Швидко ступила три кроки вперед. Тоді зупинилася, ступила крок назад. Повільно рушила до середохрестя, не дивлячись уперед. Вона дивилась кудись убік. Одною рукою притримувала плащ біля шиї, а в другій, піднявши її, несла кошик. Вона дивилась убік, ніби обминала лютого бугая чи жеребця на припоні. Ноги несли її по колу, недосяжному для небезпеки, плече мало не терлось об стіну; але ті ноги не дуже прагли нести її далі. Очі були ніби дві чорні цятки на блідому після зими обличчі, уста розтулились, і вона здалась би дурненькою, якби таке гарне створіння могло здаватися дурним і якби на її виду не світився такий відвертий страх. Приголомшений Джослін простежив за її поглядом; і раптом час полетів стрибками, а може, й зовсім спинився. Тому й не дивно було, що він, іще й не побачивши будівничого, вже здогадався, на кого вона дивиться.
Роджер-Муляр стояв однією ногою на першому щаблі нижньої драбини риштовання, спорудженого навколо південно-східної підпори. Він спускався з того риштовання, дивлячись на Гуді. Ось він повернувся. Рушив по плитах підлоги, а вона скрадалася попід стіною все повільніше. Вона аж щулилася, щулилась і дивилась кудись угору й убік. Роджер ніби припнув її там, він дивився вниз і щось поважно говорив, а вона прикипіла до нього очима, розтуливши уста, й хитала головою.
Джосліна пойняла дивна певність. Він побачив усе, збагнув усе. Він побачив, що таких зустрічей було вже багато. Побачив страждання й смуток. Побачив — і це було схоже на одкровення під час молитви — що й саме повітря круг них двох було якесь не таке. Побачив, що їх оточує щось ніби шатро, яке відмежовує їх від усіх інших людей, і що вони обоє страшаться того шатра, але нічого не можуть удіяти. А вони вже розмовляли поважно й спокійно; і хоч Гуді знов і знов хитала головою, та не йшла геть, не могла піти, як видно, бо незриме шатро змикалося круг них. Вона тримала в руках кошика, вона зібралась іти на базар, їй не було чого розмовляти з будь-яким чоловіком, а з будівничим і поготів; їй досить було б похитати головою. Вона легко могла б проминути цього кремезного чоловіка в шкіряних штанях, бурій куртці та синьому каптурі, їй не треба було навіть зупинятись: вистачило б пройти мимо, відвернувши голову в другий бік, бо він не тримав її за руку. Але вона стояла, дивлячись на нього скоса, і її чорні некліпні очі, її уста промовляли: "Ні!" Тоді вона зненацька рвонулась від нього, ніби справді хотіла прорвати щось у повітрі; та шкода — невидиме шатро, що об'єднувало їх, тільки розтяглось і не випустило її. Вона лишилася всередині, вона вже довіку мала бути всередині того шатра, як була там тепер, хоча й поспішала геть південним нефом, уже не бліда на виду, а червона. Роджер-Муляр стояв і дивився їй услід так, ніби для нього в цілому світі, крім неї, не було нічого й нікого, і він нічого не міг із цим удіяти, хоч як це його мучило. Коли північно-західні двері зачинилися за Гуді, він повернувся до Джосліна спиною й пішов до риштовання, наче сновида.
І тоді в Джосліні немов із якоїсь ями піднявся гнів. У його уяві мелькало обличчя, яке щодня схилялось під його благословення, бринів її безтурботний спів у Пен-головому "царстві". Він задер підборіддя, і з темного закутка душі, де кипіли обурення й біль, прорвалось на уста слово:
— Ні!
І враз йому видалося, що вічне оновлення життя на землі — це мерзота, це якийсь потоп багна. Йому забило дух, він побачив вилам у північному трансепті й кинувся туди, надвір, на денне світло. І зразу почув здалеку глузливі голоси робітників. Хоч у ньому жаром горів гнів, та він зрозумів, яка це сміхота для них — побачити, що сам настоятель вибіг із виламу, тримаючи в обох руках свій "безум". Він кинувся назад, у середохрестя. Та північним нефом саме надходила невеличка процесія; серед неї йшла і Рейчел-Муляриха з дорогоцінною ношею на руках. Джослін машинально поздоровив і поблагословив її, та мажордомова дружина вихопила немовля в неї з рук і гордо попливла до приділу Пресвятої діви, де була хрестильна купіль. Через це він лишився на самоті з Рейчел, яка нащось відстала від процесії. І хоч у очах його ще стояли Роджер та Гуді Пенгол, він помалу зрозумів нащо. Він тільки не міг повірити, що жінка, хай навіть у нестямі (очі вибалушені, пасма чорного волосся спадають на щоки), здатна говорити таке. Його скував не потік її слів, а їхній зміст. Обличчя в Рейчел сіпалось і трусилось, як віконна шибка в бурю, і вона пояснювала йому, чому не має дітей, хоча й молить бога про це. Коли вони з Роджером уперше лягли разом, вона в найнедоречніпгу мить засміялась — не могла не засміятись! — тож річ зовсім не в тому, що вона нібито неплідна, як дехто думає або й каЖе. Ні, мілорде! Просто вона не могла не засміятись, а за нею мусив засміятись і він...
Джослін стояв, не ймучи віри, сторопілий, поки вона не подалася північним нефом наздоганяти свою процесію. Стояв під риштованням, і його пекла думка, що жінки всі такі: дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять
разів говоритимуть скромно, хоча й забагато, але в де-сятитисячний раз ляпнуть таке неподобство, так вивернуть на людські очі найпотаємніше, що здається, ніби саме оскаженіле жіноче лоно раптом дістало язик. І з усіх жінок у світі саме вона, оця неможлива, неймовірна, і все ж таки жива Рейчел мусила так учинити — ні, її присилувала це зробити невтримно язиката натура, в найнедоречнішому місці, в найнедоречнішу хвилину, перед найневідповіднішим слухачем. Вон здерла покрови з життя аж до того місця, де панують жах і сміховинність — ніби строкатий блазень у червоному й жовтому вимахує свинячим міхуром на паличці в жахливій катівні.
Він злісно промовив до макета у себе в руках:
— Яка безсоромна й'зухвала жінка!
А тоді блазень ударив його в пах своїм міхуром, і в нього вирвався регіт, від якого його аж затіпало.
Він голосно вигукнув:
— Гидота! Гидота!
Розплющив очі й почув, як його слова луною розлягаються в храмі. А коло дверей у переділці, що вели до північної галереї, застиг здивований Пенгол з мітлою. І Джослін, аби приховати справжній зміст свого вигуку., надати йому видимого змісту, ще гукнув:
— Тут скрізь гидота й бруд! Вони все бруднять!
Та через середохрестя вже йшли робітники: старий
каменяр. Мел і головний Роджерів помічник Джіген. Цей реготав, ніби й не бачачи Джосліна:
— Дружина? Сторож вона йому, а не дружина!
І Джослін, хоч у скроні йому ще бухала кров, присилував себе говорити з Пенголом спокійно. Але відчув, що задихається, ніби пробіг бігом через^увесь собор.
— Ну, як там у тебе, Пенголе, сину мій?
Але Пенгол іще дивився войовниче, мабуть, не охолонувши від якоїсь своєї прикрості чи сутички.
— А як воно може бути?
Джослін повів далі майже рівним тоном:
— Я говорив з будівничим. Ти якось поладнав з ними?
— Я? Де там! Ви щиру правду сказали, велебний отче. Вони все бруднять!
— Але хоч тобі дали спокій?
Пенгол понуро відказав:
— Мені вони ніколи не дадуть спокою. Бо вони обрали мене собі за блазня.
"Відвертати невдачу". Його уста самі повторили ці слова, як ноги самі ступають звичною стежкою.
— Інших ми не маємо. Всім нам доводиться терпіти їх.
Та Пенгол, що вже був відійшов, обернувся.
— А чого вам було не взяти нас, отче? Мене й моїх людей.
— Ви б не зуміли.
Пенгол розкрив рота, щоб відповісти, але зразу й закрив. Але не рушав з місця, а з викликом дивився на Джосліна, і кутик його уст ледь посіпувався; в когось менш відданого й щирого це могло б означати насмішку. А в повітрі між ними зависли невимовлені слова: "Вони теж не зуміють. Цього не зуміє ніхто. Багнюка, повінь, пліт, висота, тонкі підпори... Це неможлива річ".
— Вони — тяжка випроба для всіх нас, сину мій. Я це визнаю. Треба бути терплячими. Чи не сказав ти якось, що це твій дім? У цих словах була гріховна гординя, але водночас і вірність та ревність. Не думай, що тебе не розуміють і не цінують, сину мій. Незабаром вони підуть. А в тебе, з ласки божої, будуть сини...
Пенголів рот уже не кривився.
— І той собор, що вони доглядатимуть та плекатимуть, буде куди прекрасніший, ніж тепер. Подумай сам. Посередині його піднесеться до неба оце ось,— Джослін патетичним рухом підняв перед собою макет вежі,— і вони теж скажуть своїм дітям: "Оце збудували за життя нашого батька".
Пенгол аж зіщулився. Мітла, яку він тримав упоперек тіла, затремтіла в руках. Очі застигли, білі блискучі зуби вишкірились. Якусь мить він стояв так, прикипівши очима до шпиля, що його в такому захваті простягав до нього Джослін. Потім спідлоба зиркнув на настоятеля.
— І ви мене берете на глузи?
Відвернувся й швидко пошкутильгав південним трансептом геть, а виходячи в своє "царство", так грюкнув дверима, що луна пішла по всьому собору.
На даху гатили довбешкою: гуп, гуп, гуп... І враз грюкіт дверей, гупання довбешки, запахи, потік невимовних почуттів так наринули на Джосліна, що йому перехопило віддих. Він знав, де можна дихнути вільніше, і ноги самі понесли його туди, спотикаючись. Нарешті він упав навколішки перед спокійним вогником свічки на вівтарі. Втупив у нього очі, жадібно розкривши рот.
— Я ж не знав.
Але чистота того світла лишалась недосяжною, ніби малесенькі, безмежно далекі двері. Джослін стояв навколішки, й думки його кружляли у вихорі душевної бурі. Сам не знаючи, коли він опустив погляд, він раптом усвідомив, що бачить геральдичних звірів, зображених на кам'яних плитках підлоги. Та ще ближче, ніж ті плитки, стояли перед очима люди, четверо людей — він знову здригнувся: Роджер-Муляр, його Рейчел, Пенгол і його Гуді, як чотири підпори на середохресті.
Потім дрож підвів йому голову, і він утупився в потьмянілу пишноту вітражів, а вогник на вівтарі роздвоївся — по вогнику в кожному оці.
Він прошепотів:
— І тому Ти послав ангела Твого, щоб покріпив мене!
Але ангела не було, тільки вихори почуттів, що крутили, жалили, обпікали його — жах перед цим лихим життям, що зароджується, прокльовується, набирає страшної незбагненної сили й занепадає в старості.
— Ти, Господи! Ти!
Вогники злились докупи в безмежній далечі, і він запрагнув увійти в ті двері. Та замість ангела за спинок> в нього танцювали й галасували ті четверо, тому вогники розійшлися знову.