Та й невелика втіха знати, коли нічого не можна зробити: це не від нас залежить.
Проте від нас залежить, щоб ми одне одного в школі любили, знали і взаємно допомагали. А бідні й багаті не знають одне одного й не дуже люблять.
Є діти, яких мало хвилює, скільки в кого грошей і хто як одягнений, а от декотрі бідняки не люблять багатих однолітків, і, навпаки, багаті не люблять бідних.
Бідним здається, що всі багаті зазнаються, що в них зле серце і всі вони — паничі й модні панянки — вдають із себе делікатних і думають про втіхи. А багатим знову ж таки здається, що бідні заздрісні, нещирі й погано виховані.
Я знаю, чому це так відбувається.
Тому що порядний бідняк частіше знайомиться з багатим горлодером і задавакою, а порядний багач — з бідним підлабузником і шалапутом. Багатий задавака шукає бідних, щоб хвалитися, а бідний пройда — багатих, аби щось виманити. А порядні бідні й порядні багаті цураються один одного.
Порядний бідний думає: "Навіщо мені з ним розмовляти? Ще подумає, що я хочу, аби він мене пригощав? І йому здаватиметься, що ласку мені робить".
Порядний бідняк боїться несправедливих підозр, лихих товаришів, соромиться, що не так добре одягнений.
А порядний багатій думає: "Можливо, він гнівається на мене за те, що в мене все є? Можливо, гнівається, що я хотів зробити йому послугу?"
Я часто чую, як про дітей говорять:
"Усі вони такі".
Наприклад:
"Усі хлопчаки — хулігани й бруднулі".
Або:
"Усі дівчиська — плакси і ябеди".
Неправда, кожного треба взнавати особисто й особисто оцінювати, і взнавати не поверхово, а грунтовно. Важливо не тільки те, що людина каже, а й що вона думає й відчуває і чому вона така, а не інша.
Тільки ледача людина, яка не любить думати, каже: "Усі вони такі".
Коли я був маленьким, я був багатий, а потім став бідним і знаю і те, і се. І знаю, що можна бути порядним та добрим і так і інакше і що можна бути й багатим, та дуже нещасним.
Треба багато перебачити й багато самому передумати, одначе й тоді людина часто помиляється і всього не знає.
ДУМКИ — ПОЧУТТЯ
Дивовижний цей світ! Дивовижні дерева, як дивовижно вони живуть! Дивовижні маленькі черв'ячки — живуть так мало! Дивовижні риби — живуть у воді, а людина задихається в ній і гине. Дивовижно все, що скаче й пурхає: коники, птахи, метелики. І звірі дивовижні — кицька, собака, лев, слон. Та надзвичайно дивовижна сама людина.
Кожна людина ніби обіймає в собі весь світ.
Якщо я дивлюся на дерево, виходить ніби два дерева: одне насправді, а інше у мене в очах, в голові, в думках. Я йду і забуваю про нього, а потім знову побачив — упізнав, пригадав. Отже, дерево ніби ховалося десь у моїх думках.
Все існує немовби двічі: раз само по собі, а вдруге у мене в очах, у голові, в думках.
І завжди мені щось подобається, а щось і не подобається.
Або стою я на березі річки і знаю, що це така ось річка. Але в цій річці весь час інша вода, вода в ній ні хвилини не буває одна й та сама, всі краплі однієї і тієї ж річки раз у раз міняються, весь час інші.
Те ж саме, коли я йду по вулиці, повз будинки й людей. Кожен дім інший, і кожна людина інша, і все це протягом однієї хвилини. З хвилин складаються години, з годин — дні й ночі, з днів — тижні. Зима, літо — і знову довгі вечори, потім знову весна, бруньки, зелене листя. Сонце, нічна пітьма, місяць, зорі — хмари, дощ, білий сніг.
Усе весь час інше й інакше
Те ж саме і зі мною.
Немовби я і той самий, але то веселий, то сумний і весь час бачу щось інше, й про щось інше думаю. І навіть не знаю, що буде далі: чи буду я гратися, чи товариш розсердить мене, і ми поб'ємося.
Або думаю, що зроблено так, а вийде саме навпаки. Раз мені здається так, а раз — інакше. От і виходить, що я сам себе не знаю.
Якщо спитати: "Ти хороший хлопець?"
Він відповість: "Сам не знаю... Здається, хороший".
Або: "Стараюсь".
Нібито дивно, шо людина не знає, яка вона насправді, навіть себе добре не знає.
Мудрець сказав по-грецькому: "Гноті сеаутон".
Це означає: "Пізнай самого себе".
Виходить, навіть дорослим важно пізнати самих себе, навіть мудрецям. Адже дітям здається, що дорослі знають усе і можуть відповісти на будь-яке запитання. А ми не знаємо, ми справді не знаємо.
Якщо я розмовляю і граюся з ким-небудь і знаю, як його звуть, я вже кажу: •
— Я його знаю.
Чи так це? Часто мені здається, що він такий, а потім бачу, що він інший, що я помилився.
Навіть сам я: весело мені — я один, сумно або гніваюсь — інший.
Коли мені весело, тоді всі здаються добрими, милими; я охоче поступаюсь, легко прощаю; я навіть не відчуваю, що мене штовхнули або я забився. І мені здається, що і всім має бути весело.
А коли людина сердита, все їй не так; вона й сама потім дивується, що такі дурні думки лізуть у голову. Навіть вигляд ти маєш, коли злишся, інакший. Лице перекошене, бліде або червоне, і очі зовсім інші.
Коли я дивлюся, як двоє хлопців б'ються, я думаю:
"Що за вихор, що за буря думок і почуттів?"
А коли розходяться, засапавшись, я прикладаю вухо до грудей: бідне серце калатає так часто й сильно, що зупиняється в знемозі, а потім ще й ще і ніяк не заспокоїться
Один — запальний, легко впадає в гнів, інший рідко злиться; один уміє хоч трохи та володіти собою і стримуватись, інший зразу несамовитіє, наче вбити хоче. Про таких кажуть: "Раб своїх пристрастей".
Правильно кажуть: той, хто не вміє сам собі наказати: "Годіі", у кого немає сильної волі — той раб; будь-хто доведе його до шаленства. Мудрець сказав, що наказувати іншим легко, а от навчись-но бути володарем своїх власних думок і почуттів...
Буває, злість минає, змінюючись почуттям каяття. Я помітив, що, коли дуже сердитись на когось і кричати, той стоїть злий, непокірливий: опустить голову, насупить брови, мовчить. Тоді я перестаю сердитись і ласкаво кажу:
— От бачиш, і самому тяжко, і всім з тобою тяжко. Більше так не роби.
Після цього він починає, хоч і соромно йому, плакати і каятись.
Мені здається, дорослі не повинні сердитись на дітей, тому що це не виправляє, а псує. Часто дорослим здається, що дитина на зло їм стає впертою — не бажає щось зробити, сказати. Ні, їй соромно.
А якщо комусь соромно, він не може говорити, язик застряє в горлі, важко ним поворушити. В голові порожнеча, думки ніби вилетіли. І ти говориш і робиш не те, що хочеш. Намагаєшся бути сміливішим, а виходить іще гірше. Зразу можна зрозуміти, що людина прикидається: говорить надто сміливо й голосно, рухи надто невимушені. Або губи стрибають, бгає одяг і не може говорити. Немов паралізований.
Дивовижне це почуття страху. Все здається небезпечним. Неначе хто на думки накинув чорну шаль і душить. Навіть дихати важко.
Звичайно, страх буває різний. Коли боїшся вдень, у школі, а коли — вночі, іноді — коли тебе хтось налякає раптово, а іноді — коли завжди когось боятися. Буває, знаєш, чого боїшся, а буває, і не знаєш.
Дорослі думають: "Бешкетник, нічого не боїться, нічого він не соромиться".
Зовсім не так.
Лікарі хоч скажуть:
— Нервовий, боїться.
А вже найгірше висміювати.
Я багато разів бесідував з такими, котрі бояться ночами: вони дуже нещасні. А батьки думають, що все це дрібниці.
Грюкне щось уночі або сон насниться, а часто навіть не знаєш, у сні це чи наяву.
Сміятися над дитячими страхами чи навмисно лякати — жорстоко.
Я часто думав про те, що означає "бути добрим"? Мені здається, добра людина — це така людина, яка володіє уявою і розуміє, як воно іншому, вміє відчути, що інший відчуває. Якщо хтось мучить жабу чи муху, такий скаже:
— А якщо тобі так зробити?
Або, наприклад, бабуся: то старенька як старенька, а то здається такою бідною, немічною, що хочеться допомогти, проявити увагу, розвеселити.
Я вже давно помітив, що коли я на якогось хлопчиська дуже розсерджусь, його обступають діти й починають утішати, пояснювати.
Признаюсь із соромом, це мене навіть злило. Що таке?! Сварю,— значить, заслужив. А коли навкруг нього юрба, виглядає так, ніби винен я, а не він.
Тепер я ставлюсь до цього інакше: і добре, так і має бути, кожен, потрапивши в біду, повинен знайти у людей підтримку. Не подобається мені це шкільне покарання, щоб з кимось не розмовляти.
Треба вміти співчувати добрим, злим, людям, звірам, навіть зламаному деревцю і камінчику.
Я знаю хлопчика (тепер він уже дорослий), який збирав на дорозі камінчики й відносив у ліс: там їх уже ніхто не потопче.
Почуття бувають сильні й гострі або м'які й ніжні, бувають яскраві, бувають спокійні.
Що таке любов? Чи любиш ти завжди чи за щось, і чи завжди ти любиш тих, кого ти повинен любити, і так, як повинен? Чи однаково, чи то більше, то менше? І що таке вдячність і повага? Яка різниця між "любити" й "дуже подобатись"? Як дізнатись, кого більше любиш?
Я помітив, що діти не люблять говорити про свої почуття.
Можливо, їм просто важко? Навіть маленькі не люблять.
А дорослі часто запитують дітей:
— Любиш? А кого ти більше любиш?
Я спитав у одного хлопчика, як він дізнався, що любить цю дівчинку більше ніж інших? Він відповів:
— Раніше я говорив з нею, як з усіма, а тут раптом я став її соромитись.
Часом навіть і не знаєш, що когось любиш, та коли її чи його немає, тебе поймає відчуття неспокою і якоїсь порожнечі, сирітства й самотності. І хочеться, щоб вона або він повернулися. Це називається тугою.
Тужити можна за батьками, за товаришем, за домівкою. А найсильніша туга — це туга за батьківщиною.
Стільки різних почуттів, що всіх не полічиш. Можна спробувати виписувати їх із словника в зошит. Тому що тут, у цій книжці, я можу коротко згадати лише про декотрі найважливіші почуття (про які діти говорили зі мною щиро, а не тому, що їх намовили). І про звичайні відчуття повсякденні.
Згадаю ще про три відчуття: розчарування, образи і кривди.
"Я розчарувався. Думав, буде добре. І помилився. Вийшло не так, як хотілося".
Люди кажуть:
— Болісне розчарування, гірке розчарування.
Так, іноді відчуваєш ніби біль, а часом тільки неприємний гіркий, терпкий присмак.
Часто до відчуття розчарування приєднується й інше — образа. Ми ображаємось, що нас ввели в оману, ошукали наше довір'я. Якщо товариш викаже таємницю, обмовить тебе, обдурить, тобі неприємно, ти ображений.
Згадаю, нарешті, й про кривду.