Кінкас мотнув головою і так стукнув по пляшці, що мало не розбив її.
— Дай лизнути батькові, — пояснив Чорний Жевжик.
— Він розливає, — заперечив Капрал.
— Хай п'є, як йому подобається. Це його право.
Капрал сунув пляшку в роззявлений Кінкасів рот.
— Заспокойся, побратиме. Я не хотів тебе скривдити. На, пий на здоров'я. Адже нині твоє свято…
Вони облишили суперечку про Кітерію. Було цілком очевидно, що Кінкасові неприємна ця тема.
— Добра горілочка! — визнав Чижик.
— Пійло, сивуха, — заперечив Кінкас, неабиякий знавець.
— За таку ціну…
Жабка вискочила на груди небіжчикові. Кінкас помилувався нею й одразу сховав до кишені старого засмальцьованого піджака.
Місяць підбивався над містом і над морем, срібляста смуга сяйва лягла на підвіконня. Вітер з моря задув свічки, домовини більше не було видно. Знадвору долітав бренькіт гітар, жіночий голос співав про любовні страждання. Капрал Мартін підхопив мелодію.
— Кінкас любить пісеньки…
Вони співали вчотирьох, бас Чорного Жевжика заповнював усю спадисту вуличку і завмирав далеко в рибальській пристані. Кінкас не відставав ні в чому. Він не пропускав жодної чарки, жодної пісні. Він кохався в кантігах.
Нарешті вони втомилися співати, і Чижик сказав:
— Здається, сьогодні мокека[151] в шкіпера Мануела?
— Авжеж, сьогодні. Мокека із ската, — додав Баламут.
— Ніхто не вміє готувати краще, ніж Марія Клара, — ствердив Капрал.
Кінкас клацнув язиком.
— Його хлібом не годуй, аби мокека, — засміявся Чорний Жевжик.
— А чому б нам не піти? Шкіпер Мануел образиться, якщо ми не прийдемо.
Друзі перезирнулися. Трохи запізно, та ще й доведеться зайти по жінок. Чижик вагався:
— Ми ж обіцяли не кидати його самого.
— Самого? Ні в якому разі! Він піде з нами.
— Їсти хочеться, — поскаржився Чорний Жевжик.
Порадилися з Кінкасом:
— Ну як, підеш?
— А що я — каліка, чи що, щоб сидіти тут?
— Ще по останній, треба ж допити пляшку.
Кінкаса поставили на ноги.
— Він так нализався, — зауважив Чорний Жевжик, — що на ногах не стоїть. З роками стає не той. Ну, гайда, батьку!
Чижик і Баламут повели перед. Кінкас, вдоволений життям, ніби пританцьовуючи, йшов між Чорним Жевжиком і Капралом Мартіном, які вели його попід руки.
XI
Як видно, ця пам'ятна ніч заповідалася бути незвичайною. Кінкас Водожах переживав кращі хвилини свого життя. Безмірний ентузіазм охопив гурт — їм належить ця фантастична ніч, для них світить місяць, пишаючись в небі і заливаючи Баїю таємничим сяйвом. Під віковими брамами на площі Ганебного Стовпа ховалися парочки, нявкали на дахах коти, гітари заводили серенади. Ніч була сповнена чарів, здалеку чувся дріб негритянських бубонів, все здавалося казковим, примарним.
Кінкас розважався як тільки міг: підставляв ногу Капралові й Чорному Жевжикові, показував перехожим язика, рушив у темний під'їзд підглянути, як цілується там парочка. Він раз у раз заточувався і мало не заорав носом у землю. Приятелі не поспішали, час належав їм. Вони не відчували його влади над собою і вірили, що ця магічна баїянська ніч триватиме довго, можливо, цілий тиждень. Адже, за словами Чорного Жевжика, не можна ж день народження Кінкаса Водожаха відсвяткувати за кілька годин. Кінкас не заперечував, що сьогодні його день народження, хоча ніхто не пам'ятав, щоб його святкували колись раніше. Траплялося їм відзначати численні заручини Чижика, день народження Марії Клари й Кітерії, а іноді навіть якесь наукове відкриття, що його робив один із клієнтів Баламута. На радощах науковець відвалював своєму "скромному співробітникові" кредитку в п'ятсот крузейро. Отже, день народження Кінкаса святкувався вперше, і треба було його відзначити як слід. Вони йшли по схилу гори до площі Ганебного Стовпа, в бік дому Кітерії.
Дивно: ні в шинках, ні в борделях на вулиці Сан-Мігель не було звичного гамору. Цієї ночі все виглядало інакше.
А може, поліція провела облаву, борделі й бари закрито, а Кітерію, Кармелу, Доралісе, Ернестіну і гладку Маргариту похапали агенти? Як би їм не наскочити на засідку! Капрал Мартін узяв команду на себе. Чижика послано вперед.
— Іди на розвідку, — звелів Капрал.
У чеканні посідали на паперті церкви. Як виявилося, вони мали в запасі ще пляшчину. Кінкас ліг, дивлячись у небо і всміхаючись під місячним сяйвом.
Чижик вернувся у супроводі галасливої ватаги, що гукала "віват" та "ура". Попереду всіх, підтримувана двома подругами, велично виступала невтішна вдова Вирлата Кітерія, вся в чорному і в мантильї на голові.
— Де він? Де він? — схвильовано кричала вона.
Чижик квапливо збіг на паперть. Він скидався в своєму розхристаному фраку на мітингового оратора.
— Ходить чутка, ніби Кінкас врізав дуба і місто охопила жалоба, — почав він. Усі засміялися, Кінкас теж. — Так ось він тут, люди добрі, сьогодні день його народження, і ми відсвяткуємо його на баркасі Шкіпера Мануела.
Вирлата Кітерія випручалася з обіймів жалісливих Доралісе й гладкої Маргарити і хотіла кинутися до Кінкаса, який сидів тепер на паперті поряд із Чорним Жевжиком. Але, мабуть, внаслідок великого хвилювання, втратила рівновагу і гепнулась на сходи. Її одразу підняли й підвели до Кінкаса.
— Бандит! Собака! Негідник! І прибандюриться ж таке — розпускати чутки, ніби ти умер і лякати людей!
Вона сіла біля усміхненого Кінкаса, взяла його руку і поклала собі на груди — хай почує, як у неї кидається серце.
— Я трохи не вмерла з розпуки, а він, виявляється, гуляє-бенкетує, гаспид! Ну що з тобою діяти? Сатана ти, а не людина, завжди що-небудь та утнеш! Який ти безсердечний, Водожахоньку, зовсім мене не жалієш, адже я мало не вмерла…
Усі сміялися, жартували; в барах знову загомонів люд, вуличка Сан-Мігел ожила. Товариство рушило до дому Кітерії. Ніколи вона не була такого гарною, як цього вечора: в чорній сукні, така спокуслива.
Вони йшли по Ладейра-де-Сан-Мігел, і скрізь їх зустрічали радісними криками. Німець Гансен, власник шинку "Квітка Сан-Мігел", поставив їм по чарці горілки. Француз Верже подарував дамам африканські амулети. Він не міг пристати до них, бо тієї ночі мусив виконати обітницю, дану святому. Двері борделів відчинялися, жінки визирали з вікон, виходили на вулицю. Кінкасове ім'я чулося всюди, йому гукали "слава". Кінкас кивав на знак подяки, ніби король, що вернувся на трон. В домі Кітерії все було повите жалобою. В спальні на комоді між літографією Христа і глиняною фігуркою кабокло[152] Ароейри, її заступника, красувався портрет Кінкаса, вирізаний з газети, де його подали як ілюстрацію до серії репортажів Жованні Гімараенса "Баїянське дно". По обидва боки портрета горіли дві свічки, а перед ним лежала червона троянда. Доралісе, найближча приятелька Кітерії, відкоркувала пляшку і розлила горілку в синясті чарки. Кітерія згасила свічки. Кінкас звалився на ліжко. Гості перейшли до їдальні. Незабаром Кітерія прилучилася до гурту.
— Заснув, сірома…
— Перебрав трохи, — пояснив Баламут.
— Хай подрімає, — озвався Чорний Жевжик. — На сьогодні з нього досить… Він має право…
Та оскільки вони й так спізнилися уже до Шкіпера Мануела, то скоро довелося збудити Кінкаса. Кітерія, негритянка Кармела і гладка Маргарита вирушили разом з ними. Доралісе довелося залишитися, їй переказано, що сьогодні ввечері прийде доктор Карміно. Ну, а доктор Карміно, самі розумієте — він дає їй гроші щомісяця, не можна ж скривдити таку людину.
Вони спустилися крутою вуличкою вниз і наддали ходи. Кінкас мало не біг, спотикаючись об каміння і тягнучи за собою Кітерію і Чорного Жевжика, на чиїх плечах він майже виснув. Вони мали надію, що застануть Мануелового човна ще на пристані.
Дорогою довелося все-таки затриматися в барі Казузи, давнього приятеля. Бар мав лиху славу, щовечора тут що-небудь траплялося. У Казузи любили сходитися курці опію. Хазяїн був гостинний і завжди давав у борг кілька чарок, а іноді й цілу пляшку. Незручно заявлятися до Шкіпера Мануела з порожніми руками; постановили спробувати щастя — попросити в бармена три літри горілки. Поки Капрал — дипломат над дипломатами — перемовлявся з ним біля прилавка (Казуза рота роззявив, побачивши Кінкаса Водожаха в такому доброму гуморі), решта приятелів порозсідалася перехилити по чарочці за рахунок бармена для збудження апетиту і на честь дня народження Кінкаса. В барі було людно: понурі курці опію, веселі моряки, повії найгіршого штибу, шофери, що збиралися вранці в рейс на Фейра-де-Сантана.
Бійка зчинилася раптово й почалася дуже ефектно. А спровокував її не хто інший як Кінкас, що правда, то правда. Він сидів, схиливши голову на груди Кітерії і простягнувши ноги. Один з похнюплених аматорів наркотику — так запевняли свідки, — проходячи мимо, спіткнувся об Кінкасові ноги і мало не впав. Наркоман вилаявся останніми словами. Чорному Жевжикові це не сподобалося: Кінкас мав право робити все що завгодно, навіть випростати ноги, як йому заманеться. Жевжик висловив свою думку вголос. Хлопець промовчав. Здавалося, на цьому все й закінчиться. Одначе за кілька хвилин якийсь хирлявий курець з тієї самої компанії наркоманів теж захотів пройти. Він попросив Кінкаса забрати ноги, але Кінкас удав, ніби не чує. Курець розлютився і з брудною лайкою щосили турнув Кінкаса. Той ударив його головою і бійка почалася. Чорний Жевжик, за звичкою, схопив хлопця за поперек і відкинув його на сусідній столик. Оскаженілі дружки курця поспішили на підмогу. Що далі діялося, важко описати. Прекрасна Кітерія, скочивши на стільця, вимахувала пляшкою. Капрал Мартін узяв команду на себе.
Побоїще завершилося цілковитою перемогою Кінкасових приятелів, до яких прилучилися водії. Баламут відбувся синцем під оком, втрата Чижика була куди дошкульніша — йому відірвали полу фрака. Кінкас лежав долі, йому, очевидно, добре перепало, крім того, він сильно вдарився головою об кам'яну долівку. Наркомани повтікали. Кітерія нахилилася над Кінкасом, намагаючись привести його до тями. Казуза з філософським спокоєм споглядав спустошений бар, перекинуті столи й розбиті склянки. Справа звична, а потім це ще й реклама: після такої битви в барі буде більше відвідувачів.