Гійу знав, що Боженьки там більше нема, що пан священик не побажав залишити тут Божень-ку, побоюючись святотатців. Не було Боженьки і в старій домашній капличці, де фрейлейн складає тепер мітли, ящики та поламані стільці. Де ж у цьому жорстокому світі домує Бог? Де він залишив бодай якийсь слід?
Гійу замерз. І боляче ужалив кропивою ногу. Він підвівся, підійшов до пам'ятника полеглим воїнам у вигляді піраміди, який звели торік. Тринадцятеро імен на одне їхнє маленьке сільце: Серне Жорж, Лаклот Жан, Лапейр Жо-зеф, Лапейр Ернест, Лартіг Рене... Гійом бачив, як над могилами мірно схиляється брунатна батькова фуфайка, чув пронизливе вищання візка. Завтра його віддадуть червоному вчителеві, але ж учитель може нагло померти сьогодні вночі. А що коли щось трапиться: ураган, землетрус... Та ні, ніщо не змусить замовкнути страшний мамин голос, ніщо не пригасить блиску її злих очей, прикутих до нього, і під цим поглядом він раптом починає бачити і своє худеньке тільце, і брудні колінця, і спущені на черевики шкарпетки; в такі хвилини Гійу судорожно ковтає слину і, бажаючи умилостивити ворога, намагається закрити рота... А сердитий голос вигукує (йому здається, що його розкоти чутні навіть тут, на маленькому кладовищі, де він дзвонить зубами від холоду): "Забирайся куди хочеш, щоб я тебе більше не бачила!"
А Поль тим часом розпалила в спальні коминок і мріє. Ніхто не в силі змусити себе полюбити, ніхто не здатен сподобатися іншому, але ні земні, ні небесні сили не можуть перешкодити жінці обрати собі мужчину і зробити його своїм богом. Хай навіть він про це нічого не знає, якщо від нього нічого не вимагають натомість. І ось вона неодмінно створить собі кумира, і він стане осереддям усього її життя. Вона зведе вівтар серед навколишньої пустелі і присвятить його кучерявому божеству, бо нічого більше їй не залишається.
Хай інші жінки рано чи пізно починають благати ласки у їхніх богів, вона знає твердо, що нічого не чекатиме від свого кумира. Вона вкраде лише те, що можна взяти непомітно. Чудову владу має погляд нишком, невловна для іншого думка! Можливо, настане день, коли їй дозволено буде наблизитися до свого кумира, можливо, Бог стерпить доторк її губів до його руки...
III
Мама стрімко тягла його за собою по дорозі, поораній глибокими коліями, де стояла дощова вода. Назустріч траплялися школярі, вони розходилися додому без криків і сміху. Від невидимих ранців за плечима відстовбурчувались їхні пелерини, від чого діти здавалися маленькими горбанями. З-під капюшонів, насунутих на лоба, поблискували карі або голубі очі. Дивлячись на школярів, Гійу думав, що всі ці хлопці, такі мирні з вигляду, одразу б обернулися в його мучителів, якби йому довелося сидіти разом з ними в класі або гратися на шкільному подвір'ї. Але зараз його віддадуть учителеві, і той займатиметься тільки з ним одним, на нього одного буде звернута вся небезпечна влада дорослих, які намагаються пригнітити маленького Гійу своїми запитаннями, збентежити своїми поясненнями і доказами. Цієї влади з лихвою вистачило б на цілий клас. А доведеться одному Гійу протистояти цьому чудовиську ученості, яке сердитиметься й кричатиме на дитину, яка не розуміє змісту гучних промов.
Він ішов до школи того часу, коли всі інші хлопці розходилися додому. Гійу наче щось шпигонуло у серце: він раптом ще гостріше відчув свою відмінність від них, свою самоту. Суха, тепла рука, що тримала його ручку, судомно стислася. Байдужа, якщо не ворожа, сила тягла його за собою. Замурована в своєму нікому не відомому світі пристрастей і думок, мати за всю дорогу не сказала синові ні слова. Ось уже виступили з присмерку перші будиночки, запахло димом, замигтіли за каламутними шибками вогники гасничок, заблищали яскраві вогні готелю Дюпюї. Посеред дороги стояло два вози, і широкі спини візників загороджували стойку. Ще хвилина — і ось він, той вогник... Гійу згадалося, як бабуся, розповідаючи йому казку про Хлопчика-мізинчика, вимовляла страшним, товстим голосом: "Перед ним був дім людожера". Крізь скляні двері Гійу розгледів постать людожерової дружини. Вона стояла, очевидно, очікуючи свою здобич.
— Чому ти тремтиш, дурнику? Пан Бордас тебе не з'їсть.
— Може, він змерз?
Поль знизала плечима і кинула знеможено;
— Ні, це в нього нервове, починається зовсім несподівано і без усяких причин. У півтора року у нього був родимець.
Зуби в Гійу голосно цокотіли. В кімнаті чувся тільки цей дріб та мірний стук маятника великих стінних дзиґарів.
— А ну, Леона, зніми з нього черевики,— скомандував людожер.— І взуй у туфлі Жан-П'єра.
— Будь ласка, не треба,— благально вимовила Поль.— Не турбуйтеся.
Але Леона уже винесла з сусідньої кімнати пару туфель. Вона посадила Гійу на коліна, зняла з нього пелерину і підсунулася до вогню.
— Соромся, такий великий хлопець,— сказала мати.— Я не принесла сьогодні ні книжок, ані зошитів,— додала вона.
Людожер запевнив, що це зовсім не обов'язково: сьогодні ввечері вони тільки побалакають, познайомляться.
— Я зайду через дві години,— сказала Поль.
Гійу не чув, про що говорили мати і вчитель, який пішов проводжати Поль до вхідних дверей. Мати пішла, і він відчув це, бо йому одразу стало тепліше. Двері зачинилися.
— Хочеш, давай будемо разом лущити квасолю,— запропонувала Леона.— А може, ти не вмієш лущити квасолі?
Гійу зареготав і сказав, що він завжди допомагає фрейлейн лущити квасолю. Те, що перша фраза, з якою до нього звернулися, була про квасолю, збадьорило його. Він настільки посмілішав, що навіть додав:
— А у нас квасолю уже давно зібрали.
— Ну, це, бачиш, послідки,— пояснила вчителька.— Серед них багато попсованих, доведеться відбирати.
Гійу підійшов до столу і взявся за діло. Кухня в Бордасів була схожа на всі кухні — велика пічка, над вогнем висить на гаку казан; довгий стіл, на одній поличці — мідні каструлі, на сусідній вишикувані в ряд горщики з маринадами, зі сволоків звисають два окости, загорнуті в мішковину. Одначе Гійу здалося, що він потрапив у дивний і чудовий світ. Може, причиною цього був легенький запах тютюну, який ішов від люльки пана Бордаса, що її він не виймав з рота. А головне, книжки, скрізь книжки, купи газет на буфеті і на круглому столику, що стояв біля учителя. Зручно випроставши ноги, не звертаючи ніякої уваги на Гійу, учитель розрізав сторінки журналу в білій обкладинці, на якому великими червоними літерами була виведена назва.
Над коминком висів портрет якогось товстого бородатого чоловіка зі схрещеними на грудях руками. Під портретом був напис, і хлопець, випроставши шию, намагався впівголоса прочитати його по складах: Жор... Жор...
— Жорес,— раптом підказав людожер.— Ти знаєш, хто такий Жорес?
Гійу заперечно похитав головою.
— Маю надію, ти не збираєшся починати урок з розмови про Жореса? — запротестувала Леона.
— Та він сам зі мною про Жореса забалакав,— відповів пан Бордас.
Він засміявся. Гійу з утіхою подивився на його очі, що звузилися, як шпарки. Йому дуже хотілося знати, хто такий був Жорес. Лущити квасолю, мабуть, навіть було приємно. Зіпсовані стручки він відкладав набік. Ніхто не звертав на нього уваги. Він міг думати про що завгодно, дивитися на людожера і на людожерову дружину, озирати їхню оселю.
— Можливо, годі? — раптом запитав пан Бордас. Учитель не читав журналу, він вивчав зміст, розрізав
сторінки, роздивлявся підписи, близько підносячи журнал до обличчя і з насолодою вдихаючи запах друкарської фарби. Адже цей журнал прибув з самого Парижа... Робер думав про те, як повинні бути немислимо щасливі ті, хто співробітничає в цьому часописі. Він намагався уявити собі їхні обличчя, редакційну кімнату, де вони збираються, щоб обмінятися думками,— збираються люди, котрі знають усе, оглянули всі філософські системи. Навіть від Леони він приховав, що надіслав до журналу статтю про Ромена Роллана. І дістав відмову, правда, дуже ввічливу, але все ж відмову. Стаття, писали йому, має надто політичне спрямування. Дощові краплі стікали тепер прямо з даху, оскільки переповнена ринва уже не вміщала води. Людині дане всього одне життя. Робер Бордас ніколи не узнає, що таке паризьке життя. Пан Лусто сказав йому, що його тутешнє життя в Серне може стати матеріалом для творчості... І порадив вести щоденник. Проте Робер особливо не цікавився власною персоною. А втім, і інші люди цікавили його не більше. Йому хотілося переконувати їх, прищеплювати їм свої погляди, але їхні індивідуальні особливості не принаджували його уваги... Він був талановитим промовцем, міг одним духом написати статейку. Його замітки для "Франс де Зюд-Уест", на думку все того самого пана Лусто, були куди вищі всього, що друкували в Парижі, звісно, за винятком "Аксьйон франсез". А в "Юманіте", якщо вірити панові Лусто, ніхто з ним не міг зрівнятися. Париж!.. Робер дав слово Леоні, що ніколи не покине Серне, навіть коли Жан-П'єр вступить до Еколь Нормаль, навіть потім, коли син здобуде успіх, висунеться в перші лави. Не слід йому заважати, завдавати йому турбот. "Кожному своє місце",— думала Леона.
Робер устав і притиснувся лобом до скляних дверей. Але, коли обернувся, зауважив, що Гійу стежить за ним лагідними вогкими очима. Хлопець одразу ж одвів погляд. Робер згадав, що його новий учень любить читати.
— Чи не досить тобі лущити квасолю, малий? Хочеш, я дам тобі книжку з малюнками?
Гійу відповів, що хоче будь-яку книжку, навіть без малюнків.
— Покажи йому бібліотеку Жан-П'єра,— сказала Леона,— хай сам вибере.
Ідучи слідом за паном Бордасом, який ніс лампу, хлопець переступив поріг подружньої спальні. Вона вразила його своєю пишнотою. На величезному ліжку з різьбленим узором розкинувся царствено прекрасний пуховик пурпурового кольору, ніби на стьобану ковдру перекинули пляшку смородинової настойки. Під самою стелею були розвішані збільшені фотографії. Потім пан Бордас ввів Гійу до кімнати меншої, там пахло якоюсь пусткою. Учитель з гордістю підняв лампу, і Гійу захоплено оглянув кімнату молодого Бордаса.
— Звісно, в замку апартаменти розкішніші, але все-таки й тут незле,— додав учитель не без утіхи.
Хлопець не вірив своїм очам. Уперше в житті маленький панич раптом ясно уявив собі крихітну комірчину, де він спав.