густим рум'янцем. Але тепер очей додолу вона вже не опускала, і він певний час упивався їхніми дивними чарами. І дивилися вони так одне на одного, як дві істоти, котрі хоч і зустрілися на битому шляху в степу, але відчувають, що обрали одне одного назавжди, і душі їхні, як двоє голубів, уже летять назустріч одна одній.
Цю хвилю захоплення урвав різкий голос княгині, котра покликала князівну. Під'їхали підводи. Каралаші заходилися переносити пакунки із коляски, і невдовзі все було готове.
Пан Розван Урсу, ґречний боярин, віддав обом жінкам власну карету, намісник сів на коня, і всі рушили в дорогу.
День уже згасав. Розлиті води Кагамлика сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром надвечір'я. Високо в небі вишикувалися табунці легеньких хмарин, які, поступово червоніючи, звільна рухалися до краю виднокола, ніби стомлені гойданням у небі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску.
Пан Скшетуський їхав із боку князівни, але розмови з нею не заводив, бо говорити так, як вони щойно говорили, при сторонніх не міг, а пустих слів його вуста вимовляти не хотіли. У серці він відчував блаженство, а в голові у нього щось шуміло, як вино.
Увесь караван бадьоро йшов уперед, і тишу порушувало тільки форкання коней або брязкіт стремена об стремено. Потім каралаші на задніх підводах затягли сумну волоську пісню, однак невдовзі стомилися, і тоді почувся гундосий голос пана Лонгіна, котрий побожно співав: "Я зробила так, щоб на небі не згасало сяйво і, як темінь, я покрила всю землю". Тим часом споночіло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, мов безмежне море, тумани.
В'їхали в ліс, але не проїхали й кількох стай , як почувся кінський тупіт і п'ятеро вершників показалися перед караваном. Це були молоді княжичі, котрі від фурмана довідалися про халепу, що сталася з їхньою матір'ю, і квапилися на допомогу, ведучи з собою карету, запряжену четвериком.
— Це ви, синочки? — окликнула стара княгиня.
Вершники наблизилися до підвід.
— Ми, матінко!
— Здоровенькі були! Дякуючи оцим ось добродіям мені вже й допомога не потрібна. А це мої синочки, котрих я вашій ласці, панове, доручаю: Симеон, Юр, Анджей і Миколай. А то хто п'ятий? — запитала вона, придивляючись пильніше. — Гей! Якщо старі очі у темряві не помилилися, то це, здається, Богун ?
Князівна раптово сахнулася в глибину карети.
— Чолом вам, княгине, і вам, князівно Гелено! — привітався п'ятий вершник.
— Богуне! — мовила стара. — Із полку прибув, соколе? А з торбаном ? Здоров, здоров! Гей, синочки! Я вже запросила їхніх милостей, ласкавих добродіїв, переночувати у Розлогах, а ви їм уклоніться! Гість в оселю — Бог в оселю! Просимо ж вас, ласкаві панове, до нас завітати.
Булиги поскидали шапки.
— Покірно просимо ваших милостей до господи.
— Вони вже згодилися — і його високість пан посол, і його милость пан намісник. Шляхетних кавалерів прийматимемо. Тільки от не знаю, чи їм, що звикли до придворних делікатесів, буде до смаку наш убогий харч.
— На жовнірському ми хлібі, не на двірському росли, — мовив пан Скшетуський.
А пан Розван Урсу додав:
— Я вже куштував гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірський із ним не зрівняється.
Підводи рушили вперед, і стара княгиня вела далі:
— Давно, давно вже минули добрі для нас часи. На Волині й на Литві є іще Курцевичі, котрі й почет тримають, і взагалі по–панському живуть, але вони кревних своїх, що бідніші за них, знати не хочуть, за що нехай їх Бог покарає. У нас майже скрута козацька, яку ви нам, ласкаві панове, маєте вибачити, й зі щирим серцем прийняти те, що вам від усієї душі буде запропоновано. Ми з п'ятьма синами сидимо на одному сільці й кільканадцяти слободах, а ще ж на нашій опіці й оця небога.
Намісника ці слова здивували, бо у Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали, до того ж, князеві Василю, Гелениному батькові. Проте спитати, як вони перейшли до рук Костянтина і його вдови, він вважав недоречним.
— То у вас, ласкава пані, п'ятеро синів? — поцікавився пан Розван Урсу.
— Мала п'ятеро, як левів, — відповіла княгиня, — але найстаршому, Василеві, поганці у Білгороді очі смолоскипами випекли, а від цього він розумом схибнувся. Коли молоді йдуть у похід, я лишаюся вдома тільки з ним та з небогою, від котрої більше біди, аніж потіхи.
Гордовитий тон, із яким стара княгиня говорила про свою небогу, був такий виразний, що не пройшов повз увагу поручика. В грудях у нього закипів гнів, і він мало не вилаявся, але грубі слова завмерли на вустах, коли, глянувши на князівну, він при місячному сяйві побачив, що в очах у неї бринять сльози...
— Що з тобою, ласкава панно? — тихо спитав він.
Князівна мовчала.
— Я не можу бачити твоїх сліз, — мовив пан Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня розмовляє з паном Розваном Урсу і не дивиться в їхній бік, допитувався далі: — Бога ради, скажи хоч слово, адже Бог свідок, що я і кров, і здоров'я віддам, аби тільки тебе втішити.
Зненацька він відчув: один із вершників так сильно підпирає його, що коні аж починають тертися боками.
Розмова з князівною урвалася, а Скшетуський, здивований і розгніваний, обернувся до смільчака.
При сяйві місяця він побачив очі, що дивилися на нього зухвало, визивно і водночас глумливо.
Ці страшні очі світилися, як вовчі очища у темному лісі.
"Що за проява? — подумав намісник. — Біс чи що?" — і, сам не зводячи очей із цих палючих зіниць, запитав:
— А чого це ти, ваша милость, так конем підпираєш і очима мене свердлиш?
Вершник нічого не відповів, але й далі дивився так само настійливо й зухвало.
— Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо битий шлях завузький, то гайда в степ! — мовив намісник, підносячи голос.
— А ти одлітай, ляшку, од карети, коли степ бачиш, — відповів вершник.
Намісник, який метикував дуже швидко, замість відповісти так сильно вдарив коня нападника в черево, що румак форкнув і в один стрибок опинився аж на краю шляху.
Вершник осадив його на місці, й якусь мить здавалося, що він хоче кинутися на намісника, аж тут пролунав різкий, владний голос старої княгині:
— Богуне, що з тобою?
Слова ці подіяли враз. Вершник розвернув коня й переїхав на протилежний бік карети до княгині, що говорила далі:
— Що з тобою? Гей, ти не в Переяславі й не в Криму, а в Розлогах, запам'ятай це. А тепер поїдь наперед і проведи підводи, бо яр зараз буде, а в яру темно. Годі, сіромахо!
Пан Скшетуський був так само здивований, як і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і знайшов би її, але чому шукав? Звідкіля оця несподівана ворожість?
У голові намісника сяйнула думка, що річ тут у князівні, і він утвердився в цій думці, коли, глянувши на обличчя панни, побачив, незважаючи на темряву, що воно біле, як полотно, і що на ньому відбився неприхований жах.
Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із копита вперед, а вона, дивлячись йому услід, сказала не так собі, як намісникові:
— Шалена це голова і біс козацький.
— Либонь, він несповна розуму, — зневажливо відповів пан Скшетуський. — Це що — козак на службі у синів твоїх, милостива пані?
Стара княгиня відкинулася на подушки карети.
— Що ти, ваша милость, говориш? Це ж Богун, підполковник козацький, прославлений юнак, синам моїм друг, а мені як названий, шостий син. Не може бути, щоб ти, твоя милость, імені його не чув, бо про нього всі знають.
І справді, панові Скшетуському ім'я це було добре відоме. Серед імен численних козацьких полковників і отаманів воно гриміло найгучніше і було у всіх на устах по обидва боки Дніпра. Кобзарі співали про Богуна пісні по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого ватажка розповідали легенди. Хто він був, звідкіля взявся, ніхто не знав.