— Якщо твоє щастя залежить вiд когось iншого, тодi справдi маєш проблеми.
Вiн рвучко пiдвiв голову, i в його очах зблиснули iскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що менi було нi до чого викликати його гнiв. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.
Його обличчям промайнула миттєва посмiшка.
— Знаєш, Рiчарде, — мовив вiн, розтягуючи слова, — ти... маєш... рацiю!
Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i як усi отi думки пролiтали в моїй головi ранковими кометами i денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад своєї версiї про всесвiт i про те, що його населяє.
— ...i менi здається, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобi... I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не вiдповiв.
— Якщо ти очiкуєш вiд мене вiдповiдi на моє власне запитання, зiзнаюся — я її не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все, чого я ранiше нiколи навiть не намагався осягти? Що зi мною подiялося?
Вiн мовчав.
— Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.
Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому словi про його щастя, — вiн швидко заснув.
7
Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом: грим! — зненацька розлягається неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, i "Флiт" захитався на своїх колесах. Я вискочив з-пiд крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на ньому, а самi знаки оклику.
У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:
— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!
Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.
На Дональда це не справило нiякого враження.
— Слухай, я сказав вимкнути її!
Музика урвалася.
— Х-ху! — мовив вiн.
Я тiльки глипнув на нього.
— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.
— Атож, час i мiсце...
— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?
— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав... що ти хочеш цим сказати?
Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.
Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав:
Обстоюй
свої обмеженi можливостi,
i можеш бути певний —
вони залишаться при тобi.
Багато чого я ще не розумiв у месiанському дiлi.
8
День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.
— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.
Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: "Батч Кессiдi i Санданс Кiд" [Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив великої популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.
— У тебе є грошi?
— Вистачає. А що?
— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?
— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?
— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.
— Сеанс уже почався.
— То зайдемо пiсля початку.
Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.
За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов'язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.
Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.
— Рiчарде...
— Що?
— Чому ти тут?
— Це гарний фiльм, Доне. Цс-с! — На екранi заюшенi кров'ю Батч i Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралiї.
— Чим вiн гарний? — запитав вiн.
— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.
— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.
— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:
— Рiчарде, чому ти тут?
— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.
— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.
— Менi подобається цей фiльм...
Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:
— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?
— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.
Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.
— Доне, ти робиш усе помiрковано?
— Iнодi.
— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?
— Запитання поставив ти.
— Так. Ти маєш вiдповiдь?
— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.
Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.
— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.
— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.
— I фiльм був твоєю вiдповiддю?
— Так.
— Ну й ну.
— Ти не розумiєш, — мовив вiн.
— Нi.
— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?
— Та звiсно. — Я починав розумiти його.
— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?
— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.
— Забава. Правильно. Це перше.
— Може бути й щось пiзнавальне.
— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.
— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.
— Та сама забава. Перше.
— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.
— Пiзнання. Друге.
— Втеча вiд нудьги...
— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.
— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.
— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.
Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.
— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?
— Правда.
— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?
— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.
— Але чому?
— Тобi подобаються фiльми жахiв?
— Нi.
— Ти їх коли-небудь бачив?
— Нi.
— Але ж дехто витрачає чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? — Вiдповiдь на це запитання вiн залишив менi.
— Так.
— Тебе нiхто не примушує дивитись їхнi фiльми, їх нiхто не примушує дивитися твої. Це зветься "свободою".
— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?
— Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга є неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для них мiркувань тiшаться своєю вiрою в те, що у своїх власних фiльмах вони безпораднi? Нi, не повiриш.
— Нi, не повiрю, — погодився я.
— Доки ти цього не зрозумiєш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр — бути нещасними, i так воно й має бути, Рiчарде!
— Гм.
— Ми — iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми — отрута всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той, що його викликають iлюзiї на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажаємо. Ми можемо повiрити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає вiд щасливої до лихої долi.
— У багатьох життях? — запитав я.
— Скiльки фiльмiв ти бачив?
— О-о...
— Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе, що має час i простiр, — все це кiно i все це iлюзiя, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими iлюзiями, хiба не так?
— Доне, як далеко сягає ця тема кiно?
— Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше — це залежить вiд того, який з їхнiх фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на рiзних екранах.