Люди підкидали шапки в повітря.
— Хай живе народ!
— Браво! Браво!
Тільки доктор Гаспар невдоволено похитував головою. Чим він був невдоволений, невідомо.
— Хто це? Хто це? Хто цей негр? — цікавилися глядачі.
— Це теж актор?
— Ми ніколи його не бачили!
— Хто ти?
— Чому ти виступив на наш захист?
— Дозвольте! Дозвольте!
Якийсь голодранець пробрався крізь натовп. Це був той жебрак, який учора ввечері розмовляв з квіткарками й візниками.
Доктор Гаспар впізнав його.
— Дозвольте! — хвилювався жебрак. — Невже ви не бачите, що нас обдурюють?
Цей негр такий же актор, як і силач Лапітуп.
Одна зграя. Він теж одержав гроші від Трьох Товстунів.
Негр стиснув кулаки.
Захоплення натовпу змінилося на гнів.
— Звичайно! Один негідник прогнав другого.
— Він боявся, що ми поб'ємо його приятеля, і зіграв цей жарт.
— Геть!
— Негідник!
— Зрадник!
Доктор Гаспар хотів щось сказати, стримати натовп, та було пізно. Чоловік дванадцять, видершись на підмостки, оточили негра.
— Бийте його! — заверещала стара жінка.
Негр простяг руку. Він був спокійний.
— Стійте!
Його голос заглушив крик, шум і свист. Стало тихо, і в тиші спокійно і просто прозвучали слова негра:
— Я гімнаст Тібул.
Сталося замішання.
Кільце навколо негра розсипалося.
— Ох! — зітхнув натовп.
Сотні людей хитнулись і завмерли. І тільки хтось розгублено спитав:
— А чому ти чорний?
— Про це спитайте доктора Гаспара Арнері! — І, посміхнувшись, негр вказав на доктора.
— Безперечно, це він.
— Тібул!
— Ура! Тібул живий! Тібул з нами!
— Хай жив…
Але крик обірвався. Сталося щось несподіване і неприємне. У задніх рядах збентежилися. Люди розсипалися в усі боки.
— Тихше! Тихше!
— Тікай, Тібуле, рятуйся!
На площі з'явилися три вершники й карета.
Це був капітан палацової гвардії граф Бонавентура в супроводі двох гвардійців. У кареті їхав палацовий чиновник з поламаною лялькою наслідника Тутті. Вона сумно припала до його плеча гарненькою голівкою з підстриженими кучериками. Вони шукали доктора Гаспара.
— Гвардійці! — заволав хтось не своїм голосом.
Декілька чоловік кинулися через паркан.
Чорна карета зупинилася. Коні крутили головами. Дзвеніла і спалахувала збруя. Вітер шарпав блакитні пера.
Вершники оточили карету.
У капітана Бонавентури був страшний голос. Якщо скрипка викликала зубний біль, то від цього голосу здавалося, наче тобі вибили зуба.
Він підвівся на стременах і спитав:
— Де будинок доктора Гаспара Арнері?
Він натягував поводи. На руках у нього були грубі шкіряні рукавиці з широкими розтрубами.
Літня жінка, в яку це запитання влучило, як куляста блискавка, злякано махнула рукою хтозна-куди.
— Де? — перепитав капітан.
Тепер його голос уже звучав так, що здавалося — вибито не один зуб, а цілу щелепу.
— Я тут. Хто мене питає?
Люди розступилися. Доктор Гаспар, поважно ступаючи, підійшов до карети.
— Ви доктор Гаспар Арнері?
— Я доктор Гаспар Арнері.
Дверцята карети відчинилися.
— Сідайте негайно в карету. Вас одвезуть додому, і там ви дізнаєтесь, у чому справа.
Берейтор зіскочив з задка карети і допоміг докторові сісти. Дверцята зачинилися.
Кавалькада рушила, знімаючи куряву.
Ні капітан Бонавентура, ні гвардійці не помітили за натовпом гімнаста Тібула. Мабуть, побачивши негра, вони не впізнали б у ньому того, на кого полювали минулої ночі.
Здавалося, небезпека минула. Та раптом почулося єхидне шипіння.
Силач Лапітуп висунув голову з-за бар'єра, обтягнутого коленкором, і шипів:
— Стривай… стривай, голубе! — Він погрозив Тібулу величезним кулачищем. — Стривай, ось я зараз дожену гвардійців і скажу, що ти тут!
З цими словами він поліз через бар'єр.
Бар'єр не витримав рожевої туші. Закричавши качиним голосом, бар'єр зламався.
Силач висмикнув ногу з-під дерев'яних уламків і, розштовхавши гурт людей, кинувся доганяти карету.
— Зупиніться! — верещав він на ходу, розмахуючи круглими голими руками. — Зупиніться! Гімнаст Тібул знайшовся! Гімнаст Тібул тут! Він у моїх руках!
Справа була кепська. А тут ще вліз іспанець із страшним оком і пістолетом за поясом. Другого пістоля він тримав у руці. Іспанець підняв галас. Він стрибав на підмостках і викрикував:
— Громадяни! Треба видати Тібула гвардійцям, інакше нам буде погано! Громадяни, не можна сваритися з Трьома Товстунами!
До нього приєднався директор балагана, в якому так невдало виступив силач Лапітуп:
— Він зірвав мені виставу! Він вигнав силача Лапітупа! Я не хочу відповідати за нього перед Трьома Товстунами.
Натовп загородив Тібула.
Силач не догнав гвардійців. Він знову з'явився на площі. Він мчав щодуху просто на Тібула. Іспанець зіскочив з підмостків і вихопив другого пістоля. Директор балагана витяг невідомо звідки білий паперовий круг. Дресировані собаки в цирку стрибають через такі круги. Він розмахував цим кругом і шкандибав з підмостків за іспанцем.
Іспанець звів курок.
Тібул побачив, що треба тікати. Натовп розступився. Наступної хвилини Тібула вже не було на площі. Перестрибнувши через паркан, він опинився на городі. Він подивився в шпарину.
Силач, іспанець і директор бігли до паркана. Видовисько було дуже смішне. Тібул засміявся.
Силач біг, наче скажений слон, іспанець скидався на пацюка, що стрибає на задніх лапках, а директор шкутильгав, як підстрелена ворона.
— Ми тебе схопимо живцем! — кричали вони. — Здавайся!
Іспанець клацав курком і зубами. Директор розмахував паперовим колом.
Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкій чорній землі. Навколо були грядки. Тут росли капуста, буряки, кучерявились якісь зелені вусики, стирчали стебла, лежало широке листя.
Все ворушилося од вітру. Яскраво сяяло синє чисте небо.
Битва почалася.
Усі троє наблизилися до паркана.
— Ти тут? — спитав силач.
Ніхто не відповів.
Тоді заговорив іспанець:
— Здавайся! У мене в кожній руці по пістолю. Пістолі найкращої фірми — "Пройдисвіт і Син". Я — кращий стрілець країни, розумієш?
Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля. Він навіть не мав пістоля, але в нього під рукою, або, вірніше, під ногою, було багато капустяних голів. Він нахилився, відірвав одну, круглу і важку, і жбурнув через паркан. Капустяна голова влучила в живіт директору. Потім полетіла друга, третя… Вони вибухали не гірше за бомби.
Вороги розгубилися.
Тібул нахилився за четвертою. Він ухопив її за круглі щоки, напружився, щоб вирвати, та ба, капустяна голова не піддавалася. Мало того, вона заговорила людським голосом:
— Це не капустяна, а моя голова. Я продавець дитячих повітряних куль. Я втік з Палацу Трьох Товсунів і потрапив у підземний хід. Його початок у каструлі, а кінець тут. Він тягнеться під землею у вигляді довгої кишки…
Тібул не вірив своїм вухам: капустяна голова видавала себе за людську!
Тоді він нахилився і подивився на диво. Очам довелося повірити. Очі людини, яка вміє ходити по канату, не брешуть.
Те, що він побачив, справді не мало нічого спільного з капустяною головою.
Це була кругла пика продавця повітряних куль. Як і завжди, вона була схожа на чайник, тонконосий чайник, розмальований маргаритками.
Продавець витикався з землі, а розрита земля, розсипавшись мокрими грудочками, обгорнула його шию чорним комірцем.
— Чудово! — сказав Тібул.
Продавець дивився на нього круглими очима, в яких відбивалося небо.
— Я віддав кухарчукам свої повітряні кулі, і кухарчуки мене випустили… А ось якраз летить одна з цих куль…
Тібул подивився і побачив високо-високо в сліпучій синяві маленьку оранжеву кульку.
Це була одна з куль, випущених кухарчуками.
Ті троє, що стояли за парканом і обмірковували план атаки, теж побачили кулю.
Іспанець підскочив на сажень, закрутив другим оком і став у позу. Він був завзятим стрільцем.
— Дивіться, — горлав він, — на висоті десяти дзвіниць летить дурна куля! Б'юсь об заклад на десять золотих монет, що я влучу в неї. Немає кращого стрільця, ніж я!
Ніхто не схотів з ним битись об заклад, але це не вгамувало іспанця. Силач і директор розлютилися.
— Віслюк! — закричав силач. — Віслюк! Тепер не час займатися полюванням на кулі. Ми повинні зловити Тібула! Не витрачай даремно зарядів.
Ніщо не впливало. Куля була надто вже принадною для влучного стрільця. Іспанець почав прицілюватися, заплющивши своє невгамовне око. І поки він цілився, Тібул витяг продавця з землі. Що це було за видовисько! Чого тільки не було на його одежі! І залишки крему та сиропу, і шматки прилиплої землі, і ніжні зірочки цукатів!
У тому місці, звідки Тібул витяг його, наче корок з пляшки, лишилася чорна діра. У цю Діру посипалася земля, і звук почувся такий, немов дощ барабанить по піднятому верху екіпажа.
Іспанець стрельнув. Звичайно, він не влучив У кулю. Лишенько! Він влучив у зелений капелюх свого директора, а той капелюх теж був не нижчий від дзвіниці.
Тібул утік з городу, перестрибнувши через протилежний паркан.
Зелений капелюх впав і покотився, як самоварна труба. Іспанець страшенно зніяковів. Слава кращого стрільця загинула. Більше того: загинула шана директора.
— Негіднику! — Директор був у нестямі і, задихаючись від гніву, надів з розмаху паперовий круг на голову іспанця.
Круг з тріском розірвався, і голова іспанця опинилася в зубчатому паперовому комірі.
Тільки Лапітуп залишився без діла. Але постріл сполошив навколишніх собак. Один з них вискочив звідкілясь і помчав на силача.
— Рятуйся, хто може! — встиг крикнути Лапітуп.
Усі троє кинулися тікати.
Продавець залишився сам. Він виліз на паркан і оглянувся. Трійка приятелів скотилася під зелений укіс. Лапітуп стрибав на одній нозі, тримаючись за покусану товсту литку, директор заліз на дерево і повис на ньому, неначе сова, а іспанець, хитаючи головою, що стирчала з паперового кола, відстрілювався од собаки, влучаючи щоразу в городнє опудало.
Собака стояв над укосом і, очевидячки, не хотів нападати знову.
Цілком задоволений смаком Лапітупової литки, він крутив хвостом і широко посміхався, звісивши рожевий блискучий язик.
Розділ VI
НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ
— Спитайте доктора Гаспара Арнері, — відповів гімнаст Тібул на запитання, чому він став негром.
Але, й не питаючи доктора Гаспара, можна догадатися, що за причина. Пригадаймо: Тібулові пощастило зникнути з поля бою. Пригадаймо: гвардійці полювали на нього, вони спалювали робітничі квартали, вони зняли стрілянину на Площі Зорі.