Цей перехід відбувався на тлі майже безперервних кліматичних змін, коли, після закінчення останнього льодовикового максимуму приблизно в 18 000 р. до н. е. глобальний клімат почав стабілізуватись, і, починаючи приблизно з 6000 р. до н.е., став нагадувати теперішній. Масштабність кліматичних змін безпосередньо впливала на середовище, у якому намагалися жити людські громади, і, принаймні частково, могла сприяти трансформації, яка призвела до повного переходу до сільського господарства. Але певну роль мусили грати фактори, закладені в людських генах. Стадний характер людей та їхня пристрасть до розмноження неминуче призвели до зростання кількості населення та появи більших соціальних груп. Ці імперативи людського суспільства на тлі мінливого клімату створили напружену динаміку, що забезпечила умови для переходу до осілого землеробства.
Мінливе середовище Родючого Півмісяця
У період пом'якшення клімату від кінця останнього льодовикового максимуму (приблизно 18 000 р. до н. е.) до початку раннього голоцену (приблизно 7500 р. до н.е.) ліси й густі чагарники навколо середземноморського узбережжя Леванту та південної Анатолії поступово поширюються на схід через пагорби Леванту далеко вглиб материка уздовж горбистих схилів південної Анатолії до північної частини гір Загрос. На краю цієї зони густі ліси поступаються місцем більш відкритим лісовим масивам дуба та терпентинного дерева з ділянками трав, які дедалі ставали все більшими та в яких переважали дика пшениця та жито. Далі лежав степ, а за ним пустеля. Між 10 800 і 9600 рр. до н. е. просування лісів зупинилось, і, коли під час пізнього дріасу ненадовго повернулися холодні умови, вони почали швидко відступати. Площа лісів та рідколісся так зменшилася, що навіть у прибережних зонах залишилися тільки поодинокі дерева. Скрізь, де більша частина території колись була вкрита лісом, постали безкраї масиви диких злаків і бобових, і лише зрідка зустрічалися ділянки рідколісся. Після 9600 р. до н. е., коли холодний період закінчився, зміна клімату пішла у зворотному напрямку, і лісова зона з рідколіссям і травами по краях стала швидко відновлюватися.
Саме на цьому тлі численних швидких коливань клімату, що призводили до всеосяжних змін довкілля, місцеві мисливці-збирачі почали адаптувати свій спосіб життя, розпочавши тривалий шлях до осілого землеробства. Якою мірою соціальні та економічні зміни були безпосередньо зумовлені пристосуванням до клімату – питання дискусійне й потребує набагато більшого обсягу польових досліджень. З упевненістю можна сказати тільки те, що період пізнього дріасу створив екологічні умови, що сприяли одомашненню тварин і сільськогосподарських культур, і прискорили суспільні процеси, що розпочалися в цьому регіоні набагато раніше.
Нові стратегії виживання
Археологи доклали багато зусиль, досліджуючи послідовність культурних змін в Родючому Півмісяці, і основні етапи розвитку тепер надійно встановлені, хоча кожне місце в межах цієї зони мало свою специфіку. У культурному сенсі тривалий період з 18 000 до 9600 р. до н.е. називають епіпалеолітом, який у приблизно 12 000 р. до н.е. можна розділити на ранню і пізню фазу. Період пізнього епіпалеоліту у Леванті відомий як Натуфійська культура за назвою типової стоянки, розкопаної у 1928 р. у Ваді-ель-Натуф, що на півночі сучасного Ізраїля. Епоха епіпалеоліту (а з ним і натуфійський період) закінчується водночас із пізнім дріасом приблизно в 9600 р. до н.е. Потім іде докерамічний неоліт (приблизно 9600 – 6900 рр. до н. е.), коли існують свідчення землеробства, але, як випливає з назви, кераміку ще не виробляли. Докерамічний неоліт зазвичай розділяють на ранню та пізню фази приблизно в 8800 р. до н.е. У Леванті використовується інша термінологія, яка поділяє докерамічний неоліт (тут його називають догончарним неолітом) на фази А та В. З виникненням гончарства приблизно в 6900 р. до н.е. починається справжній неоліт. Подібна термінологія встановлює необхідну шкалу часу, в рамках якої можна подавати й аналізувати археологічний матеріал.
На початку епіпалеоліту, коли клімат почав покращуватися після останнього льодовикового максимуму, можна побачити зміни в стратегіях полювання, що відображають як тогочасні мисливські знаряддя, так і уламки кісток тварин, знайдених на місцях поселень. Хоча люди й далі полювали на великих стадних тварин, як-от газелей, куди більше зусиль тепер було спрямовано на полювання і ловлю дрібних тварин, таких, як лисиць, зайців, птахів, риби та рептилій. Такі зміни призвели до більшої осілості, коли багато часу люди проводили в базовому таборі. Це цілком могло сприяти відчутному збільшенню кількості населення: за оцінками, деякі епіпалеолітичні поселення тепер були в 5-10 разів більшими, ніж раніше. Водночас зі зростанням населення зростала потреба в більшій продуктивності та необхідність робити запаси продовольства на зиму, зокрема з диких злаків і бобових, яких було вдосталь, і збирати які можна було в літні місяці.
Класичною пам'яткою, що ілюструє тенденції до осілості, є Неве Давид на краю прибережної рівнини на півночі Ізраїлю. Його велика площа, приблизно 1000 кв. м, і потужність культурного шару (понад 1 м завтовшки) свідчить про те, що тут мешкала велика громада впродовж тривалого періоду часу. Знахідка жорен із чорного базальту немісцевого походження свідчить не лише про те, що мешканці перетирали тверді зерна диких злаків, а й що вони обмінювалися речами з іншими громадами. Проте не всі поселення цього періоду були великими. В інших, більш вимогливих середовищах, на півдні Йорданії та в Негеві, сезонний характер менших за розміром поселень свідчить про більш трансгумантну[11] модель, коли влітку громади переміщуються у високогір'я, щоб збирати фрукти та горіхи. Різні екозони, що існували в різних регіонах, вимагали відповідного життєвого устрою.
2.1 На чотирьох мапах Південно-Західної Азії показано зміну рослинності від кінця останнього льодовикового періоду, приблизно в 13 000 р. до н.е.[12], до початку умов, схожих на сучасні, приблизно в 7500 р. до н.е. "Відмирання" пізнього дріасу, приблизно в 10 000 р. до н.е., створило умови, які заохочували людські громади розробляти нові економічні стратегії. Це прискорило темп змін, які призвели до повномасштабних відтворювальних господарств.
У період пізнього епіпалеоліту посилюються багато з відзначених раніше тенденцій, зокрема з'являються більші за розміром і більш постійні поселення, а збирання, обробка та зберігання дикорослих культур набуває підвищеного значення. Цьому сприяло відмирання лісів під час тимчасового похолодання пізнього дріасу, що дало змогу розширитися ділянкам диких трав. У Леванті та на півночі Сирії, де розвилася самобутня натуфійська культура, були знайдені різні за розміром селища, декотрі з яких нараховували до 200-300 мешканців. Деякі поселення, як-от Ейнан (або Айн Малаха) на північному сході Ізраїлю, складалися з круглих будинків, які час від часу перебудовували по мірі розвитку селища, між якими були розташовані ями для зберігання їжі. Люди мешкали в цьому місці впродовж усього натуфійського періоду з 12 000 до 9600 р. до н.е. В Абу-Хурейрі на півночі Сирії, на краю долини Євфрату, селище, засноване десь в 11 000 р. до н. е., постійно існувало до 9600 р. до н.е. протягом усього холодного періоду пізнього дріасу. Спочатку, з посиленням холодів, що спричинило загибель горіхових дерев, мешканці були змушені зосередити зусилля на збиранні ширшого асортименту трав та інших рослин, щоб збагатити свій раціон харчування, що складався з газелей та невеликої кількості дикої рогатої худоби, овець і ослів. Подальше погіршення клімату спонукало їх приділяти дедалі більше уваги дикому житу, яке могло витримувати суворіші умови. Їхні зусилля з вирощування жита врешті-решт призвели до появи повністю культурного сорту, найдавнішого випадку одомашнення рослин, який ще можна продемонструвати. Підвищена увага до збирання і обробки диких трав серед натуфійських громад вимагала постійного вдосконалення спеціалізованого набору знарядь. Поширюється використання ступок із товкачами (вже відомих у ранньому епіпалеоліті) для розтирання насіння диких злаків, а для збирання злаків та інших трав тепер широко вживався композитний серп у вигляді вигнутої дерев'яної рамки з вкладеними лезами. На лезах можна побачити характерний блиск, який утворив діоксид кремнію, що містився у стеблах трави.
2.2 Глибока канава, вирита в культурних шарах в Абу-Хурейрі, розташованому на вапняковому виступі з видом на заплави Євфрату в північній Сирії, оголила вибиту в скелі підлогу будинку епіпалеолітичного поселення. Після того, як накопичився метр відкладень, що вказує на постійне проживання тут людей, в період докерамічного неоліту на цьому місці було зведено прямокутний будинок з глиняної цегли.
Разом з більш осілою формою господарювання та збільшенням кількості людей, що живуть разом в одному місці, соціальна поведінка починає набувати більшої складності. Люди демонструють свою індивідуальність за допомогою особистих прикрас, які сімейні групи або кровні родичі дбайливо ховають разом зі своїми померлими зазвичай у межах поселення. Існують також свідчення взаємодії між громадами у формі обміну речами та матеріалами, такими, як обсидіан із центральної та східної Анатолії та морські мушлі із Середземного та Червоного морів. Такі цінності мали передаватися від однієї громади до іншої під час традиційного обміну подарунками, зміцнюючи механізми суспільної злагоди в той час, коли зростання населення загрожувало створити напруженість.
2.3 Руків'я натуфійського серпа з кістки, знайдене в печері на горі Кармель в Ізраїлі. У зараз відсутнє древко мали вставлятися кам'яні леза, можливо, з обсидіану. Різьблення у вигляді тварини могло мати ритуальне значення.
Якщо на сьогодні натуфійська культура Леванту та північної Сирії порівняно добре відома, то відомості про людські поселення пізнього епіпалеоліту в горах Загрос на території Іраку та Ірану дещо бідніші.