Тут уже не було сталого напрямку вітру; він дув поривами то в спину, то в обличчя, то закручувався смерчем, майже піднімаючи нас у повітря. Очевидно, ми підійшли до тієї межі, де холодне повітря зустрічається з нагрітим і утворює вихрові висхідні потоки. Це була межа циклону, утвореного невідомим "сонячним стовпом".
Ми вже не йшли, а дряпалися рачки, повзли по грязі, чіпляючись один за одного з останніх сил…
Украй змучені, ми вибралися на сухий ґрунт і опинилися в зоні цілковитого штилю. Тут тільки відчувалися висхідні течії від нагрітої землі, як над полем у жаркий літній полудень. Температура підвищилась до двадцяти градусів тепла.
Ми обсохли за кілька хвилин і розстебнули куртки. Весна переходила в літо.
Недалеко від нас був невеликий горб, порослий травою, квітами та приземкуватими полярними берізками. Літали комарі, мухи, метелики, воскреслі під живлющим промінням.
Ми зійшли на горб і спинились, як вкопані. Те, що ми побачили, скидалося на міраж.
Перед нами колосилась пшениця. На окремих смужках росли соняшники, зеленіла кукурудза. За полем — городи з капустою, огірками, буряками, баклажанами, грядки полуниць та суниць. Ще далі — кущі порічок, агрусу і навіть ділянка виноградних лоз з гронами стиглого винограду. За кущами — плодові дерева: груші, яблука, вишні, сливи; за ними — мандарини, абрикоси й персики, і, нарешті, в центральному кільці оазису, де температура, очевидно, була дуже висока, росли апельсинові, лимонні дерева, какао впереміж з чайними та кофейними кущами.
Одне слово, тут були зібрані найголовніші культурні рослини середньої смуги, субтропіків і навіть тропічні.
Між ланами, городами, садами було прокладено дороги — концентричними колами і по радіусу до центра. Там височів п'ятиповерховий будинок з балконами і радіощоглою вгорі, яскраво освітлений прямовисним промінням. На балконах, на підвіконнях відчинених вікон видно було квіти, зелень. По стінах повзли виткі рослини.
На ланах, городах, в садах працювали люди в літніх костюмах і брилях…
Хвилин зо дві ми простояли, заціпенівши. Нарешті мій товариш сказав:
— Це перевищує межі людського подиву. Ф-фу! — глибоко зітхнув він. — Оце так казка з "Тисячі й однієї ночі"!
Ми пішли радіальною доріжкою до центра оазису.
Часом я позирав на небо, звідки падало таємниче проміння. Сліпучий, як сонце, серп обертався на диск.
Назустріч нам по доріжці, всипаній жовтим піском, між апельсинових дерев, рясно вкритих достиглими плодами, ішов загорілий чоловік у білій сорочці, білих штанах до колін і сандаліях на босу ногу. Бриль кидав тінь на його обличчя. Він здалеку привітно махнув нам рукою. Підійшовши до нас, сказав:
— Здорові були, товариші. Мене вже сповістили про ваш прихід. Однак ви сміливі люди, якщо зуміли пробратися крізь смугу наших циклонів.
— Авжеж, у вас добрі сторожі, — сміючись, відповів мій товариш.
— Стерегти нам ні для чого, — заперечив чоловік у білому костюмі. — Вихори на межах нашого оазису, це, сказати б, побічне явище. Але коли б ми захотіли, то могли б створити таку вихрову загорожу, через яку не пробралася б сюди жодна жива істота. І мишу, і слона так само легко підняло б на десяток кілометрів і відкинуло назад у мертву снігову пустелю. Ви все-таки були у великій небезпеці. А тимчасом з східного боку є критий хід, яким можна цілком безпечно пройти сюди крізь "зону Бур". Ну, давайте знайомитись, Крукс, Вільямс Крукс. Директор дослідного оазису. Ви, очевидно, не знали, що тут існує такий оазис? А втім, про це можна судити з ваших здивованих облич. Оазис — не секрет. Про нього повідомлялось і в газетах, і по радіо. Та я не дивуюсь тому, що ви не знали про нього. Відтоді, як трудящі взялися перебудовувати світ, в усіх частинах земної кулі йде стільки робіт, що важко бути в курсі всього. Ви чули про Зірку Кец?
— Так, — відповів я.
— Так от, наше "штучне сонце", — Крукс показав на небо, — завдячує своє походження Зірці Кец. Зірка Кец — перша небесна база. Маючи цю базу, нам уже неважко було створити і наше "сонце". Ви, мабуть, догадуєтесь, що воно собою являє? Це вгнуте дзеркало, що складається з полірованих металевих листів. Дзеркало встановлено на такій висоті, що проміння Сонця, яке знаходиться за земним обрієм, падає на дзеркало і відбивається на Землю вертикально. Подивіться на тіні. Вони прямовисні, як на екваторі опівдні. Палиця, прямо застромлена в землю, не дає ніякої тіні. Температура в центрі оазису — тридцять градусів тепла, вдень і вночі протягом цілого року. По краях оазису вона трохи нижча через приплив холодного повітря. Проте цей приплив дуже незначний: холодне повітря відразу ж захоплюється вгору висхідними течіями. Відповідно до цих температурних зон ми й розміщуємо наші рослини. В центрі, як бачите, у нас ростуть навіть такі теплолюбні рослини, як какао.
— А якщо це ваше штучне сонце погасне? — спитав я.
— Якби воно погасло, рослини нашого оазису загинули б за кілька хвилин. Але погаснути воно не може, поки світить справжнє Сонце. Повертаючи дзеркальні листи під певним кутом, можна регулювати температуру. Тут вона у нас стала. І ми збираємо кілька врожаїв на рік. Це "сонце" — лише перше серед десятків інших, які незабаром засвітяться на високих широтах півдня і півночі земної кулі. Ми вкриємо цілою сіткою таких оазисів полярні й приполярні країни. Поступово повітря буде нагріватись і між оазисами. Ми створимо потужне "сонце" над Північним полюсом, розтопимо одвічну кригу. Нагрівши повітря і утворивши нові повітряні течії, отеплимо всю північну півкулю. Ми крижану Гренландію перетворимо на квітучий сад з вічним літом. І, нарешті, доберемося до Південного полюса з його невичерпними природними багатствами. Звільнимо від криги цілий материк, який вмістить і прогодує мільйони людей. Ми перетворимо нашу Землю на кращу з планет…"
Голос замовк. Настала темрява. Чути було лише дзижчання апарата. Потім знову спалахнуло світло, і і побачив нову надзвичайну картину.
В просторах стратосфери, під небом аспідного кольору, літають дивні снаряди, схожі на їжаків. Внизу — легкі перисті хмари, під ними — купчасті, шаруваті… Крізь заслону хмар видно поверхню Землі: зелені плями лісів, чорні квадрати ріллі, звивисті сріблясті нитки річок, блискітки озер, тонісінькі рівні лінії залізниць. "їжаки" шугають у небі в різних напрямах, лишаючи за собою димові хвости. Часом вони сповільнюють свій літ, спиняються. Тоді з "їжаків" вихоплюються сліпучі блискавки і майже прямовисно падають на Землю.
…Велика кабіна. Круглі ілюмінатори з товстими кварцовими шибками. Складні, невідомі мені апарати. Двоє молодих людей біля апаратів. Третій сидить коло стола за вимірювальними приладами і керує роботою двох:
— …П'ять тисяч… сім… Затримати політ… Десять амперів… П'ятсот тисяч вольтів… Стоп… Розряд!
Молодий чоловік біля апарата смикає важіль. Сухий тріск надзвичайної сили порушує тишу, блискавка зривається і летить на Землю.
— Вперед, повний хід!.. — командує старший.
Він повертає обличчя до мене і каже:
— Ви перебуваєте на атмосферній електростанції — теж одне з підприємств Зірки Кец.
Збудувавши Зірку Кец, ми змогли дослідити стратосферу з вичерпною повнотою, вивчили атмосферну електрику. Про неї знали давно. Були навіть спроби використати її для промислових цілей. Але ці спроби не мали успіху через мізерну кількість атмосферної електрики. Вважали, що над одним квадратним кілометром нагромаджується всього 0,04 кіловат-години енергії. Так воно і є, якщо брати шари атмосфери, близькі до поверхні Землі. Розряди блискавки дають незмірно більше — 700 кіловат-годин за одну соту частину секунди. Але блискавка — випадковий, рідкий гість. Інша справа — найвищі шари атмосфери. Там картина змінюється.
Живучи на Землі, ми перебуваємо на дні повітряного океану. Порівняно давно люди навчилися користуватися горизонтальними повітряними течіями, які гнали їхні парусні кораблі і обертали крила вітряків. Потім відкрили причину цих течій — нерівномірне нагрівання повітря сонячним промінням. Далі, коли люди почали літати, вони дізналися, що з тієї ж причини повітря рухається і по вертикалі — знизу вгору і згори вниз. І, нарешті, зовсім недавно встановили, що в нашому повітряному океані внаслідок притягання Сонця, і особливо Місяця, відбуваються такі самі припливи і відпливи, як у водяних океанах. А через те, що повітря майже в тисячу разів легше за воду, то й припливні явища мають бути особливо сильні. Атмосфера відносно припливів і відпливів поводиться приблизно так, як водяний океан завглибшки у вісім кілометрів.
Місяць притягує маси атмосфери, і наш повітряний океан здимається, випинається в напрямі до Місяця. Утворюються величезні періодичні рухи повітряних шарів. Ці припливи і відпливи супроводяться тертям газових частинок, які дуже іонізовані. Тому високі шари атмосфери є добрим провідником для радіохвиль. І от, І цих дуже іонізованих шарах атмосфери під час їх руху відносно магнітного поля Землі виникають, як у провіднику, індукційні струми Фуко.
Таким чином, у природі завдяки атмосферним припливам утворюється своєрідна динамо-машина, яка впливає на магнітний стан Землі. Це було виявлено на записах магнітографів.
Вивчаючи роботу цієї велетенської машини, цього своєрідного "вічного двигуна", ми виявили, що запаси атмосферної електрики невичерпні. Вони з лишком покривають потреби людства в електроенергії, треба тільки зуміти "зняти" цю електрику.
Те, що ви бачите, — перше і недосконале розв'язання завдання. Ракети мають вістря-голки, які приймають на себе електрику, що нагромаджується, ніби в лейденських банках. Потім відбувається розряд "блискавок" над безлюдним місцем, де є приймальна станція з металевими кулями, що підносяться високо над станцією і сполучені з нею тросом.
Тепер ми починаємо будувати грандіозну атмосферну станцію, робота якої буде цілком автоматизована. В стратосфері спорудимо постійні, нерухомі установки, сполучені одна з одною проводами. Ці установки будуть нагромаджувати електрику і віддавати її Землі по іонізованому стовпу повітря. Люди матимуть невичерпне джерело енергії, потрібне для великого перетворення Землі.
Знову темрява, мовчання… Потім спалахує голубе світло.