За кілька миль звідси, та й узагалі... Десь у сільському будинку, чи не так? Не графство, а якийсь жах, і взагалі... В околицях, либонь, зчинився переполох, еге? Полковник Мелчетт узяв ініціативу в свої руки:
— Ви добре знали ту дівчину, містере Бартлетт? Джорджа Бартлетта охопила тривога.
— Я-а-а її д-дуже погано знав, сер. Майже не знав, по правді кажучи. Кілька разів танцював із нею, і вдень ми бачились — теніс і всяке таке, знаєте.
— Здається, ви були останній, хто бачив її вчора ввечері живою? — Мабуть, що так. Ох, який жах! Тобто я хочу сказати, вона була цілком нормальна, коли я її бачив. Абсолютно нормальна.
— О котрій це було, містере Бартлетт? — Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.
— Ви з нею танцювали? — Так, по суті... Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?... Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом.
Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій — не знаю.
— Бог із ним, з часом. Ми це ще з'ясуємо. Розкажіть про все, що там було.
— Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.
— Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.
Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:
— Так... е-е... ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата...
ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути... Так було й цього разу. Нічого не поробиш.
— Коли ви бачили її востаннє? — Коли вона підіймалася нагору.
— Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може... якесь побачення? Бартлетт замотав головою.
— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.
— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала? Джордж Барглетт розмірковував. Потім похитав головою.
— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.
— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.
— Я? — Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас? Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:
— Постривайте. Що ж я робив?..
— Ми чекаємо вашої відповіді.
— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.
— Ви пішли в бар і там випили? — Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там... як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.
— За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину? — Ну, я випив, знаєте. І... я думав. Щ слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:
— Про що ж ви думали? — Хіба я пам'ятаю? Про все, — непевно відповів Бартлетт.
— У вас є машина, містере Бартлетт? — Є.
— Де вона стояла — в готельному гаражі? — Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.
— То, може, ви й катались? — Ні, ні, не катався. Присягаюсь! — Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись? — Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався! — Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, — з притиском повторив полковник Мелчетт.
Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.
— Недоумок якийсь, — кинув полковник Мелчетт. — Чи ви так не вважаєте? — Ох і копати ж нам іще! — похитав головою Гарпер.
8 Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора — двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.
Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині — сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося.
Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний.
Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.
Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев'яти і відразу завів жваву розмову.
— Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь? Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро:
— Все гаразд, синку. Тобі, звичайно, цікаво, так? — Ще б пак! Ви любите детективні оповідання? Я люблю. Я їх читаю всі підряд, у мене є афтографи від Дорогі Сейєрс, Агати Крісті, Діксона Карра, Генрі Крістофера Бейлі. А про вбивцю буде в газетах? — Неодмінно, похмуро відповів Гарпер.
— Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її — і знав добре.
— І як вона тобі? Пітер замислився.
— Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька.
Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід... До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.
Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:
— Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому? — Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, — весело розповідав Пітер, — мабуть, радісінькі, що її не стало.
Гарпер замислено подивився на нього і сказав:
— А... ти коли-небудь чув, щоб вони... так казали? — Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: "Що ж, це теж вихід". А мати додала:
"Так, але дуже страшний". А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.
Слідчі перезирнулися. Цієї миті до них підійшов добре виголений чоловік у бездоганно пошитому синьому вовняному костюмі.
— Вибачте, джентльмени. Я слуга містера Джефферсона. Він уже прокинувся і дуже хоче з вами зустрітись. Я вас скрізь шукаю.
Вони ще раз піднялися до покоїв Конвея Джефферсона. У вітальні Аделаїда Джефферсон розмовляла з метушливим високим чоловіком, що нервово снував по кімнаті. Щоб побачити, хто ввійшов, він рвучко крутнувся на місці.
— О, прошу! Радий, що ви завітали. Мій тесть питав про вас. Він уже прокинувся. Будьте з ним якомога обережніші, гаразд? У нього геть нікудишнє здоров'я. Дивно ще, їй-Богу, що ця жахлива подія не вбила його.
— А я й не знав, що в нього таке погане здоров'я, — зауважив Гарпер.
— Він і сам про це знає, — відповів Марк Гаскелл. — У нього слабеньке серце.
Лікар застерігав Едді, що йому не можна хвилюватися, лякатись. Він навіть натякнув, що кінець може настати будь якої миті, правда, Едді? Місіс Джефферсон кивнула головою і додала:
— Просто не віриться, що він це пережив! — Так, вбивство не заспокоює, — сухо сказав Мелчетт. — Ми будемо якомога обережніші. — Розмовляючи, полковник придивлявся до Марка Гаскелла. "Не дуже він за тестя вболіває. Нахабне, хиже, як у коршака, обличчя. Один із тих, хто знає, чого хоче. Такими часто захоплюються жінки. Але вірити таким не можна.
Так, хижий — ось найкраще для нього визначення. Такий здатен на все".
У великій спальні біля вікна, що виходило на море, в кріслі на коліщатах сидів Конвей Джефферсон. Щойно переступивши поріг, вони відчули привабливість цього чоловіка. Так ніби внаслідок каліцтва енергія його понівеченого тіла сконцентрувалась у вужчий і значно потужніший фокус. Джефферсон мав гарну галову, вкриту трохи посивілим рудим волоссям. Обличчя зморшкувате, вольове, добре засмагле, очі — бездонна блакить. Ніщо в ньому не виказувало хворобливості чи кволості. Глибокі зморшки на обличчі свідчили скоріше про душевні страждання, аніж про фізичну неміч. Перед ними була людина, яка ніколи не схилить голову перед долею, сприйме її такою, яка вона є, і переможе.
— Радий вас бачити, — сказав господар. Його метке око вмить визначило, хто перед ним. — Ви начальник редфоряшірської поліції? Так. А ви старший поліційний офіцер Гарпер? Прошу, сідайте. Сигарети біля вас, на столі.
Вони подякували й сіли. Розмову почав Мелчетт:
— Як я зрозумів, містере Джефферсон, ви були не байдужі до тої дівчини.
На зморшкуватому обличчі господаря промайнула крива усмішка.
— Ну звісно ж, вам про все вже розповіли! Але тут немає таємниці. А про що саме вам розповіли мої родичі? — Він швидко переводив погляд з одного на другого.
— Крім того, що Рубі розважала вас веселими балачками й була вашою протеже, місіс Джефферсон майже нічого нам не розповіла, — відповів Мелчетт. — Аз містером Гаскеллом ми перемовилися кількома словами.
Конвей Джефферсон усміхнувся:
— Едді людина дуже обачна, хай береже її Господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше.
Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе — я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім'я.
Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім'ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь.
Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили.
Рубі — сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір'ю в мандрівній трупі.
Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю.