Пам'ятаєте?
Почувши це ганебне слово, двоє старших хлопців здригнулися. Тепер про зміїв ніхто не згадував, згадувати їх було заказано.
– Так, ніби це поганий острів, – повільно промовив Ральф. – Правда.
Джек сів на землю і випростав ноги.
– Вони схиблені.
– Ненормальні. А пам'ятаєш, як ми ходили в розвідку?
Вони всміхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повів далі:
– Отже, нам потрібні курені як…
– Як домівка.
– Так.
Джек підтяг ноги, обхопив руками коліна, насупив брови, намагаючись мислити ясно.
– Але все одно… в лісі… Я маю на увазі, коли полюєш… не тоді, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсім сам…
Він затнувся на мить у непевності: ану ж Ральф візьме його на сміх.
– Кажи далі.
– Коли полюєш, часові ловиш себе на відчутті, ніби… – Зненацька він почервонів. – Звичайно, тут нема нічого такого. Просто відчуття. Але тобі здається, що не ти полюєш, а… на тебе полюють; ніби за тобою в джунґлях весь час хтось стежить.
Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовірою і майже розлючено. Він сів, потер рукою плече.
– Ну, не знаю.
Джек скочив на ноги і заговорив дуже швидко:
– Таке трапляється в лісі. Звичайно, нічого в цьому нема. Тільки… тільки…
Рвучко ступив кілька кроків до берега, потім вернувся.
– Тільки я знаю, що вони почувають. Розумієш? Та й годі.
– Найкраще було б, якби нас урятували.
Джек на хвилину замислився, наче не міг згадати, про який порятунок ідеться.
– Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотів би добути свиню… – Він схопив списа і шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд. Ральф із сумнівом глянув на нього з-під заплутаної ясної гриви.
– Доки твої мисливці пам'ятають про вогонь…
– Все ти про вогонь та вогонь!
Обидва хлопці побігли до берега, коло самої води обернулись і глянули на рожеву гору. На глибокій блакиті неба цівка диму вимальовувала крейдяну лінію, яка, колихаючись, зникала в високості. Ральф зупинився.
– Цікаво, як далеко його видно?
– За милі.
– Замало диму.
Наче відчувши їхні погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою і поповз угору невиразним стовпом.
– Доклали зелених гілок, – пробурмотів Ральф. – Цікаво! – Він примружив очі й обернувся, уважно обстежуючи обрій.
– Є!
Джек закричав так голосно, аж Ральф підскочив.
– Що? Де? Корабель?
Але Джек показував на стрімкі ущелини, які йшли з гори до положистої частини острова.
– Звичайно! Там вони лежать… мусять там лежати, коли сонце припікає…
Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя.
– …вони заходять високо. Дуже високо, ще й у холодок, відпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома…
– Я думав, ти побачив корабель!
– Ми могли б підкрастися… розмалювати обличчя, щоб вони не помітили… оточити їх, а тоді…
Від обурення Ральф утратив самовладу.
– Я говорив про дим! Хіба ти не хочеш, щоб тебе врятували? А в тебе в голові тільки одне – свині, свині, свині!
– Адже ми хочемо м'яса!
– А я працював цілий день, і ніхто не допомагав, крім Саймона, а ти вернувся і навіть не помітив куренів!
– Я теж працював…
– Але ж тобі подобається! – прокричав Ральф. – Ти любиш полювати! А я…
Вони стояли один проти одного на яскравому березі, самі вражені цим вибухом почуттів. Ральф перший відвів погляд, прикинувся, ніби його зацікавило, як групка малюків грається в піску, Із-за ґранітової плити долинали вигуки – то в природному басейні купалися мисливці. На краю плити на животі лежав Роха і дивився в лиснючу воду.
– Ніхто не допомагає.
Йому хотілося пояснити, як часто люди виявлялися не тими, за кого їх мали.
– Саймон. Той допомагає. – Він показав на курені.
– Всі інші повтікали. А він робив не менше за мене. Тільки…
– Саймон завжди під рукою.
Ральф попрямував до куренів. Джек ішов поряд.
– Трохи тобі допоможу, – пробурмотів Джек, – а тоді покупаюся.
– Дарма.
Та коли вони дійшли до куренів, Саймона там не було. Ральф застромив голову в отвір, витяг її й повернувся до Джека.
– Вшився.
– Йому набридло, – сказав Джек, – і він пішов купатися.
Ральф похнюпився.
– Дивак він. Кумедний.
Джек кивнув на знак згоди, а може, й чого іншого, і мовчки, не змовляючись, вони рутили від куренів до затоки.
– А тоді, – сказав Джек, – коли я покупаюсь і щось укину в рота, подамся на той бік гори, перевірю, чи є там які сліди. Згода?
– Але ж сонце майже сіло!
– Нічого, встигну…
Вони йшли поряд, дві планети почуттів та думок, не годні знайти спільної мови.
– Тільки б добути свиню!
– Я повернуся і зразу до куренів.
Вони подивились один на одного зніяковілі, з любов'ю і ненавистю. Знову їх поєднала тільки тепла солона вода, галас, плюскіт – веселе купання в затоці.
Саймона, якого вони сподівалися застати в затоці, там не було.
Коли хлопці побігли на берег, щоб звідти подивитися на гору, він спочатку пройшов за ними декілька ярдів, потім зупинився. Насупившись, поглянув на купу піску: хтось хотів виліпити з нього будинок чи хатку. Потім відвернувся і рішуче подався до лісу. Це був маленький, худий хлопчик з гострим підборіддям і з такими ясними очима, що Ральф спочатку мав його за потішного веселого жартуна. Густі патли довгого чорного чуба звисали над низьким широким чолом, майже закриваючи його. На ньому були тільки вистріпані шорти. Як і Джек, він ходив босий. Саймон був і взагалі смаглявіший за інших, а тепер від сонячної засмаги зовсім потемнів, його тіло блищало від поту.
Він пройшов угору по виламу, обминув скелю, на яку першого ранку виліз Ральф, і повернув праворуч між дерева. Йшов знайомим шляхом поміж плодових дерев, де навіть найлінивіший легко роздобув би собі їжу, хоч і нетривну. Квіти й плоди росли поряд на кожній гілці, всюди стояв запах стиглих плодів, міріади бджіл гули на своєму пасовиську. Тут його наздогнали малюки, які бігли позаду. Вони заговорили, загукали якісь незрозумілі слова, потягли до дерев. Під полудневим сонцем у гущі бджолиного стугону Саймон зривав для них плоди, яких вони не могли дістати, набирав між листям найкращих і подавав униз, до нескінченного ряду простягнутих рук. Коли, всі наїлися, він зупинився й озирнувся. Набравши повні жмені стиглих плодів, малюки дивилися на нього загадковими поглядами.
Саймон залишив їх і відійшов ледь помітною стежкою. Скоро над ним зімкнулося густе верховіття. Високі стовбури поросли навдивовижу блідими квітами аж до темного склепіння, де вирувало гамірне життя. Тут стояла темрява, і ліани звисали линвами, наче снасть затоплених кораблів. Ноги залишали сліди на м'якому ґрунті, від дотику ліани здригалися до самого верху.
Нарешті він дістався до місця, куди падало більше світла. Тут ліанам уже не доводилося так високо спинатись до сонця, вони сплелись у величезний килим і повисли по один бік невеликої галявини. На кам'янистому її ґрунті росли тільки невисокі трави та папороть. Галявину оточувала стіна темних, запашних кущів, утворюючи чашу, сповнену тепла та світла. Велике дерево похилилося на один бік, упало на дерева, котрі ще стояли, і метка повійка майоріла жовто-червоними бризками до самої верхівки.
Саймон зупинився. Глянув, як раніше Джек, через плече, пересвідчуючись, що ліс за ним замкнувся, а потім швидко роззирнувся довкола, упевнюючись, що він зовсім сам. Якусь хвилину він майже крався. Тоді зігнувся і поповз у саму середину килима. Ліани й кущі так щільно переплетені, що стерли з нього піт, знову зімкнулися позаду. Занурившись у безпечну гущавину, він опинився в маленькій буді, відгородженій листям від галявини. Присів навпочіпки, розвів листя і визирнув на галявину. Все застигло, тільки двійко барвистих метеликів танцювало у спекотному повітрі. Затамувавши дух, пильно прислухався до острівних звуків. Насувався вечір, стихали перегук яскравих фантастичних птахів, бриніння бджіл, навіть крики чайок, що Повертались у свої гнізда на пласких скелях. Далекі удари хвиль об риф звучали тихіше за шепіт крові.
Саймон відпустив назад листяну завісу. Згасли медові потоки сонячного проміння, ковзнули кущами, обминули зелені свічі пуп'янків, піднялися над верховіттям, під деревами поволі гусла темрява. В міру, як зникало світло, вицвітали яскраві барви, спадала спека й поспіх. Тремтіли свічі-пуп'янки. Зелені чашечки потроху розкривались, і білі пелюстки обережно визирали назовні.
Ось сонце зовсім покинуло галявину і зникло з неба. Морок поглинав ліс, затоплюючи просвіти між деревами, поки все стало тьмяним та химерним, наче морське дно. Свічі-пуп'янки обернулись у великі білі квіти, блискучі в колючому світлі перших зірок. Пахощі розлилися в повітрі й опанували острів.
Розділ четвертий
РОЗМАЛЬОВАНІ ОБЛИЧЧЯ І ДОВГЕ ВОЛОССЯ
Найперше вони звикли до ритму дня – від довгого лінивого ранку до швидких сутінків. Розкішним ранком з його ясним сонцем, тихим плюскотом моря, солодким повітрям їм добре гралося, і в наповненому житті надія не була потрібна, про неї забували. Близько полудня, коли потоки світла падали на землю сторч, яскраві барви ранку відцвітали до перламутрових та опалових, а спека – так ніби вишина додавала сили завислому над ними сонцю – падала, наче удар, від якого вони лише тікали в тінь і там лежали, бувало, навіть спали.
Дивні речі коїлися в полудень. Мерехтливе море піднімалося вгору, розшаровувалося на якісь шалені, несусвітні верстви, кораловий риф разом з кількома хирлявими пальмами, що приліпилися до його підвищень, плив у небо, тремтів, його розривало на шматки, він розпливався, мов дощові краплини на дроті, множився, наче відбиття у зустрічних дзеркалах. Часом земля здималась там, де її зовсім не було, і зараз же, як мильна бульбашка, зникала на очах у дітей. Роха по-вченому назвав усе це міражем, а що жоден з хлопчиків не міг доплисти до рифу через лаґуну, де їх підстерігали пожадливі зуби акул, то вони звикли до цих таємниць і не зважали на них, як не зважали на дивовижне пульсування зірок. У полудень небо поглинало ці видива, і сонце дивилося вниз, як люте око. Потім у надвечір'ї міражі опадали, сонце сідало, обрій робився рівним, голубим і чистим. Удруге наставала пора відносної прохолоди, хоч її затьмарювала загроза скорої ночі. Коли сонце заходило, темрява лилася на острів наче з вогнегасника, і незабаром у курені під далекими зорями заповзав страх.
А все ж північноєвропейський порядок денної роботи, ігор та їди заважав їм цілком пристосуватися до нового ритму.