Він одразу став уважнішим і лагіднішим, значливо подивився на ван-Декера і сказав:
— Тепер я бачу, що підприємство задумане тверезо, що воно в розумних і практичних руках. Бачу, що там у вас добре знають про перешкоди на цьому шляху. Знають, що значить умовити населення поступитися своїми клаптями землі. Знають, який апарат доводиться пускати в хід для цього.
— Не кажіть! — сміючись перебив ван-Декер і доторкнувся до руки начальника. — Хіба ми діти? Хіба ми не знаємо реальних умов і обставин? Мені тільки треба буде об'їхати й оглянути більш-менш зручні місця, а потім уже доведеться звернутися до авторитетнішої людини. Не наважуюсь турбувати вас, але якби ви погодилися допомогти в цій культурній справі, ми були б дуже вдячні.
— Що ж, — промовив начальник, — доведеться потурбуватися. Цього вимагає і благо цієї країни, і благо нашої батьківщини.
За кілька хвилин ван-Декер мав документ, в якому усім представникам місцевої влади пропонувалося допомагати йому при об'їзді й огляді земель.
Нарешті ван-Декер і начальник департаменту ван-Гук заприятелювали так, ніби вони були давні знайомі. П'ючи ананасну воду з льодом, вони розмовляли вже про різні особисті справи і, видно, сподобалися один одному.
— Ви коли думаєте їхати? — спитав ван-Гук.
— Якщо вдасться, то хоч сьогодні.
— Сьогодні в генерал-губернатора офіціальний бал. Три дні тому він приїхав з Бейтензорга. Якщо вам цікаво, я можу дістати для вас запрошення.
Спочатку ван-Декер відмовився, а потім подумав і згодився.
— Тоді, — сказав ван-Гук, проводжаючи гостя до дверей, — приїжджайте до мене о восьмій годині, і ми поїдемо разом.
На ґанку ван-Декер зустрівся з Піпом. Вони привіталися як знайомі, і ван-Декер спитав:
— Ну, як ваші мисливські справи, мінгер Піп?
— Треба ось ще одержати дозвіл на подорож по країні.
— А як подобається країна?
— Поки що нічого цікавого: будинки, вулиці, трамваї, автомобілі, як і в нас; навіть шахраї на базарі такі самісінькі. Лише змії продаються, наче ковбаси. Мабуть, справжня природа там, далі.
— Звичайно. Бажаю успіху.
О пів на дев'яту ван-Декер під'їхав до палацу генерал-губернатора з ван-Гуком і його сім'єю — товстою дружиною і цибатою дочкою.
Серед темної ночі весь палац сяяв огнями. Десятки автомобілів і коней збилися біля під'їзду, а навколо стояв натовп простих глядачів, яких відтискали поліцейські.
По боках мармурових східців, покритих килимами, стояли темні лакеї в блискучому парадному одязі, але… босі. У пишних залах гули гості, яких зібралося чоловік шістсот. Чекали виходу самого генерал-губернатора.
Крім найвищих голландських чиновників і військових, були представники й іноземних держав: Англії, Франції, Бельгії. Впадало в очі, що принаймні половина гостей були метиси, а дружини їх навіть зовсім чистокровні яванки. Ось пройшов поважний генерал, метис, із своєю дружиною. Іноземці зирнули один на одного й почали тихо перемовлятися. Видно було, що вони дивуються, як допускають темношкірих людей у генерали.
Ван-Гук помітив це і сказав ван-Декеру:
— Це головнокомандуючий яванськими військами, талановита і віддана людина. Але все ж на таку посаду краще було б призначити кого-небудь з наших. Тут він великий туз, а в Голландії з ним навіть посоромилися б привітатись.
— Це тільки свідчить, що ми невдячні своїм вірним слугам, — відповів Декер.
— Зате вони тут на це поскаржитися не можуть, — промовив ван-Гук.
Заворушилися присутні, черговий ад'ютант крикнув на весь зал: "їх високопревосходительство генерал-губернатор!" У глибині залу відчинилися двері, музика заграла голландський гімн, і поважно, повільно виплив генерал-губернатор з дружиною.
Присутні підхопилися, низько вклонились. Генерал-губернатор у відповідь ледь-ледь нахиляв голову, привітався з найважливішими особами, перемовився з ними кількома словами і пішов на своє місце. Гості розділилися на групки і чекали початку балу.
Заграли полонез, генерал-губернатор запросив дружину французького консула і почав танець. За ним — якийсь консул з дружиною генерал-губернатора, а там далі — по чину. З великою пошаною спостерігала проста публіка, як танцює "сам" генерал-губернатор.
Бал розпочався. Через кілька хвилин генерал-губернатор вийшов з ряду й сів у окремому кутку разом з найвищими чинами, а танцювала вже простіша публіка.
За полонезом пішли інші, "неофіціальні" танці. Публіка переміщувалася, змінювалась. Усі вікна були відчинені; за ними вабили до себе веранди. Ван-Декер з цікавістю розглядав оригінальний бал; згодом ввічливість примусила і його піти танцювати з дочкою ван-Гука.
Потім він вийшов на веранду. Навколо був сад, обнесений високою стіною. Пальми, банани та інші екзотичні рослини переносили його в новий, незнаний світ. Але музика, парадна публіка в сюртуках, фраках, мундирах і все інше, що було навколо, свідчило, що світ тут такий самий, як і в Гаазі, Відні, Лондоні, Парижі. І так само простий народ стоїть там, на вулиці, і заздро поглядає, як веселяться пани.
— Дивлюсь я на все це і дивуюся, — почувся збоку голос англійського консула. — Що собі думають голландські власті? Через десять-двадцять років не лишиться жодної чистокровної білої людини. Все перейде в руки бурих, жовтих, кофейних та інших кольорових створінь. І як голландцям не соромно водитися з цими кофейними генералами й чиновниками? У нас їх і на поріг не пустили б, а тут вони рівноправні. У нас, коли англієць візьме собі кольорову дружину, його вже не приймуть в жодному пристойному домі. А тут, у домі самого генерал-губернатора, цілий звіринець.
— Воно так, — промовив другий чоловік, французький консул, — але поки що ніякої шкоди для голландців ми не бачимо. Протягом ста років ми не знаємо жодного серйозного повстання. Бачачи своїх, народ задоволений владою. Ці кольорові, можливо, корисніші для голландської влади, ніж свої, білі.
— Ми так само користуємося кольоровими, але це не значить, що ми повинні змішуватися з ними.
Хтось підійшов, і розмова припинилася. Коли ван-Декер повернувся в зал, з ван-Гуком розмовляв бельгійський консул.
— А знаєте, прийом і поведінка вашого генерал-губернатора куди вищі й урочистіші, ніж нашого короля, — сказав консул.
— Не забувайте, — усміхнувся ван-Гук, — що генерал-губернатор якраз і заміщає особу нашої королеви і все, що належить їй, переноситься на нього. А по-друге, у цій дикій країні необхідно тримати прапор влади на належній висоті.
— І правильно робите, — погодився консул. — Взагалі можна сказати, що жодна дернова не досягла в своїх колоніях таких успіхів, як голландці на Яві. Розвиток промисловості, культури, рівноправ'я (і він показав рукою на метисів) — все це підняло країну й створило спокійні умови життя як для голландців, так і для тубільців. Ось чому ви не відчуваєте тих тривог і небезпеки, які загрожують іншим державам у їхніх колоніях.
— Так, наш народ тихий і спокійний, — підтвердив ван-Гук.
— Але ж я чув, — втрутився ван-Декер, — що існують якісь недозволені партії; Сарекат-Іслам, Сарекат-Райят, навіть комуністична партія.
— Ну, це лише іграшки, — засміявся ван-Гук. — Всюди знайдеться кілька незадоволених людей, а задовольнити їх завжди можна… безплатним приміщенням.
І він голосно зареготав, задоволений своїм дотепом. Підтримав його і консул, усміхнувся ван-Декер.
Мимо пройшов молодий флотський офіцер. Ван-Декер глянув на нього і ніби здригнувся.
— Чи не знаєте ви, хто це такий? — спитав він ван-Гука.
— О, це цікавий чоловік, герой! — відповів той. — З ним пов'язана одна темна історія, яка держиться в секреті, але вам, я гадаю, можна сказати, ви — свій.
— Звісно, — сказав ван-Декер.
— Бачите, — тихо почав ван-Гук, — кілька місяців тому зник військовий корабель. Може, читали — в газеті писалося, що розбився об скелі військовий корабель "Саардам"?
— Здається, читав, — відповів ван-Декер.
— Ну, то насправді він не розбився, а його захопили бандити.
— Не може бути! — здивувався ван-Декер. — Щоб бандити та захопили державний військовий корабель! Це ж ганьба!
— Ось тому й сповістили, нібито він сам розбився. Капітан, його помічник і команда ганебно здалися бандитам. Лише цей молодий мічман, ван-Хорк, тримався до останнього моменту, і, якби команда не змусила його здатися, він висадив би в повітря корабель разом з собою і всіма.
— Он який герой! — здивувався ван-Декер.
— Ясно, що всю команду покарали, а ван-Хорка підвищили в капітани і призначили командиром міноносця.
— Ну, а "Саардам" куди дівся, відомо?
— Досі не знали, а тепер, здається, довідалися, бо ван-Хорк завтра чи післязавтра вирушає по його слідах.
Тимчасом танці закінчились, і гостей запросили вечеряти. Два величезні зали зайняли гості. Генерал-губернатор сів за окремий стіл і запросив до себе найпочесніших гостей. Коли всі розсілися й стихли, генерал-губернатор підвівся, підняв бокал і сказав:
— Шановні гості! Дозвольте підняти перший бокал за її величність королеву голландську, володарку Індонезії. Лише її увага, її піклування дали нам можливість підвищити добробут цієї країни, дати населенню…
Страшенний гуркіт пролунав за вікном. Затряслися стіни, задзвеніло й посипалося скло, цегла, уламки полетіли на стіл, а в кутку залу утворилася велика щілина.
У залі почалася невимовна метушня. Почулися голоси: "Вибух! Бомба! Салака![9]" Столи, страви, люди, крісла — все змішалося в одну купу. "Перший бокал" випав з рук генерал-губернатора, і він, підхопивши дружину, побіг до дверей разом з усіма, забувши про своє високе становище. Але в дверях була така тиснява, що не можна було пройти ні назад, ні вперед. На підлозі голосило кілька жінок, яких топтали очманілі люди. Кілька чоловік вискочило у вікно, а ван-Хорк сховався в кутку під столиком.
Тут пролунав гучний голос "кофейного" генерала:
— Панове! Спокійно! Бачите, що все скінчилося, що більше нічого не загрожує. Схаменіться, бо наробите більшого лиха.
Перший схаменувся генерал-губернатор і вдав, ніби він кинувся до дверей наводити порядок. До нього приєдналися інші офіцери.
Вискочив і ван-Хорк і зараз же почав заспокоювати присутніх:
— Панове, заспокойтеся! Ми на варті, ми не допустимо нещастя. Рятуйте жінок!
А ван-Декер стояв увесь час ніби скам'янілий. Здавалось, він не бачив метушні, не думав про небезпеку, а був стурбований зовсім іншим.